Мільйонна могила

– Де гроші за другу норму третій бригаді? – Запитав Танас збентеженого чоловіка, якого ще в житті ніхто так не держав. Весь час обходилось тяганиною. Він тяганину мав у виду, а тут приходиться самому відповідати та ще й власним горлом.

Ой, ой, ой. – Застогнав чоловік. – Я собі не забрав, розкидали на першу, другу та четверту бригади.

– Ми заробили, нам і віддай! А тим доплачуй за неробство, якщо знаходиш потрібним, з власної кишені., інакше я скручу твою хитру башку в одну сторону, пришлю хлопців, вони повернуть твою голову в іншу сторону або й назад.

Врахуй, лісовози ходять до нас тільки до обіду.

За половину години викликали Танаса до начальника. Той повернувся до нього неначе вовк всім тілом, з натугою проковтнув слину і прохрипів:

– Ідіть в касу, отримайте преміальні для третьої бригади. Там грошей на троячку менше ніж за другий план. – Потер шию і додав, – дасте дві норми, буде вам і зарплата, і преміальні, правда, не такі великі як сьогодні, вас тут вдруге я бачити не хочу.

Касирка говорила шепотом у трубку:

– Отримав торбу грошей для бригади. Один, худорлявий, високий. Його раз побачиш, на все життя запам’ятаєш. Типовий хохол, навіть бриля носить не по погоді. Ловить лісовоза.

Танас любувався лісом. Все неначе таке як дома: в далині гори покриті лісом, туманна димка між ними, дорога неначе тунель, гілля частенько ковзає по кабіні. Та все таки не те.

Ще й досі чавкає болото під тонким льодком. Тут людина і звір повинні не просто жити, уміти пристосуватись.

Позаду лісовоза петляв ‘ бобик ‘. Він показувався шоферу то в правому, то в лівому дзеркалі. Газик радо обігнав би довжелезну машину, та дорога не дозволяла. Нарешті шофер лісовоза взяв вправо і пригальмував на галявині. Газик, весело підстрибуючи, побіг вперед. Невдовзі він сховався за поворотом.

На спускові лісовоз різко зупинився, мало не опершись бампером о ‘ бобика ‘. Двоє кинулися до кабіни лісовоза. Рвонуло привідкриті дверці, в які Танас мав намір виглянути. На Танаса глянуло дуло нагана.

– Гроші! – Вимогливо наказав господар ствола. Щоб показати що він не жартує, стрельнув у напрямку переднього колеса лісовоза. Не встигла рука знову наставити нагана на Танаса, як мимоволі поповзла вгору. Наган пульнув у небо. Спотворене болем обличчя глянуло на Танаса, тієї ж миті Танасова долоня у врізалась у міжбрів’я. Потім вхопила за волосся. Рука зігнулась, ствол поліз у горло. Затріщала чуприна готова відокремитись від голови. Танас обняв нападника як рідного брата за голову і продовжував засовувати бандитовою рукою ствол у горло. Другий бандит дивився на цю картину мов зачарований. Водій також завмер. Наган майже з руків’ям заглибився в рот. Другий грабусь кинувся до своєї машини. Він встиг лише взятися за ручку дверцят. Танасова лапа вхопила, певне, не тільки за одяг але й за шкіру, бо чоловік завив по звіриному, можливо й з переполоху. Колеса ‘ газика ‘ зашурхотіли на місці, за мить машина стрибнула з місця, вирвавши ручку дверцят з руки нападника, не дала

забратись до кабіни, сама помчала, але не далеко.

На повороті за скелею розкрило пащу провалля, очікуючи нову жертву. Там їздили всі шофери особливо обережно, з побоюванням поглядаючи в сторону провалля.

Танас взяв другого грабуся під руку неначе начальник портфеля, тріснув його по шиї як кролика, бо той ворушився, поніс його до провалля. Десь внизу горіла машина. Густий дим піднімався з ущелини. На дим пожбурив Танас свою ношу. В прірву полетів грабіжник з порваним горлом., за ним наган. За весь час не промовив Танас ні слова, не подав жодного звуку, навіть голосніше не сопів, лише по закінчені події наказав:

– Про бачене – нікому ні слова. Націди трохи бензину, помию руки та спалю закривавлену одежу. За них не переживай. Вони нас не пожаліли б, вбили б. Такий у них ризиковий промисел, або вони, або їх.

