Шмуель Йозеф Агнон

Передмова

Економічний та інтелектуальний потенціал України створювали представники багатьох національностей, прибічники різних політичних поглядів і релігій. І слід вдячно пам’ятати кожного з гідних людей нашої країни – нині сущих і тих, які відійшли за межу.

У когорті славетних і Шмуель Йосеф Агнон (Shmuel Yosef Agnon) – один із провідних і загадкових письменників ХХ ст., класик ізраїльської івритської літератури, її перше перо. Він син двох народів – єврейського та українського.

Особлива заслуга Агнона перед своїм народом полягає в тому, що він започаткував і розвинув єврейську художню прозу мовою іврит. Для євреїв Агнон вирішальною мірою виконав місію утвердження національної літературної мови, як для українців – Котляревський і Шевченко, для росіян – Пушкін.

Агнону першому серед письменників, народжених на українській землі, і першому громадянинові Ізраїлю 1966 р. присудили Нобелівську премію з літератури (спільно з Неллі Закс) «за глибоко оригінальну і майстерну прозу за мотивами життя єврейського народу».

Що означає Агнон для єврейської літератури – добре відомо, а що він зробив для українського народу – ще належить вияснити й належно поцінувати. Усе своє довге творче життя Ш. Й. Агнон відтворював образ милої його серцю батьківщини – Західної України, ілюстрував багатовікову спорідненість доль євреїв та українців. Він любив свою малу батьківщину – м. Бучач на Тернопільщині, раніше інших розповідав світові, як багато у євреїв та українців спільного, подібність страждань у минулому бездержавних народів.

І настав час нам прийти до Агнона, прилучитися до читання його романів, повістей, новел, казок, що в останні роки виходять як окремими виданнями в перекладах українською, російською, так і в збірниках творів ізраїльських авторів, у газетно-журнальних та Інтернет-публікаціях.

Таїна творчості Агнона, літературного символу Ізраїлю, розкривається в його книгах – мудрих і щирих, сумних і веселих, як реальне життя.

Розділ I
Українські джерела творчості нобелівського лауреата

1.1. Західноукраїнська земля – батьківщина і творча колиска видатного єврейського письменника

Серед скарбів, надбаних людством, особливе місце посідає література. Твори світового письменства – вічно живе багатство, цінність, глибину і духовний вплив якого на людину неможливо виміряти. Воно криє в собі усну й писемну літературу в усьому розмаїтті жанрів: казки, перекази, оповідання, новели, поеми, повісті, романи, п’єси та інші форми літературно-художнього зображення.

Ні з чим не зрівнянне головне покликання поета і прозаїка: виступати посередником між людьми і цим зближувати їх. Шляхетна роль письменника – ще вагоміша, результати його творчої праці – ще очевидніші, коли йдеться про людину особливо талановиту. Саме такою «людиною, безперечно, геніальною» [1] був Шмуель Йосеф Агнон.

Мабуть, закономірно, що Ш. Й. Агнон як письменник і виразник душі єврейства народився, 20 років жив і розпочинав свою творчість саме на західноукраїнській землі, на тій її частині, яку називають Східною Галичиною.

Галичина здавна була зосередженням української, єврейської (їдиш та іврит) і польської мов, культур. Євреї становили близько половини чи більшість населення галицьких, буковинських і волинських містечок. Так, у рідному місті Агнона Бучачі 1939 р. проживало понад 8000 євреїв, 3600 українців, 3500 поляків. Проте «українською мовою говорили всі, як поляки, так і євреї, що відсотково дорівнювали разом узятим українцям і полякам» [2, с. 475]. У Підгайцях – одному з найбільш «єврейських» міст Галичини на початку ХХ ст. вони складали 53 % населення.

Серед найбідніших, пригноблених, а часом навіть «обласканих» владою перебувало єврейське населення. Але не зламала зла доля євреїв, яких вона «вигнала із країни Ізраїлю та розсіяла між народами» (Ш. Й. Агнон. «У серцевині морів»).

