Мільйонна могила

– Нехай тільки заберуть! Я їм покажу і землю, і ліс, і хату. – Заскреготавши зубами, видихнув хлопець.

– Поїж, Танасику, може все ще обійдеться.

Не обійшлось. Забрали хату під сільраду. Пообіцяли тимчасово, поки побудують приміщення в центрі села. Та Танас, зважаючи на думку вуйка Гаврила, розумів це по – своєму, мовляв, навіщо сім’ї дві оселі. Літня кухня чим не житло: піч є, котел умуровано, помістяться, хоча й буде жарко. Та ще й присланий голова сільради сказав, що всім багачам за Радянської влади має бути жарко.

Зник з села Осип’юк з ним з десяток хлопців, тому що покотилась чутка, що забиратимуть до Червоної Армії.

Трусонуло землю, тільки не всю, лише міста і села. Довгі роки смертельна віхола кружляла над світом. Вона знищувала на своєму шляху все створене людьми. Просякла кров’ю земля прийняла мільйони загиблих. В найжаркіші дні холодила війна людям душі, особливо тим, які ходили в обнімку зі смертю. Спочатку втікали від новітньої бойні на схід, згодом в ліси, а при чи закарпатця в усі віки виручали гори. Йшлося не про бійку на верхніх поверхах влади, а про винищення цілих народів. Ось чому клали нації до ніг Молоху все найдорожче

Тільки високопоставлені політики дбали про ідеї, які, власне, і спричинили війну. Політиків не пекли рани, не підсмажувало в танках чи літаках, помирали вони природною смертю, якщо не убивали ідейні недруги. Чому б не дбати їм про ідеї?

Пан Бандера звивався вужем між вогнем та полум’ям. Кинувся по допомогу до німців. Все таки не більшовики. Комуністи заборонили експлуатацію людини людиною. Визискувати має право лише держава. Велика держава, могутня держава. З її обіймів так просто не вирветься жоден народ. Потрібна сила.

Німці мають на оці своє. Не для того вони розпочали світову війну, щоб створити якусь самостійну і навіть від Німеччини незалежну Україну. Якщо ти такий затятий антикомуніст, то воюй проти більшовиків, допомагай нам. Ми тебе озброїмо, тільки про самостійність навіть не мрій. Зброю отримав, почав воювати з обома сторонами за самостійну Україну.

Сталіна голова боліла не через якихось там Бандеру з Мельником. То так, на один зуб. Покладемо кілка сот тисяч людей з обох сторін, буде по – нашому. Дайте но покінчити з більш потужною ідеєю націонал – соціалізмом.

Ідея то – слова., часто пустоцвіт. Але коли люди розуміють, небезпека знищення загрожує і батьківщині, і Батьківщині, багатьом сучасникам, а не майбутнім поколінням, вони самі себе захищають. За таких умов може привитися всяка ідея. Якщо її не підтримують, то терплять.

До майбутніх бійців УПА прибув інструктор. Вранці він вишикував на галявині хлопців і почав промову, походжаючи перед шеренгою.

Говорив про ідею самостійності. Почав здалеку, мовляв, ще за часів Хмельницького не всі навіть полковники хотіли під руку Москви. Закінчив словами:

– Настав наш час відстоювати Україну, але захищати потрібно уміти. Хто з вас найспритніший?

– Танас. – Загуло.

Інструктор взяв кусок гумового кийка замість ножа, викликав Танаса зі строю.

– Ось так потрібно знищувати ворога! Він блискавично наніс удар знизу уявним ‘ ножем,” та він ледь доторкнувся до Танасової одежі. Рука інструктора наштовхнулась на перешкоду подібну до ковальських лещат. Вона після недовгого опору поповзла вверх, навіть ноги почали відриватися від землі. Інструктор відчув пекучу біль в руці, ніби шкіра з м’язами відокремлювалась від кісток.

– Якщо не попроситися, то цей парубійко зламає мені руку легеньким порухом.

Прийдеться проситись. Він глянув у глибоко посаджені серйозні очі, якомога твердіше мовив:

– Пусти.

– Нашого Танаса з дитинства ніхто не міг вдарити. – Говорив з гордістю сусіду по шерензі маленький коренастий юнак. – Тільки він міг збивати бджіл на льоту.

– З таким вояком треба говорити лише кулею. – Заявив інструктор.