Шофер замінив колесо. Торба з грішми лежала собі на сидінні. Танас, здавалось, любувався природою.

– Поїхали. – Буркнув шофер. Сіли в кабіну. Балакучий шофер мовчав до самих вагончиків Йому весь час здавалось, що поряд сидить жовтоокий, хоч насправді чоловік мав чорні очі, уссурійський тигр. В любу мить він може розтерзати його своїми лапищами митими в бензині. По приїзді шофер назад не вертався, не вечеряв, завалився спати. Довго йому не давав заснути тигр, все ворушив лапою неначе кіт давно задушене мишеня.

Справи в бригаді де дальше більше ладились. Навіть серед лютої зими, коли дихати потрібно не на повні груди, щоб не застудити легені, бригада перевиконувала норму.

Гроші і харчі доставлялись вчасно. Колектив кидали ледарі чи їх просто виганяли, хто хотів заробити горнувся до Танаса. Двоє зеків з чотирьох покинули бригаду, зате прийшла нова команда, вони чефірили, але й працювали краще каторжан.

Вирубка досягла величезного розпадку. На його краю зручно примостилося село. Село не село, так зо три десятки хат. Громадою заправляв Семен Іванович, хоча кликали просто Сенею чи старим Сенею, бо був ще й молодий. Саме старий Сеня появився на лісорозробці біля багаття, де грілися лісоруби.

– Де ваш старший? – Запитав він після того як поздоровався.

– Де найчастіше падає дерево, то його робота.

Сеня довго любувався вправною роботою.

– Щось ти не схожий на старшого.

– Чому?

– Старші мають привичку походжати з палицею і підганяти робочий люд, ти з пилкою та ще й весь обірваний.

– У мене всі хочуть заробити, вірніше стараються заробити, тому не потрібно їх примушувати. Вони самі себе заставляють. Що ви хочете, діду? Говоріть без вступу, пошвидше. Робота не чекає.

– Після роботи заходь до мене. Третя хата з цього краю, від вас. Розмова є. Серйозна.

– Добре. – Згодився Танас і завів пилку. Знову застогнала тайга, проводжаючи в останю дорогу дерева – велети.

Вечором зайшов Танас до Сені. Там його чекали десятка півтора мужиків за багато накритим столом.

– Ну якщо стіл накрито заради мене, то я скоро стану губернатором, то биш, першим секретарем цього краю. – Подумав Танас. Глянув на відро серед столу, скривився. Сеня помітив криву посмішку, тому сказав:

– Стіл накрито не тільки тому що зібрались мої нащадки та друзі з якими я пізнавав тайгу, провів в ній все життя. Тебе ради також. Сідай, пий бражний мед та закушуй.

– Е ні, – заперечив Танас, – знаємо ми вашу медовуху. Хоч вона стріляє не в голову, а в ноги, всеодно всі справи вирішую на тверезу голову, тай взагалі я мало п’ю.

– Не будемо ходити навкруг та навколо. – Поважно мовив дід Сеня. – Певне, ти знаєш, що таке наше. Це всеодно що моє, тільки для всіх в селі.

Танас згадав своїх чотирнадцять десятин під лісом і серце стислося.

– Моє таки моє, наше то наше. – Подумав.

– У тому лісі, де ви маєте різати, промишляв звіра мій дід, батько, я і сини мої. Любить там водитися звір. Все дерево не зріжете тільки дичину розженете. Поверніть краще вліво.

– Де рубати від мене не залежить, – задумливо сказав Танас, – хіба що можу помилитися.

– От і добренько. – неначе дістав згоду усміхнувся Сеня. – Якщо повернеш , то і нам, і вам вигода. Вам ближче до дороги, дерево там краще, мої внуки матимуть де полювати.

– Повернемо вліво. – Запевнив Танас, миттєво зрозумівши державну і людську вигоду.