У XVIII ст. в Галичину із Західної Європи проникали ідеї Просвітництва – Гаскала (з івриту: просвітництво, інтелект), щоби прилучити єврейство до європейської культури. На Поділлі, Волині, в Польщі поширювався хасидизм, що став однією з течій юдаїзму, народно-релігійним рухом оновлення єврейства. Хасидизм надавав особливого значення містицизму, релігійній екзальтації, які не заважали його послідовникам вірити в чудеса, ставитися до релігії як до джерела радості.

Хасидські громади групувалися навколо цадиків («праведників») – духовних лідерів. Фундатор хасидизму Ісраель Баал-Шем-Тов (Бешт), який народився 1698 р. в с. Окопи на Тернопільщині, а похований 1760 р. у м. Меджибіж на Хмельниччині, вважав, що для активізації єврейства потрібні нові ідеали й харизматичні особи. Імена таких рабинів-чудодіїв зливалися з назвами їхніх міст: Любавицький ребе, Бердичівський ребе… Найвідоміший продовжувач справи Бешта – його онук, фундатор браславського хасидизму (Браслав на Вінничині) ребе Нахман народився 1772 р. в Меджибожі, помер 1811 р. в Умані на Черкащині. З 1988 р. його могила стала місцем паломництва євреїв-хасидів світу.

Жодна національна культура не розвивається ізольовано. Це особливо стосується Західної України, де століттями поруч розвивалися український, польський, єврейський та інші етноси. Як стверджував дослідник галицького єврейства, професор Еммануїл Бергер (м. Тернопіль), у євреїв Галичини «культура була галицько-єврейською, тобто відображала специфічні риси певного субетносу… Це була самобутня, своєрідна культура, що формувалася в тісній взаємодії та взаємозбагаченні з культурами українського і польського народів. Вона була позначена реаліями галицького природно-географічного і соціального середовища» [3, с. 48].

Євреї Галичини дотримувалися мирного співжиття з українцями (русинами, як тут називали себе українці до кінця австрійського панування – 1918 р.). Нерідко українці зверталися по допомогу до сусідів-євреїв. Побутувала й поговірка: «Як біда – то до жида». Повагу до євреїв з боку галичан образно передано у 5-му з відомих листів митрополита Андрея Шептицького до матері під назвою «Сара дочка Хаї»: «І завжди, коли я бував у галицьких містечках… мені чомусь здавалося, що найбідніші між бідними – це жиди… І ці жидівські кагали, з яких більшість була біднота, були найпобожніші… І тому завжди, коли представники кагалу мене вітали, я, згідно з їхнім звичаєм, цілував два пальці, а цими пальцями доторкався Тори і вітав представників староєврейською мовою…» [4, с. 27].

Найсвідоміша частина єврейства підтримувала національно-визвольні змагання українців. Після Жовтневого перевороту єврейські соціалісти на Наддніпрянській Україні «взяли орієнтацію на утворення української самостійної держави» [5, с. 78]. Євреї Галичини разом з українцями захищали Західно-Українську Народну Республіку.

Проте минуле у взаєминах українців і євреїв не було безхмарним. Хоча випадки побутового антисемітизму зазвичай не позначалися кровопролиттям, траплялося добре і прикре, взаємодопомога й недовіра, прояви антисемітизму та українофобії (ненависті до українців, постраху перед ними). З одного боку, причетність заможної частини єврейства до визиску наших селян та бідних міщан, а з іншого – факти співучасті українців із загалу прислужників німецьких окупантів у винищенні євреїв, коли розбещена голота не захищала Україну, а прагнула, попри німецького господаря, щось поцупити з єврейського майна. Як мовиться, кожен народ має право як на своїх героїв, так і на своїх негідників.

Століттями євреї вносили свої знання і господарський хист у розвиток економіки і культури України. А тисячі українських євреїв, емігрувавши до Ізраїлю, уможливили його вражаючий модерний розвиток. Можна сказати: в Україні зродилася душа сучасного Ізраїлю. Навіть у державному гімні країни «Га-Тіква» є рядки вірша «Наша надія» єврейського поета з Галичини Нафталі Херца Імбера.

Українська земля – батьківщина великої кількості євреїв: тут приходили в світ, кохали, народжували дітей і помирали чи гинули в пеклі голокосту. Як наголошували учасники єврейського фестивалю «Лімуд» у Трускавці на Львівщині (2010 р.), «Україна – джерело великого щастя і великого нещастя єврейського народу… Проте художня проза письменника Ш. Й. Агнона про щастя євреїв – вихідців з України і Польщі».