– Нічого не вийде, – Непевно заперечив той самий юнак. – У них дома і рушниця, і гвинтівка, і наган. Танас дуже влучно стріляє, попадає навіть в падінні.

Інструктор дослухався до слів широкоплечого юнака.

– Покажіть як ви попадаєте в падінні. – Попрохав інструктор.

Танас підійшов до крислатого бука, кинув на гілку носовичка, відміряв від нього двадцять кроків. Десь з під поли витяг свого нагана, зник в кущах. Раптово вискочив з кущів, побіг по галявині, на мітці впав. Підчас падіння сухо тріснув постріл. Інструктор побіг до носовичка. В самому вуголочку зяяла дірка. Потім він в задумі, акуратно, як мішень повісив хустинку на гіллі і м’яко наказав:

– Стрельніть ще раз пане… Танасе. – Якби не підказка, то, певне, не згадав би ім’я юнака. Друга дірка появилась ближче до центру.

– Якщо ви всі такі, то мені тут робити нічого. Я так не можу, хоча дещо вмію. – Признався інструктор.

– А ми такі. Уміємо сокирою махати, пилку тягати та всі вправно метаємо не топірець, а ложки. – Була відповідь. – Навіть в темноті несемо до рота не до вуха.

– То вони мали ліс, землю, всяке добро, зброю також. Дехто з нас її навіть не бачив. – – Розійдись. Пометайте ложками. Після сніданку збери хлопців на цьому самому місці. – Наказав інструктор одному з майбутніх вояків. – Ви ж, брате Танасе, ходіть зі мною. Після бесіди інструктор взявся за ручку. Танас бачив, як інструктор написав коротесеньку записку: – ‘ посилаю до вас Теля ‘.

– Не підписав, навіть крапки після написаного не поставив.

– Поставте крапку. – зауважив Танас. – Наш пан учитель за таку помилку задав би вам жару.

– Ого, ти, брате, ще й кмітливий. Будуть з тебе люди. Про крапку розповіси Грабу.

Граб – Штеф’ юк зустрів Танаса зацікавленим поглядом. сірих очей. Очі неначе говорили:

– Молодий наразі, зелений. Та після кількох місяців нашої боротьби почорніє. Розмова велась під посвист смерічок, які журно похитували вершинами. У верховітті заплутався вітер, борсався там від чого смерічки посвистували. Все про Танаса цікавило пана Граба, все він хотів знати. Нарешті він перейшов до основного найважливішого, звичайно не без вступу.

– Війна буде жорстокою з мільйонними жертвами і затяжною. Можна сказати громадянською і визвольною. Гітлера не просто побідити, але він сам собі ногу підставляє. Якби фюрер був розумною людиною, то покликав би на допомогу татар, кавказькі народи. Разом ми впорались би з більшовицькою заразою. Ми з задоволенням пішли б , якби він допоміг звільнитися Україні, Криму, Кавказу. Але ж він сам хоче все загарбати крім Росії ще й все інше для Німеччини. У німців його цінують, можна сказати люблять, бо дбає він по – своєму виключно за німців. Ще важче боротися з більшовиками. Ці розколюють народ на частини, натравлюючи їх одна на одну. Будемо відвертими, дехто їх підтримує, інші пристосовуються. Більшість громадян України не розуміє нашої ідеї вона їй чужа, тому що їй власний шлунок важливіший за нашу боротьбу. Коли зрозумієш, що наша боротьба принаймі на деякий час майже безнадійна, то получиться з тебе і борець, і вояк. Та знай, ми закладаємо підвалини майбутнього. Покладаємо надію, що колись наш народ стане вільним, а за волю і життя можна покласти. Придатний ти хлопець для нашої справи, основне розумний. Навіть не знаю, куди тебе направити. Зміг би вождів охороняти, у зв’язківці годишся, в службі безпеки такі як ти потрібні. Добре. Попрацюй поки що зі мною, там побачимо. Наразі відшукуємо, підбираємо місця для схронів, тому що прийдеться вести боротьбу з лісу.

Від природи мовчазний Танас виговорився, розповідаючи про себе та свої погляди. Слухав мовчки. Тепер знову заговорив:

– Недалечко від нашого села на нашій горі Мойша влаштував схованку. Мойша – розумна голова, так замаскував, що ніхто ніколи не здогадається.