Найважливішу справу залагоджено. – усміхнувся в бороду Семен Іванович. Танас чекав що ще скаже старий. Яка інша справа.

Дід почесав справжнім роговим гребінцем сиву бороду.

– Я навіть стояти на белебні не люблю. Мені подавай дерева, кущі, щоб вітер свистів не у вухах, а у вершинах. Давно Танас помітив, що навіть у вітряну днину у лісі затишно, але глянув на Семена Івановича не розуміючими очима. Той погляд запитував:

– А я тут при чім?

В розмову втрутився ще один бородань. Заросле волоссям обличчя не вказувало на вік. Може сорок, бо не видно сивини, очі молодо поблискують, у шести десятирічного те саме буває.

– Якщо ви виріжете ліс навколо села, то стоятиме воно, як лисий чоловік без шапки на дощі чи хузі. Крім того грубка горить взимку круглу добу. Тільки перестанеш топити, в хаті холодно. Потрібно багато дров. Тут ми їх заготовляємо.

– Бачив, бачив, – зауважив Танас. – На таких дровах можна ще одну Венецію побудувати. Раніше сказали б, корабельний ліс на дрова пускаєте.

– Е, паря, зараз за кривим деревом добрий десяток верстов потрібно відмахати. – Включився в розмову ще один чоловік. – От після вас ліс пригодиться хіба що на дрова, хоча для промисловості це не так вже й важливо.

– Он япошки уміють навіть з кори меблю виготовляти.

– Згода, ви господарі в цім краї. Москвичі навіть заслання в такій глухомані не відбувають. На тому тижні починаємо від дороги.

Танас піднявся і рушив до дверей.

– Е, паря, це – не діло, – з образою в голосі майже вигукнув Іванович. – Ми тебе давно за хорошу людину поняли. Бачиш, звернулися не у райвиконком, до тебе. Так що сідай за стіл, питимемо медок.

Сусід по застіллю розповідав Танасу:

– Медок, вірніше медова бражка чи названа медовухою, готується з осіннього меду, який не можна лишати бджолам на зиму бо похворіють. Взимку він бродить. До меду розведеного водою додають дріжджі в певній пропорції. В такий спосіб отримують бражку.

Танас слухав неуважно, тому сусід не вдавався до подробиць, тільки додав:

– Дехто дістає хмелю, той робить медовуху на хмелю.

Господар замінив пусте відро на повне. Черпали хто скільки хотів. Танас сумнівався чи пити третій кухоль, чи ні. Він глянув на щупленького сусіда. Той зачерпнув половину кухля.

– Наберу повний. – Вирішив. – Від перших двох в голові тільки посвітлішало. Зовсім не сп’янів. Та й напій такий пахучий, солоденький. Чому б не випити.

Рипнули двері. Зайшов хазяїнів син Григорій. На поясі теліпалися заяча та соболина шкурки. Він повісив їх біля грубки розмерзатися. Скинув доху, не просту: верх з рисячих шкур, виворіт з вовчих ворсом до тіла Такі ж штани та ще більш складніша взуванка. На запитливий Танасів погляд, йому пояснили:

– Тепло одівається, бо навіть в мороз приходиться ночувати в тайзі на лапнику.

Григорій, потерши руки, сів біля Танаса, хильнув з морозу майже повну склянку поданої горілочки. Запахло спиртом.

– Та це ж спирт. – Здивовано сказав Танас. Чому ви його називаєте горілочкою.

– У нас спирт називають горілочкою, все інше винцем. Правда, винця у нас в цей час майже не буває, тому що замерзає в дорозі.

Після випитого спиртного чорт вселяється в людину. Григорій заговорив голосніше і трохи чванькувато. При спробі встати Танаса потягло назад, ноги зробились ватними. Господар знай міняв пусте відро на повне, багато мужиків п’ють і не закушують.

Під дверима загавкав собака, згодом заскімлив. Григорій ляснув себе по лобові долонею, виліз з – за столу і направився в сінці.

– Молодці, нагадали привичку. – Буркнув він. – Я годую спершу собачок, потім сам їм. Танас перемагаючи земне тяжіння, також подався на двір трохи освіжитися.