Серед євреїв Галичини були діячі, відомі в Україні, Ізраїлі та світовій культурі. Серед них – просвітителі Йозеф і Міхаель Перль; зачинатель «галицької школи» вчених-істориків Нахман Крохмаль; автор рабинського трактату «Золоті ворота» (Туре Загав) Давид га-Леві і його брат Ісаак бен Самуель га-Леві, автор «Пісні визволення» (Шір Гіула); один із фундаторів науки про єврейство Шломо Єгуда Лейб; художник Нафталі Моше-Лілієн, видатний скрипаль Ісаак Стерн; письменники Бруно Шульц, Карл-Еміль Францоз, автор знаменитого роману «За правду»; класик австрійської літератури Йозеф Рот, автор романів «Марш Радецького» та «Готель Савой», дія в якому відбувається в місті, що нагадує Львів (український переклад роману видано ще 1928 р. в Харкові) та інші.

У когорті видатних уродженців західноукраїнської землі генії першого ряду – лауреати Нобелівської премії: з хімії – Роалд Хоффманн; з фізики – Георгій (Жорж) Шарпак; з літератури – Шмуель Йосеф Агнон.

У духовному житті єврейського народу Агнон посідає особливе місце як безумовний класик ізраїльської івритської літератури, її найзначніший прозаїк, визнаний «видатним письменником світового рівня» [6, с. 20]. На думку І. Орена, дослідника творчості цього майстра слова, Агнон найбільшою мірою талановитий письменник, «винятковий у своїй самобутності не лише за зразками європейської культури, а й власне в єврейській літературі» [7, с. 11]. А українська земля – батьківщина і творча колиска Агнона. З її природи, історії, легенд, з мови, традицій євреїв на українській землі черпав він сюжети й художні образи своїх творів, що здобули найвищу – нобелівську оцінку.

1.2. «Штетл» Шая Чачкеса (Агнона) – «місто Бучач, повне мудреців та купців»

Шмуель Йосеф Агнон народився 17 липня 1888 р. в м. Бучач на Тернопільщині в заможній ортодоксальній єврейській сім’ї. Тоді місто входило до складу Австрії, Австро-Угорщини (1772–1918 рр.), з 1920 р. до вересня 1939 р. – до складу Польщі.

Повне ім’я нобеліата від народження Шмуель (Шай, Самуїл) Йосеф га-Леві Чачкес. Агнон – літературний псевдонім (із 1908 р.), який 1924 р. став офіційним прізвищем письменника. У Нобелівській промові він говорив: «З коліна Левітів я виріс. І я, і праотці мої співцями пісень у храмі були, і сімейна легенда гласить, що із ребра пророка Самуїла ми виросли, і іменем його мене нарекли…» [8, с. 179]. У деяких публікаціях письменника іменують в такій транскрипції: Самуїл Йосеф га-Леві Цацкіс, у тернопільських виданнях збірника творів письменника він – Самуїл Йосеф Агнон.

Місце свого народження Агнон називає: «місто Бучач, повне мудреців та купців…» [8, с. 8]. Це там, де, як він писав, «…все містечко дрімало. Будинки ховалися під ковдрою ночі, покриті мороком. Нічне світило ще не зійшло на небосхил, і лише зорі освітлювали верхів’я гір. Бучач стоїть на горбах, виглядало, ніби зорі причеплені до дахів будинків. Нараз зійшов місяць і освітив усе місто. Стрипа, що раніше була оповита темрявою, заясніла сріблом, і з водопою на Ринку попливли два сріблясті струмочки…» [9, с. 105–106].

Євреї оселилися в Бучачі невдовзі після заснування міста (1260 р.), а вже в XVII ст. їхня громада стала однією з найбільших після Львова, Бродів і Жовкви. Місто було відоме крамницями, ярмарками худоби, зерна і птиці. Перед Першою світовою війною, писав Агнон, Бучач «постачав пів-Європи свійською птицею, яйцями, пшоном, горохом та сочевицею…» («Нічний постоялець», с. 511). Єврейська громада постійно дбала про своє рідне містечко.