Танас навіть не здогадувався, що між кольорами є відтінки. Його навчили, що чорне це – чорне, а червоне то – червоне зовсім інший колір. Звідки йому знати, що світ занадто складний, що він щойно доторкнувся до військової таємниці, яка може коштувати багатьох людських життів. Він пропустив повз вуха слова учителя про хижаків, які виганяють мешканців з власного житла а самі поселяються на їхнє місце. (На сьогодні коли ми молимось на грошову одиницю це – навіть модно). Бувалий чоловік зі схрону вам скаже:

– Якщо хоч один чоловік знатиме про схрон і де він знаходиться, то шукай нове місце, бери лопату в зуби і копай схрон заново.

Мудрий Аничка доказуватиме, що у всьому винна ідея, бо кого вона обвиває, той за неї гине, убиваючи масу безневинних людей. Мовляв, не велика біда, коли поряд зі мною поляжуть ще й інші за нашу ідею, винні вони чи ні то інша справа. Нате і війна розпочата ідеями.

Мішу не називали б Мойшею, коли б він не жив у селі. Тут його всі від старого до малого знали. Власне, тільки батька, якого він не знав, називали жидком. В школі, коли Мойша пішов перший раз у перший клас на першому уроці пані учителька пояснила, у слові жид немає нічого принизливого. Воно розшифровується так, житель йорданської долини. Чи є така насправді Міша не знав. Діти перестали дражнитися, лише зрідка кликали ‘ жителем ‘. А от Мішею його ніхто ніколи не називав. Навіть мати кликала чомусь Мойшею, певне, з ненависті до чоловіка, який дитину встругнув, кинув покриткою. Навіть тоді коли виріс, порозумнішав, уже й люди почали ходити до нього за порадою, весело по дружньому, Мойша, тай годі. Він навіть пишався чи то іменем, чи то прізвиськом, тому що бачив у цім слові розум та мудрість цілого народу.

Мойша мав невеличку лавку і хист до торгівлі. Буває не додає якусь копієчку, покупець бачить і сміється. Знав Мойша, навіть при невеличкій заварушці в країні першими б’ють євреїв. А тут світова війна.

– Чому їх, саме їх винищують? – питав сам себе Мойша.

– Може тому що одні вважають єврея паразитом на тілі того народу, серед якого він живе.

Мойша не знає таких, його знайомі євреї з мозолястими руками, він бачив власними очима. В Мойші також вони є. Хіба що євреї розумніше працюють, аби мати зі своєї роботи більшу користь. Інші доводять ніби євреї розкладають суспільство таким робом. На них дивляться люди і кажуть:

– Я ніяк не дурніший жидка. Треба крутитись так, щоб робити менше, а мати більше. Також нісенітниця. Подібними мислями прикривається власна лінькуватість. У багатьох євреїв мозолі на мозкові. Хто винен, що багато з них працюють головою не руками. Так, так, вони працюють спершу головою, потім руками, бо не кожному дано навіть серед євреїв писати романи чи вірші, створювати нові теорії в різних галузях науки чи стати представником культури будь – якого народу. Такі мають зі своєї праці. Ага, – метикує Мойша дальше, – за золото давлять єврея. Хоча вони прикидаються вождями, насправді бандити, тільки в них можливості більші. Звичайні бандити відбирають тільки для себе, високопоставлені – на ідею, тому що кожна ідея правильна вона чи ні вимагає для свого втілення багато грошей. Он Ленін робив революцію на німецькі гроші, через що названо його німецьким шпигуном. Грошей йому не хватило, забрав у багатих. Сталін не мав грошей, то замість них поклав сотні тисяч життів. Гітлер відібрав гроші для своїх нужд також у євреїв.

Мойша навіть не знає чи він єврей, чи просто байстрюк. Мати з цього села. Українка – ніс гарною барабулькою. Та час настає непевний. Багатьом в селі давить на груди жаба. Тикнуть на грошовититого єврея чи своїм, чи німцям. Ні ті, ні інші не помилують, бо на звіра полюють окремі, на золотом всі; найкраще втекти, та куди ти втечеш, коли грошей мало, коли діточок четверко і найстаршому шістнадцять, тай як кидати хоч на час такий край, земний рай? Чиє це серце витримає і не лопне! На те й голова, щоб щось придумати. Викопаю потаємний хід з хати і схованку в лісі. Коли припече, буде де і як сховатись. Поки двері зламають, непомітно вислизнемо з хати. В лісі не знайдуть.