Мороз зразу ж вчепився в тепле тіло, заставив його зіщулитись.

– А я думаю, чого це вони у хаті курять. При такому морозі поки покуриш, то й вуха обморозиш. Бррр.

Танас хотів вернутися в тепло, але в сінцях наштовхнувся на Григорія. Той накинув на плечі Танаса одежину і запропонував:

– Глянь , які в мене собаки! На всю тайгу соболятники. Сука навчає синка професії та життю – буттю.

Танас з сінець спостерігав, як сука трощила морожене м’ясо, одночасно відганяючи більшого за себе синка, поки той не отримав свого шматка. Вона не побігла до синового куска лише облизнулась, вирила лапами та писком нору в кучугурі снігу.

Синок тим часом доїв свій кусок, потяг носом повітря, вловив тепло нори і сунувся до неї. Мудра мати не взяла його під теплий бік. Натомість пес викотився з нори. Вслід показалась пащека готова кожної миті попортити псу кожуха чи подерти вуха на ремінці за непослух. Може й не пошматувати, лише дати доброго прочухана. Пес ще деякий час побігав по очищеній від снігу доріжці, мостився під дверима, та Григорій нагнав його звідтіля. Собака взяв приклад з матері. Він вибрав найбільшу кучугуру, в ній швиденько вигріб нору. Забрався до неї. Мала. Частина хвоста ззовні., коли ж ним неначе ковдрою потрібно вкритися. Докопав нору і зник до ранку в ній. Потріскуючий Морозенку, собакам ти не страшний.

Танас міцно заснув під мірно заспокійливо – тихесеньке гудіння груби. Для людини основне – спокій. Не часто тіпає тебе – довше проживеш. На ранок, була саме неділя, за сніданком Григорій розповідав про різні випадки на полюванні. Як заядлий мисливець, вірніше професіонал, потроху перебільшував. Розслабились господарі і всі присутні, тим більше, що приходили тільки всі вчорашні гості. Знову з’явилось відро з ще м’якішим медком, весело забігали оцупкуваті пальці по маленьких гудзичках гармошки. Дивно було, що вони натискають замість трьох одну кнопку.

Григорій попрохав Танаса:

– Подай но ножа, допоможу хазяйці струганину вчинити.

Танас поглядом обшарив стола, ножа не побачив, витяг і подав свого. Григорій вибалушився на ножа замість того щоб піти в комору, взяти кусок мерзлого м’яса і тоненькими смужками порізати його.

І не дивно що задивився, ніж вигравав синім надприродно відшліфованим діамантом. Григорій попробував лезо нігтем, потім на зуб, поклав ножа на палець. Кінчик з жалом переважував ручку.

– Оце да! – Захоплено вигукнув Григорій. – Він кістку також струже як м’ясо?

– Майже так само, лише зусилля прикладаєш трохи більші. – Відповів господар ножа.

Зійшлися чоловіки подивитися та попробувати на зуб ножа, поцокали язиками тай подалися в комору. Кожен хотів попробувати диво – ножа в ділі.

Ніж не давав спокою кожному мисливцю, через те за столом влаштували справжній аукціон. Почали з високої ціни як для мисливського ножа.

– Даю сто. – Запропонував перший.

– Е, що там сто, даю двісті. – Вигукнув другий.

Григорій неначе господар ножа порився в кишені, витяг гвіздок, поклав його під лезо. Потекла тоненька стружка ніби з – під різця тільки зовсім світла. Зразу ж ціна підскочила до п’ятисот і шести сот. Хто зна, на скільки підскочила б ціна, коли б Танас не сказав:

– Не продається, подарунок до дня Ангола.

Хто ж такі цінні подарунки підносить? Ти ж не король, цар чи який – небудь вельможа. – Запитав Семен Іванович.

– Чи можна вважати ножа подарунком? – Пита себе Танас. – Чи просто заробіток чи винагорода, хоча дань Ангола тим числом був.

Більше року не працює Танас на руднику. Відговорила Марічка.