Власне, містечко ще в доавстрійській Галичині було селищем міського типу, нерідко з переважним єврейським населенням, і вважалося «єврейським містечком». Йому відповідало здавна поширене поняття, термін «штетл», що в перекладі з їдишу означає «містечко». Термін «shtetle» (штетл) в науковий обіг ввів М. Зборовський у праці, присвяченій культурі польських та галицьких єврейських «штетлів» [10].

Бучач називають перлиною в короні старовинних містечок Західної України. Він як місто-музей, «малий український Толедо», одним нагадує куточок Львова, іншим – містечко у Швейцарії чи австрійських Альпах. На скелястому плоскогір’ї підносяться пошматовані війнами і часом мури замку магнатів Бучацьких.

Головна пам’ятка минувшини м. Бучач, якою захоплювався юний Ш. Й. Чачкес (Агнон) – ратуша, споруджена в 1750–1751 рр. у стилі українського бароко. Її вважають однією з найкрасивіших адміністративних будівель Європи, зведених найкращим зодчим того часу Бернардом Меретином (будівничим собору святого Юра у Львові та інших шедеврів). Ратушу прикрашено композицією з кам’яних скульптур, що відображають вічну боротьбу добра і зла. У ній гармонійно поєднано античних та біблійних героїв з українськими персонажами: мітологічні фігури Давида, який поборює Голіафа, Самсона, який роздирає пащу лева, богині правосуддя Феміди, силача Геракла, невільників, які зривають ланцюги рабства, Нептуна і запорожця з незмінною люлькою тютюну. Скульптурну групу створено Іоанном-Георгом Пінзелем, уцілілі вирізьблені дерев’яні скульптури якого тепер прагнуть отримати для виставок найбільші музеї, зокрема Лувр у Парижі. За витонченим синтезом архітектури і скульптури бучацька ратуша – витвір світової архітектури.

На горі Федір – монастир отців Василіян з церквою у стилі бароко (1753–1770), архітектор І. Шильцер. При монастирі діяли богословська семінарія, єдині в Галичині історико-філософські курси тощо, а нині – колегіум ім. св. Йосафата. Неподалік – Миколаївська церква (1610 р.), розкішний костел Успіння Пр. Богородиці та Святопокровська церква з XVIII ст. Втім, не збереглась синагога, зведена 1728 р., яку Агнон у романі «Проста історія» називає «великою синагогою». Окрім неї, були кілька синагог, але їх, як і синагоги в навколишніх містечках, зруйновано в роки світових воєн та голокосту.

Впродовж віків євреї м. Бучач піклувалися про розвиток кустарного виробництва, торгівлі, освіти і культури, підтримували своїх «книжників» та книгозбірні при синагогах. Адже інтелектуальне життя не є можливим без бібліотек, книгозбірень, де «мертві живуть і німі говорять».

У місті працювала єврейська друкарня, виходив щотижневик «Der Weker» (з 1904 р.). У різний час у Бучачі жили єврейські письменники, літературознавці та просвітителі: Ісаак Фернгоф, Мордехай Канфер; високоосвічені рабини доктор Гершон Ціппер і Лейбуш Ляндав; вчені та громадські діячі – талмудист Авраам Давид бен-Ашер Аншель; професори В. Пунц, Й. Клявснер; історик літератури Мозес Фернгоф і доктор Елазар Роках. Тут народились Іцхак Пернгоф (1865–1918), автор прози мовою іврит; вчений-сходознавець, австрійський семітолог Давид Генріх Мюллер; історик, збирач документального архіву варшавського гетто «Онег Шабат» Іммануель Рігенблюм та інші.

Поруч із родиною Чачкес (Агнона) проживали батьки знаменитого психоаналітика Зігмунда Фрейда, які перед Першою світовою війною переїхали до Відня, а в купецькій родині Ошера і Рози Візенталь народився Симон Візенталь (1908–2005). Якщо Агнон прославив свій народ художнім словом, то С. Візенталь присвятив себе «полюванню» на катів єврейського народу. Його батько поліг на фронті в Першу світову війну (1915 р.), вітчим і зведений брат загинули в радянських таборах ГУЛАГу, а мати Роза – в концтаборі «Белжец» 1942 р. Понад 80 родичів його і дружини (Цилі Мюллер, родички З. Фрейда) загинули в німецьких концтаборах. Бучач – рідне місто російського книговидавця і мецената Й. Кнебеля (1854–1926). Неподалік, у с. Білявинці, народилася українська співачка, прима оперних театрів світу Соломія Крушельницька (1872–1952).