Мойша приступив до роботи. Невдовзі по селу рознеслась чутка, Мойша дрова не куплятиме, сам взявся заготовляти. Та ще й ділянку взяв у глухому дуже незручному місці., куди ніяк не під’їхати. Жадоба заїла, все таки отримав безкоштовно. Кажуть у сиву давнину там чорт лазив , поки ногу не зламав. Накульгує аж дотепер. Мойші говорили:

– Там споконвіку ніхто не ріже ліс. На цім лобові він сам падає і згниває. От опеньки там можна збирати, бо їх на лобові хоч косою коси. Якби ближче до села, то носили б опеньки чи дрова на горбу. Ти будеш першим лісорубом з незапам’ятних часів і сміялись. На що Мойша спокійно відповідав:

– На що людині голова дана? Поріжу, складу на самому краю лоба, дістану довгі троси та блоки, стрелюю поганялки вниз до дороги. Ви ще в мене троси позичатимете за які братиму частину вашої вигоди. Не здумайте просити даром.

Частенько бачили Мойшу з сином, коли вони йшли до лісу, але ніхто ніколи не стрічав цієї пари, коли вони волокли, аж очі на лоба лізли, могильні плити до джерела майже на вершину гори. Хитрий Мойша заказав каменяру аж три, мовляв для родичів. Попрохав не робити напис. Напишуть по вкусу. При цьому так хвалив каменяреву роботу, що лунало на всі Карпати, хоча груба робота не варта була і виїденого яйця.

Про схованку ніхто не довідався б, якби ліс не був власним. Танасів батько порався біля корови. Він однією рукою шкребком очищав її від нечистот та старої вицвілої шерсті, другою ніжно погладжував чистий круп. Тварина вдячно полизувала йому руку, якщо могла до неї дотягнутися. Здебільшого, потріпуючи шкірою, вона дивилась на господаря великими вологими очима в яких, якщо гарно придивитись, віддзеркалювався весь світ. Господар помітив в коров’ячих очах сполохи. Він глянув на гору. Там і вправду шугонуло вгору полум’я, присіло так само раптово як і піднялося

– Танасе, – гукнув сина схвильовано, – приблизно там де Мойша заготовляє дрова щось горить. Піди подивись. Ходи тихо. Може там щось недобре. Давно дощу з громом не було, блискавка не запалила. То тільки людська рука робить.

Через деякий час запитав: – Ну, як , Танасе, що там таке?

– Та то Мойшів син хлюпає у ватру керосин і любується полум’ям, яке шугає вище дерев. – Чомусь чи не вперше в житті збрехав батькові Танас. – Та вони ватру розклали в такому місці, що пожару не повинно статися.

Батько заспокоївся і викинув той випадок з голови, зате Танас ще довго розмірковував над побаченим.

На той час Танас уже умів ходити по лісу. Тиха звірина ходьба подобалася хлопцю. По – перше, не порушиш відвічний спокій лісу, по – друге, відчуєш себе часткою довкілля, по – третє, полюбуєшся косулею, не сполохаєш зайця, хоч він і вухатий.

Мойша також мав великі вуха, та вони були не пристосовані до життя в лісі. Йому подібні швидше почують і побачать що робиться на сусідній планеті ніж за найближчим кущем, де стояв хлопець.

Мойша саме прочищав дупло. Робота полонила увагу. Міріади великих і малих іскорок стовпом піднімались вище вершини обгорілого дерева. Дупло гуло. Протяг роздмухував вогонь всередині дерева, та ще й Мойша, весь в сажі похожий в темноті на нечистого, прошуровував отвір та постукував по дуплу. Коли горіння вщухало, Мойша брав ківшиком керосин і виливав у дупло. Спочатку там шипіло, потім вибух викидав полум’я вище дерев.

– Воювати не збирається, не хоче, рятується як може, бо жити хоче. – Подумав Танас. – Нехай інші за нього помирають.