– Поробиш там, – переконувала вона, – дістанеш силікоз, дадуть другу групу тай поганяй до ями.

Хоча на руднику платили добрі гроші, та життя було миліше. Зароблені раніше сотні розтринькали за короткий час, зате легені залишились чистими, тільки й пам’яті залишилось що ніж.

Працював на руднику коваль Осип. Змалечку робив з дідом та батьком у кузні. Підріс, молода кров заграла. Вона, відсутність розуму та велика сила примусили самотужки довершувати навчання ковальській справі за колючим дротом аж дванадцять років.

Не вернувся додому на Полтавщину. Прив’язала до сопок, тайги та вільної ріки чорноока напівкавказького походження дівчина. Стала жінкою та мамою. Кавказ передав її такі риси характеру, які сподобалися б кожному чоловікові, не магометанські зате і не європейські. Щось середнє, якраз миле серцю Осипа.

Діти росли тонкими і гонкими, хоч батько був приземкуватий кремезний чолов’яга. Щоб їм поговорити з низькорослою людиною, приходилось нагинатись.

Осип ковалював. Як художника мореніста тягне поглянути на море, так і Осипа манила кузня. Перший писав полотна, коваль творив ножі. В того купляли картини музеї, Осипові ножі служили поколінням мисливців. Танас заказав ножа.

– Зробіть такого, щоб міг брити і залізо стругати. Говорять, ви на таке здатні.

– Коли появиться натхнення, буде зроблено саме такого. Приходь місяців через три. Танас пішов до кузні з контори, коли звільнявся з рудника. Всеодно потрібно якось згаяти час. В конторі мав чекати десь біля двох годин. Було трохи незручно, бо не пройшло три місяці.

– Як моє, замовлення готове? – Запитав Танас не дивлячись в очі.

Коваль мовчки подав ножі в коробці Танас підійшов до протертої шибки у віконці, ретельно роздивився вироби. Потім узяв у ліву руку жменю березової кори, яка слугувала підпалом при розпалюванні горна, затис лезо, правою натис на ручку. Ніж вигнувся, назад не випрямився на якусь долю міліметра. Танас глянув на лезо і похитав головою. Другий також чомусь не сподобався. Третій при нагинанні вистрелив. Осколок, вибивши скло, вилетів надвір. Танас поклав обломки в коробку, сам рушив до дверей. Осип почервонів, догнав Танаса, дав йому нового ножа, попрохавши:

– Випробуй оцей.

Танас тільки глянув на виріб, зразу ж заявив:

– Беру, скільки?

Він не продається.

Танас незадоволено глянув на коваля, чого, мовляв, голову морочиш. Тим часом майстер продовжував:

– В молодості сам гнув п’ятаки хоч однією, хоч двома руками. Ломити ножі не приходилось. Тепер їх випробовую на злом у лещатах. За те що вмієш випробувати й оцінити виріб, бери на згадку, дарую.

Ошелешений подарунком чоловік мало не забув подякувати майстрові, тому що задивився на витвір мистецтва.

– Дякую! – Пролунало аж на виході. В захваті в дворі нагнув берізку товщиною з руку, стяв її одним махом, задоволено посміхнувся.

Ще з годину сидів під будинком управління рудника, як в дитинстві мережив бука.

– Не мастак я про таке розповідати, – мовив Танас, – подарував один знайомий в день народження.

Чоловіки розуміюче закивали головами, один Григорій не здавався.

– Он бачиш на стіні рушницю з довгим стволом. Зроблена вона на заказ одного пана, який приїжджав до нас полювати. Мій прадід виграв її змагаючись з паном у стрільбі. Ото стрілець був!

– Я також виграв би. – Недбало кинув Танас підбадьорений медком.

– Що? – аж вигукнув Григорій. – Ти виграй хоч у його правнука.

– Хто ти такий, чемпіон світу? – Засміявшись, запитав Танас. (Звісно, де чарка, там сварка).