Щоби вижити, єврею нерідко доводилося знати 2–3 мови. Італійський психіатр Чезаре Ламброзо (1835–1900) в монографії «Геніальність і божевілля» наголошує, що внаслідок пережитих євреями в середні віки жорстоких переслідувань (які поновились у роки Другої світової війни, голокосту. – О. Л.), а головне – природної наполегливості, взаємопідтримки «європейські євреї досягли такого ступеня розумового розвитку, що, можливо, навіть випередили арійське плем’я… серед євреїв більш поширена загальна освіта, ніж серед інших націй…» [11, с. 47].

Якщо визнати справедливою поширену думку, що багатство становить першу умову культури, то значна кількість учених, лікарів, педагогів, діячів культури, письменників серед євреїв можна віднести на рахунок їхнього кращого матеріального становища, порівняно з представниками інших націй, зокрема з українцями. Йдеться також про єврейську традицію забезпечувати сприятливі умови для розвитку національної освіти, культури, літератури.

На початок ХХ ст. майже 70 % єврейської молоді м. Бучач мали середню освіту, що значно перевищувало кількість освічених серед їхніх українських ровесників [2, с. 477]. Українські та єврейські діти спілкувалися під час забав, навчання в гімназії, взаємно допомагали у вивченні мов – української, польської, німецької (мови австрійської адміністрації).

У Бучачі та навколишніх «штетлах» був особливий єврейський світ, субкультура галицького єврейства, що взаємозбагачувалася з українською культурою. Напевно, саме за умов такої сприятливої аури, під впливом люблячих, освічених і вельми побожних батьків, завдяки наполегливій самоосвіті, спілкуванню з інтелігенцією та ровесниками – дітьми євреїв, українців, поляків, австрійців із заможних та бідних родин формувався майбутній майстер слова Шмуель Йосеф Агнон.

1.3. У кожної людини все починається з родини

У роки випробувань сформувалася визначальна національна риса євреїв – відданість своїй релігії (юдаїзму), згуртованість і взаємодопомога. У євреїв, вочевидь, є дуже добре правило: майже ніхто не йде по життю наодинці – за кожним його рід. А ще: раніше, коли єврей давав обіцянку «бене-мунес», можна було покластися на єврейське слово честі, – він дотримається його. І ця традиція зберігається в їхній ментальності, хоча нинішній егоїстичний час вносить свої, не завжди кращі, корективи у взаємини людей.

Батько майбутнього письменника – Шолом Мордехай га-Леві Чачкес набув освіту рабина але, щоб забезпечити сім’ю, торгував хутром і худобою. «Батько мій, благословенна його пам’ять, щороку виїжджав на ярмарок в Лєшкович (тепер це с. Улашківці Чортківського району Тернопільщини. – О. Л.), де укладав торгові угоди… Вам не знайти жодного торговця в Галичині, який у дні ярмарки не тримав би там лавки» (Ш. Й. Агнон. «Хустина»).

Мати письменника – уроджена Есфір Фарб була шанованою серед міщан Бучача за освіченість, знання мов, німецької та скандинавської літератур. Відомим своїми енциклопедичними знаннями був його дід купець Ієгуда Фарб, який брав участь у домашній освіті онуків. Турбувалася про них і бабуся Гітл Рейзя Фарб.