А Мойша продовжував роботу. Послухав чи сильний протяг. Для впевненості ще й руку потримав над трубою. Швиденько зліз по мотузяній драбині з дерева, спустився в рівчак до струмка Став прислухатися, оглянувся. Мертва тиша панувала не тільки в цім закутку лісу, але й по всім краю. Моросив дощик, як це часто буває в Карпатах. Мойша взяв наперед приготовлену метрину, прогорнув намул, заклав дубовий важіль, оперши його о камінь, натиснув на інший кінець. Одна з плит подалася вгору. Клацнули фіксатори. Утворився невеличкий отвір, хоча і достатній для проповзання людини. Мойша куницею юркнув у дірку. За хвилину звідти вилетіло відро з мотузкою, за ним показалась розпатлана голова. Вона хватала широко розкритим ротом свіже повітря. Після того як Мойша вивалився з отвору, показалось полум’я з дупла. Мойша швиденько завалив отвір хмизом, вихопився на дерево, пішов, прямо таки побіг по товстелезній гілці, яка нависла над струмком. Опустивши відро, він набрав води у невеличкій гатці. Залив дупло. Воно парувало й шуміло так голосно, що Танас гострим слухом лісовика почув той шум. Потім Мойша зробив квача з довгої хворостини та ганчірки, змочив його, певне, в бензин, бо з іншої посудини. Довго водив ним в середині дупла.

Танас тихесенько пішов додому, тому що думка: – Нехай інші воюють, кров проливають застрягла в голові і черв’яком точила її. Правильно говорив Штеф”юк :Існування таких людей – образа для нас. Не мають вони права жити в нашім такім чудовім краю. Хто ж його захищатиме? .’

– Підемо в гості до Мойші. – Наказав Штеф’юк.

Чотири пари очей, Штеф’юка, Танаса та двох бійців з сб спостерігали за Мойшиним двором.

– Кудись вони збираються. – Шепнув Танас.

– Зачекай побачимо. – Відповів Штеф’юк.

Тиша запала на довго, поки не почулася просьба Мойші до дітей:

– Зачиніться, нікому не відкривайте, поки ми відвідаємо вуйну Соню.

Мойша допоміг жінці і сину надіти рюкзаки.

Вони рушили до лісу. Назирці за ними кралася четвірка.

– Вони, певне, прямують до своєї схованки. Понесли консерви та сухарі. Всі продукти купляв Мойша у Станіславі. – Висловив догадку Танас. – Доповідали про заготовку харчів наші хлопці.

Інформація про Мойшу потрапила до Штеф’юка майже випадково.

– Але коли кимсь зацікавиться сб, – подумав Танас, – випадковостей не буває.

Кілька днів тому побачив Танас Мойшу в місті. Хотів підійти привітатися все таки односельчанин, та Штеф’юк не дозволив.

– Таємно прослідкуйте, що він тут робитиме – Наказав Штеф’юк. – Це і буде твоїм першим завданням. Хвилин через сорок тебе змінять. Штеф’юк після цих слів швиденько зник за рогом будинку. Танас з ще одним чоловіком пішли вслід за Мойшею. Танасів старший знічев’я підфутболив зібганий шматок паперу ближче до урни, підняв його і кинув всередину. Його недбалі рухи говорили:

– Знову випробовують новачка. Змушений буду доповідати про його дії. Тільки за зростом він не підходить. В натовпі за версту його видно. От за ким легко слідкувати.

Танас також розумів завдання як натаскування, бо чим загрожує Мойша і кому.

Аж тепер стрельнуло в голову:

– Якщо я розповів про Мойшову схованку і Штеф’юк хоче її використати, то він воліє знати все про Мойшу, його сина та жінку.

Похололо всередині. Всіх їх чекає смерть. Не годні вони зберегти таку важливу таємницю. В руках совіцького чи німецького слідчого вони заговорять. Тай який сенс їм мовчати? Він щось заговорив, аби врятувати Мойшу з жінкою та сином. Але війна є війною, в неї свої закони, і війна начинається не бойовими діями, а набагато раніше.

– Що ти пропонуєш? – Просичав Штеф’юк. – Може відібрати консерви, бо їсти хочеться аж в животі бурчить.

– Та ні, – заперечив Танас. – Тут є інша стежка, коротша через лоб. Трудніша, Мойша може осилив би її, а дитині та жінці снаги не вистачить. Якщо підемо навпростець, то чекатимемо їх біля схованки.

– Веди, – наказав Штеф’юк, здивовано глянувши на хлопця, подумав, – знову я тебе недооцінив.