– Чемпіон не чемпіон, але ставлю рушницю проти ножа, та ще й даю фору в один постріл. Подивимось який ти стрілець. – Буркнув Танас про себе. – Не чесно з моєї сторони, одначе хвалька комусь треба провчити. Після того як чоловіки заклалися, негайно взято дрібнокаліберку, всі чоловіки подалися на двір. Іванович накинувши доху з вовчої шкіри, вийшов за ними. Він спостерігав, як Танас випробовував зброю. Перевірено спусковий гачок на плавність. Видалено патрона. Танас ретельно оглядає ствола зсередини. Кілька разів притискає приклад до плеча. На мушці соснова гілка, ні шишка. Перший постріл – кінчик шишки летить в гілля, другий – шишка розрізана навпіл, третій – остаток падає в сніг. Чоловіки поволеньки перекурили, терпляче чекають, Танас все стріляє. З більшої і більшої висоти падають куски шишок і гілочки.

Семен Іванович відокремився від гурту. Все ясно. Уже в сінцях, розминаючись з Семеном Івановичем Захар забубонів:

– Куди йому братися. Григорій кращий стрілець на всю округу.

– Ой не скажи, – заперечив Семен Іванович, – видно цей молодий чоловік все життя має справу зі зброєю. Дід виграв, а Гришатка не на того натрапив. Це – ведмідь – шатун, від такого чого завгодно можна чекати. Не лісорубом він родився, та робить за двох – трьох професіоналів. Як на мою думку, то він переможе. Не піду дивитися на синову ганьбу. Перед таким не варто вихвалятися.

Через деякий час чоловіки поверталися до хати. Семен Іванович зупинив одного з них.

– Розкажи, як там діло було. Відчував, Григорій програє.

Чоловік пошкрібся в голові, опустив її неначе був винен. Розповів запинаючись, часто прокашлюючись: – Взялися збивати шишки. Якщо шишка не впаде, то програш. Григорій скинув у сніг п’ять, цей стрілець чотири. Руки під кожуха, пальці на тілі відігрівають, поки суперник стріляє. Згодом взялися підстригати ялинку. Григорій зрізав п’ять гілок. Той неначе ножем стяв своїх чотири. Ввіткнули в сніг паличку на великій відстані, давай відбивати кусочки. Чиї рівніші, той виграв. Таким способом переможця не визначили. Все таки куля не ніж. У лісоруба , певне, трохи рівніші. Перевага, стріляє швидше. Вони не могли знати, що Танас у бункері з такої самої гвинтівки не тільки попадав у мух, з ганяв їх обов”язково.

Ще раніше у Григорія одна з гілок сумнівалась, падати чи ні. Тут би Григорію призадуматись та здати назад, так ні, попер буром проти гори. Прийшлось зав’язати стрільцям очі і прикріпити листки паперу на стовбури. Григорій попав тричі з п’яти пострілів, цей також. За четвертим пострілом лісоруб пожалів Григорія, бо стріляв майже вгору. Хто зна, може хотів провчити хвалька. Оце стрілець! Неначе бачив, що всі три постріли вдалі. Зважте, що листок зірвався з двох кнопок, згинається, робиться вдвічі меншим. Хотіли поправити, не дав. Листок шолох, снайпер бабах Дірка трохи вище центру. Такого дива я ще не бачив, хоча стріляю з дитинства, і , маємо право сказати, непогано. От ми одноголосно присудили першість лісорубові.

Григорій взяв зі стіни рушницю і подав Танасу зі словами:

– Правду казав дід, мовляв, не побажай чужого, бо своє втратиш. Жаль, скажу вам поправді. Та нічого, аби крупний звір не перевівся, я його і з карабіна вполюю. Танас довго розглядав рушницю, гравіровку на ній. Згодом повісив її на місце. На здивовані допитливі погляди відповів:

– Хто ж відбирає в майстра інструмент? – Додав. – Навіть якщо він цінний. Що мені з неї бліх стріляти? А по тайзі в охотку поброджу з любою. Я її пристріляю так, що битиме не гірше панської.

– Йому можна вірити – Сказав Захар.

І правда, – подумав Танас, – навіщо було вбивати дружину. Вона ж провела зі мною велику частину мого життя та ще й непоганого. Коли ж вкралася люта ненависть? Ні, таки не дома. Марічка також стверджувала, що тоді панувала тільки любов. Пригадав її розповідь.