У Бучачі та його околицях батько Ш. Й. Чачкеса (Агнона) користувався повагою як ерудит і послідовник хасидського цадика філософа Давида-Мойше Фрідмана (1827–1904) [12, с. 41], який проживав неподалік – у м. Чортків. Тут він заснував резиденцію чортківської гілки Ружицько-Садогірської хасидської династії. До нього приїздили тисячі прибічників, оскільки віра в духовну владу цадика є однією із сильних і спірних ідей хасидизму. Як писав Агнон, два-три рази на рік вони з батьком «здійснювали подорож до Чорткова в гості до нашого рабина… там бували й хасиди з багатьох інших країн, і ми мали можливість дізнатися про справи в усій гебрейській діаспорі…» («Нічний постоялець», с. 297). Фрідман – автор філософсько-релігійних творів давньоєврейською (гебрайською) мовою, назви яких у перекладі українською – «Давид Діврей», «Краса людини», «Сад винограду», «Скарбниця філософії і думки» і т. д.

Попри зайнятість, батько активно впливав на розвиток старшого сина Шмуеля Йосефа, двох молодших синів і двох доньок. Письменник запам’ятав щасливі миті дитинства, коли «…ми з батьком направлялись в дім молитви. Яка хороша була суботня ніч, коли ми поверталися додому! Небо, повне зірок, будинки, повні сяйва суботніх свічок. Люди, вбрані в суботні одежі, ідуть з моїм батьком, ступаючи неспішно, щоб не потурбувати ангелів суботи… А в домі горять свічки, накритий стіл, чудові пахощі теплого хліба, білосніжна скатертина покриває стіл, а на ньому – дві хали, покриті гарною серветкою, щоб не применшити їхню гідність, коли раніше, ніж хліб, благословлять вино» [13, с. 80–81].

Сім’я Чачкес власного житла не мала і проживала в різних будинках. Як писав Агнон, найпрестижнішим був будинок, орендований у колишнього бляхара. У заможній родині нерідко збиралися колеги глави сім’ї – купці та друзі з місцевої інтелігенції [16, с. 294]. Спілкування з гостями, як ми тепер сказали би, «креативними» особами, сприяло розвиткові дітей, формуванню в них поваги до людей, умінню розуміти їхні характери, поведінку, мову. У родинному колі Чачкес панували взаєморозуміння і любов батьків до дітей, повага до їхніх інтересів і потреб, культ єврейських традицій і книги. Турбота більшості євреїв-батьків про своїх дітей не знає меж, і їхні діти без діла час не марнують.

У методах і змісті навчання й виховання майбутнього майстра слова переплелися коріння хасидизму – з боку батька, і західної літератури, зокрема німецької та скандинавської, з боку матері [15, с. 11].

Американський іміджмейкер Дейл Карнегі закликав: створюйте людині «лице» (образ), щоб вона жила у відповідності з ним. Так в освіченій родині Чачкес, як в інших єврейських сім’ях, прагнули (і прагнуть тепер) розвивати здібності й таланти дітей, формувати розумні та діяльні особистості.

Тепла атмосфера в родині, прилучення змалечку до книги зіграло свою позитивну роль. Ш. Й. Чачкес (Агнон) на текстах Святого Письма вчився складати слова, потім за допомоги батька оволодівав азами грамоти за Талмудом, почав читати коментарі до Тори (П’ятикнижжя, єврейське релігійне вчення), окремі тексти середньовічних поетів і оповідачів, під впливом матері активно прилучився до читання німецькою мовою.

Орієнтація галицьких євреїв на німецьку культуру є відомою. Якщо врахувати близькість народної єврейської мови їдиш і німецької, знання матір’ю письменника цієї мови, то логічно, що він володів і німецькою, поглибивши її знання в Німеччині. Характерно, що в родині Чачкес мовою спілкування був їдиш («маме-лошн» – материнська мова). І сказано в Талмуді: слова, що йдуть від серця, в серце й западають.

Перші кроки до освіти Шай Чачкес (Агнон) зробив у єврейській початковій школі – хедер, а також бейтха-мідраші (дім навчання та молитви, для спільних занять дорослих і юних). Мовою іврит хедер – кімната, оскільки школа зазвичай містилася в одній-двох кімнатах у хаті меламеда (вчителя єврейської грамоти) чи місцевого рабина. У Галичині були й нечисленні школи для дівчаток – бейт Яаков. Навчання дітей вирізнялося жорсткою дисципліною. Як писав івритський поет Х. Н. Бялик, вчителі «вміли лише бити, кожен по-своєму» [16, с. 198]. В хедері допускалося шмагання хлопчиків канчиком – спеціальним маленьким батіжком. Про надмірну вимогливість меламедів писав Агнон в оповіданні «Хустина», де йдеться про те, що всі дні, крім суботи, «дитина нахилена над книгою, її очі і серце не належать їй. Варто підняти голову й ослабити увагу – не уникнути тобі покарання».