Чіпляючись за кущі, вилазячи на дерева, скоро четвірка досягла мети, заховалась у кущах напроти схованки. Через деякий час появився Мойша. Він сам просковзнув у лаз, випорожнив рюкзаки, виліз з отвору, опустив плиту і прикрив її хмизом. Троє про щось пошептались, рушили струмком вниз.

– Стій! – Гукнув Штеф’юк. Сім’я кинулась врозтіч. Мойша чомусь подерся на схил яру по якім нісся струмок, жінка покотилася вниз струмком, тільки син стрибнув у кущі. Відлуння пострілів довго перекочувалось в горах. Мойша скотився назад у струмок. Його дружина перекрила течію кроків на десять нижче.

Струмку байдуже. Здавалось завдяки перешкоді він набрався сил і маленьким водоспадом, перестрибуючи трупа, ніби полощучи косу, побіг собі в долину. Ніхто не звертав на нього уваги. Струмку всеодно Немало кібчиків терзали свої жертви на його берегах. Напившись крові вони летіли геть. Тепер люди робили свою чорну справу. Танас почув своїм гострим слухом якийсь звук по той бік яру в кущах, де сховався Мойшів син. Він узяв гвинтівку у бійця.

– Тихо будь! – Прошепотів.

По ту сторону тріснула гілка, по цю в ту ж мить гримнув постріл. Танас віддав зброю, знеможено опустився на глицю.

– Може не попав. – Весь час крутилась думка в голові. – Хоча б не вцілив. Здавалось пройшла вічність. Вернувся боєць.

– Ну і стріляєте ви пане Телю! Тут темно, а там кінця руки не видно. Ледь налапав хлопака.

Танас в такт думок похитував головою.

– Так, так. Не думав і не гадав я почати боротьбу з убивства безневинної дитини Таки праві були Гаврило з матір’ю. Таки стріляв у людину, убив не москаля, не німця, а свого земляка та ще й дитину. Такого не простять ні Бог, ні люди: чи то будуть сельчани, чи більшовики, чи німці. Нема мені прощення. Та й свої вояки дивитимуться на мене як на звіра, як на холоднокровного убивцю.

Поки Танас роздумував, Штеф’юк спустився в ярок, оглянув жінку, стрельнув у голову Мойші.

– О, як звірі, – подумав Танас, – господаря розтерзали аби заволодіти його норою. Да, боротьба робить з людини звіра.

Підсудний дід Танас спокійно сидів на лавці між двома охоронцями, думав про щось своє. Певне, пригадував, як розширили криївку, зробили запасний вихід аж в ярку десь за півсотні метрів. Замаскували його так, що необізнаній людині ніяк не знайти.

– Ви працювали слідчим у СБ. Розкажіть, як ви добивалися зізнання? Якими методами? – Запитала суддя.

Дід байдужо дивився на неї неначе на неживий предмет Він чув запитання до себе, але про що мовилось не дослухався.

– Що, прошу? – Перепитав він.

Прийшлось судді повторити запитання.

– Так, так. Приходилось декого допитувати. Що до методів, то я навчився у ваших же.

– Не займайтесь агітацією, – просичала суддя, інакше позбавимо слова. Старий не звернув аніякогісінької уваги на її зауваження.

– Раз спіймали мане, певне, щоб підучити, бо молодий був, недосвідчений. Тоді мені довели, показали, як потрібно вести себе з ворогом. Зробив я собі висновок, його ж методами.

– Говоріть по – ділу.

– Сьогодні не можу. Старий став, стомився. Підупав на силі та ще й на цій лавочці насидівся. Не зручно, у неї навіть спинки немає.

Суддя об’явила перерву. Нове засідання почнеться завтра об одинадцятій.

Спішити нікуди, процес може продовжити навіть суддева дочка теперішня студентка юрфаку, аби підсудний залишився жив.

Районне містечко славилось табором для дорослих., хоча він знаходився за кілька кілометрів від міста. Тюрма також могла б вважатися емблемою містечка, бо спершу побудували її, потім тюрмі на потребу виросло селище. Селище переросло в місто. Воно розширювалось. Тюрма також розвивалась та удосконалювалась. Місто, певне, не могло існувати без такого закладу, тому невпинно насувалось на тюрму, обнімало її. Скоро в’язниця стане визначною пам’яткою центру міста. У в’язниці тримали тільки довгостроковиків. Дідові Танасові до кінця суду виділили одиночку, як особливо небезпечному злочинцеві в якого руки по лікоть в крові, на чиїй совісті не один десяток смертей.