Були в єврейських школах і хороші вчителі. Письменник із теплотою пригадував навчання в хедері, описував почуття учня, коли під керівництвом рабина «…ми вчимо Святе Письмо», висловлював захоплення навколишньою природою. Ось юний Шмуель (Шай) прихистив у кімнаті пораненого птаха і, йдучи в хедер, говорить до пернатого: «Залишайся зі мною, їж від хліба мого, пий із моєї чашки, літай у нашому домі – нам на радість…». В оповіданні «Моя пташина» (з елементами дитячої фантазії) він продовжує: «Коли помирає праведник, душа його вселяється у птаха, і летить птах весь день, куди забагне – туди летить: то в одне місце, то в інше, то до зеленіючого дерева, то до потічка. А буває, спускається на дах будинку молитви – сказати «омейн» після кадішу чи постукає дзьобиком у вікно, щоб господар дому пом’янув її душу…» [17, с. 59, 60].

У вавилонському варіанті Талмуду наголошено: «Світ існує лише завдяки лепетанню дітей, які осягають Вчення» (трактат «Шабат», 119б). Відома й талмудична сентенція: «Якщо ти набув знання, то чого ж у тебе немає? Якщо у тебе немає знань, то що ж ти надбав?». Єврейська освіта була доступною для дітей, найперше хлопчиків, починаючи з 3 – 5-річного віку, коли дитину залучали до читання Тори. У єврейському народі зміцнювали генетичний потяг до знань.

З раннього дитинства у Ш. Й. Чачкеса (Агнона) виявилися здібності до навчання. В окремих публікаціях йдеться, що він також навчався у Бучацькій гімназії, відкритій наприкінці XIX ст. А польські видавці збірника оповідань Агнона, виданого у Вроцлаві, стверджують, що він «поповнював свої знання у світській школі» [18, с. 5]. Втім, цього не доведено. Не підтверджено і його навчання в середньому навчальному закладі для єврейських дітей. У цих училищах, відкритих 1891 р. в Галичині коштами баронів Гірша і Ротшильда, підлітків навчали професії та основам знань із природничих наук. У Бучачі також було єврейське училище. Як писав Агнон, «коли для гебреїв відкрили світські школи, вони послали туди своїх синів, щоб вони світською мудрістю збагатили мудрість Тори…». Енциклопедичні єврейські видання стверджують, що освіту Агнон «здобув головно домашню і несистематичну».

Усе життя Агнон навчався методом самоосвіти. Письменника вирізняли, можливо, не стільки багаж надбаних знань, скільки сума прозрінь і пророцтв, викладених у його творах. Про самоосвіту дідуся після закінчення хедеру в 9 років говорила і його онука Яель Блау, виступаючи в Бучачі в березні 1910 р. Постійне оволодіння знаннями заступило письменнику вищі школи. Загалом, хоч би скільки дипломів мала людина, єдине, чому навчитися неможливо, – це геніальності. Притаманна вона юнакові – обере він вірний шлях, здійснить винаходи чи відкриття або створить свою пісню чи художні твори, як Агнон. А геній, як сама природа, як сила духу й неординарної уяви, – це витончене поєднання таланту, розуму і працелюбності. Як писав Жан-Жак Руссо у статті «Геній»: «Не питай, юначе, що таке геній. Якщо він у тобі присутній, ти його в собі відчуєш сам. Якщо ж ти його не маєш, тобі ніколи не пізнати його» [19, с. 8].

Ще підлітком у Бучачі Шмуель Йосеф Чачкес (Агнон) долучився до руху єврейської просвіти, а потім, як писав він у статті «Мої спогади про Бубера», «…я став завсідником палестинофільського товариства нашого міста». Згодом він був секретарем місцевого осередку сіоністів [20, с. 254]. Все ж головним його захопленням було віршування, що виникло від нездоланного потягу до літературної творчості, яка стане справою всього його свідомого життя.