Ще під час попереднього слідства наслухався Танас легенд про втечу з цього обов’язкового атрибуту людського суспільства. Чого тільки не придумає людина в скрутну годину, тим більше якщо її загрожує смерть. Ну, прямо таки геніальні думки приходять її в голову, хоча суспільство таку творчість не схвалює, навпаки засуджує. Скажімо ось таке, як розповідав, можна сказати, постійний клієнт, бо досвіду в нього вистачає. Він неодноразово побував у подібних закладах.

Тюрма – завжди велике господарство. Воно ніяк не може обійтись без електроенергії. Лампочки Ілліча повинні світитися всю ніч. Провели струм до нового виробничого приміщення з волі над огорожею, якою обносять подібні заклади. Так вважали дешевше, ще й премію за економію отримали. Цех почав працювати. Зразу ж на другий день після другої зміни недорахувались одного в’язня.Обшарили все приміщення – немає. Як у воду канув. Тільки весною знайшли за територією під електростовпом кілька пар старих калош. Стало ясно, куди ділися недораховані в’язні. Три місяці подихав перший в’язень волею. Вернули назад на ті самі нари, лінію забрали разом зі стовпами, пустили кабелі по – під землею. На цей раз отримали преміальні за терміново виконану роботу.

Танас не думав тікати, навіщо і куди? Поки Союз, його ідеали не здійснені, а за кордоном потрібні двадцятилітні хлопці. Залишилось Танасові тільки минуле, тому дід лежав на відкидній койці з закритими очима, та не спав.

– Може то Бог покарав за Мойшового сина. – Думав він. – Перед ним пора звітуватись, тому що, дяка Всевишньому, дав по світу погуляти, так довго ряст топтати. Хлопця жаль, його батьків жаль, інших ні. Вони хотіли мене вбити, мій край під себе підтоптати, а я їх давив як клопів вонючих. Такий час був. Якби бажання, то ще зараз поклав би своїх конвоїрів як отих у війну підчас першого арешту.

Згадував, смакував.

Хижак, названий війною, перестрибнув Карпати, терзав свої жертви не лише десь на сході. Совіцьку армію били німецькі війська, тому організація ще жила, правда, найактивніших її членів відловлювали чи відстрілювали. Загинув під Станіславом Осип’юк. Мав загинути під Лембергом і Танас разом з одним із керівників проводу, та пішов на зв’язок на Рівненщину. А то поліг би, хоча стріляє влучно. Толку з того, що поклав би біля себе кількох ворогів. Ті також мають зброю і вміють стріляти, не п’ятий то десятий влучив би, бо було їх там кілька десятків, цілий немалий загін.

Хоча і так зловили Танаса.

Яким би міцним не був чоловік, всеодно йому їсти, пити і спати потрібно. Уже на Рівненщині добрався до тільки йому відомого хутора, поїв, запив узваром із сухофруктів, і зборов його сон.

Та не звіриний, коли спиш і чуєш як миша шкребеться, а мертвецьецкий. Проснувся спеленаним мотузками неначе немовля пелюшками та ще й прив’язаним до одвірка. Невдовзі появились троє молодих мускулястих мужчин, які професійно зв’язали руки за спиною.

– Ці досвідчені. – Подумав Танас. – двоє ідуть позаду недосяжними для ноги, боляче підштовхуючи. Б’ють прямо по печінці, минаючи ребра.

З таким конвоєм доставили Танаса до давно сформованого партизанського загону. Загону не загону, групи, яка тихесенько сиділа в німецькому тилу, переправляючи кого потрібно через лінію фронту.

Отож Танаса з ще декількома чоловіками серед ночі літаком доправили в далеке від лінії фронту місто. З літовища доставили у двір між двох будинків. Як пізніше узнає Танас, один слугував в’язницею для затриманих, другий для допитів. У дворі ходив вартовий.

Зразу ж повели Танаса на допит. Зв’язали ноги, поклали ниць на лавку, всього пристебнули до лавки спеціально припасованими поясами. Руки пришворкували до прикованих до підлоги ніжок. Танас вирішив на перших порах мовчати, не опиратись.

Всеодно виявили якусь непокору. Не питаючи й слова, почали молотити гумовими кийками. Танас не кричав, не стогнав, хоча оголена спина загорілась. Кати взялися за куски тросу виплетеного у вигляді ціпка. Чотири удари, чотири рваних рани. Танас всеодно мовчав. Слідчий мовчав, тільки пильно придивлявся, намагаючись визначити, який вид катування найбільш дійовий, чого катований найбільше боїться. Вдарили кілька разів по п’ятах від чого нестерпно заболіло в голові. Слідчий не дозволив більше бити, а то катований може помішатись, що не дасть дістати відповіді на запитання.

– Зізнавайся, ти бандерівець? – Нарешті запитав слідчий.

Танас мовчав.

– Альошо, посоли і нехай відпочиває. Попереду ще багато розмов. – Позіхаючи мовив слідчий.

Альоша з кривою посмішкою густо посипав рани сіллю і Танаса відволокли в сусідній будинок в підвал до такого як він сам бандерівця.

Той другий, інтелігентного виду чоловік років тридцяти п’яти, оглянув Танасову спину і з сумом тихо мовив:

– Зламають в кінці кінців тебе, юначе. Маєш лише попередню обробку. Дали тільки знати, як воно болить.

Він як про щось буденне спокійним рівним голосом розповів про тутешні методи заставити признатись в тому, чого і в помислах не мав не те що не робив.

Ще не такі тут наговорювали не тільки на знайомих, друзів, рідних, але й на самого себе, чим підписували їм і собі смертельний вирок. Мені прийдеться витримати третій найголовніший метод допиту. Через сіль, ломку пальців у дверях, вогонь я уже пройшов.

Ранком за Танасом прийшли ті само двоє що вчора катували.

– Ану, вуйку, пішли. Крок вліво, крок вправо – битий будеш.

Один пройшов попереду Танаса, другий позаду. Піднімались по східцях таким же порядком. В будинку для допитів конвоїри стали по боках. Біля дверей в кінці коридору біля кімнати для допитів безпечно проходжувався внутрішній вартовий. Він звернувся до супроводу:

– До Сомова? Його ще немає. Не заздрю я цьому хлопцеві. Від Сомова допитувані не йдуть, їх волочуть. Він відвернувся від полоненого неначе від трупа.

Трійка приблизилась до вартового. Танас неначе зробив великий крок, вдарив ногою вартового в поперек. Той, здавалось, відірвався від підлоги, врізався обличчям у стіну, падаючи розбив шибку. Миттєво Танасові руки – лещата обняли конвоїрів за голови. Майже непомітний порух. Голова нижчого конвоїра зблиснувши лисиною повернулась вліво, одночасний ривок правицею і кашкет із зорею глянув вправо. Танас спорожнив кобури конвоїрів. Зняв пістолети із запобіжників, підбіг до вхідних дверей, приклав вухо до них.

Зовнішній вартовий віддав честь придирливому капітану Діденку, отримав зауваження що до затяжки пояса, що полегшило втечу Танасові та вбило капітана. Офіцер гаркнув залізною хвірткою, вартовий пішов подивитися, що то за шум в коридорі слідчого ізолятора, до якого заборонялось не тільки заходити, але й зазирати.

– Певне, хлопці не витримали і відводять душу ще в коридорі, чухають, розминаючись, кулаки. – Подумав вартовий.

Тільки но він просунув голову у привідкриті двері, як Танас хряпнув його руків’ям пістолета по кокарді. Капітан завжди шукав навіть боковим зором якісь неполадки, цього разу помітив щось неладне біля дверей. Неначе ноги мелькнули. Продовжуючи шукати очима вартового, капітан помітив, що з дверей вискочив зарослий чолов’яга. Не встиг він доторкнутися до кобури, як вдарило в груди. Світ закрутився і згас. Кілька стрибків заховали Танаса за рогом будинку.

Підполковник Бабій лютував.

– Вам ловити приморених вошей. Не те що зі шпигунами, з блохами не справитесь! – Вичитував він.

– Багато смертей бачив. – Оправдувався Сомов, – сам у цій справі петраю, а щоб скручували голови неначе курчатам та й ще таким орлам, такого ще не приходилось бачити. Це, певне, закордонний вишкіл. Гляньте що натворив! Вдарив у спину – хребта поламав, у голову – мозки перемішались, стрельнув з такої відстані і влучив, при тому стріляв на бігу. Снайпер. Славний бандит хоча й молодий.