Марічка відкинувши набік і назад голівку підстрибом спускалась з гори.

Незважаючи на важкий кошик, вона не йшла, витанцьовувала. Попереду сповзала по крутій стежині Югина. Вона заточувалась ледь утримуючись на ногах, як мужик щойно вигнаний з шинку, в решті решт присіла.

– Що з вами, Югино? Знову пропасниця тіпає? Не знати де воно таке лишенько візьметься.

Дівчина обняла жінку, щоб та не покотилась бува з горбка. На рівному Югина уже не так береглася, навіть заговорила.

– Питаєш де воно взялося? Соромно, та розповім. І я була колись такою квіточкою як ти. Жила сама. Закохалась в Петра. Все йому дозволялося, тільки не могла я себе збезчестити, завести байстря. Бувало помучить мене в ліжку, вірніше, пограється зі мною, сам стомиться і засне. Я ж не сплю, горю, кров бурхає в жилах, в голові дзвенить, у висках стугонить, вся так і палаю. Не довго так продовжувалось. Скоро напав тік. Стало смикати губу. Петро відкинувся. Легіні навіть не дивляться в мою сторону. Кому потрібна дівчина з вадою, всеодно що колота макітра на ярмарку. Попробуй переконай, що вона тільки трохи надтріснута і текти не буде, коли затягнеться жиром. Я побігла до лікаря. Оглянув він мене, обслухав, ощупав тай заявив:

– Родити тобі треба, будеш здоровою як тур, інакше трястиме всю.

Я подумала насміхається. О, Господи, краще б я кількох байстрят привела, а

так прийдеться помирати.

Югина подибала до своєї халупи. Марічка пострибала додому.

На дівчину нахлинуло почуття чогось хорошого. Чуже горе зачіпає за живе тільки в поєднанні зі своїм, інакше воно дощовою хмариною затьмарить сонечко на мить тай зникне в просторі часу.

Передчуття справдились. Серед ночі чи може пізнього вечора появився Танас з конем. Як глянула на хлопця, який мився у потічку, заграла молода кров. Трохи подумала, посумнівалась, сидячи на лавці біля віконечка.

– Е, що буде, те й буде. Зараз по ночах сниться. Просинаюсь, відчуваю те що Югина. Югиною не стану. Побігла до Танаса. Довго переживала після тих ночей, але тільки квітла, ознак вагітності не було. Коли переконалася, дитя не зачате, пішла в танок по хаті. Вона то довіряла Танасові, та в житті всяке може статися. Раділа аж до Забайкалля, що так щасливо може скластися доля.

– Не обійшли ідейні пристрасті Марічку також. Тільки вона розуміла світ по – своєму.

– Хто не говорить з тих вождів, – розмірковувала вона, – все сказане правильне, для народу, все від імені народу. Не хочеш, всеодно повіриш.

Так думала дівчина Марічка. Законна Танасова дружина змінила думку.

– Навіщо мені та політика? Політика сьогодні одна, завтра протилежна. Мій же рід вічний. Мені б зробити бабську справу, поняньчити б і внуків.

Чомусь весь час мріялось жінці про хлопчика похожого на неї, міцного та здорового яу Танас.

– Даремно я раділа. Якби з першого разу вчепилося дитя, то зараз було б уже велике.

Танасику, – звернулась Марічка до чоловіка, коли той вернувся з лісорозробки, – ось скільки живемо разом, маємо добра навіть більше ніж інші, лише діток Біг не дає. Наплювати мені на твою політику, на гроші. Вони приносять людям одну біду. Он що сталося з сусідкою, ще коли ти тільки но подався на заробітки.

Невідомий пробрався до хати тоді, коли господиня, самотня жінка років тридцяти, напівлежала на дивані, вишивала покривало і співала. Заходило сонечко. Воно посилало косі промені в кімнату, здавалось, любувалось співом та барвистою вишивкою.

– Огріли її по голові якоюсь важкою штуковиною. – З сумом розповідала Марічка. – Не встигла бідолашна й зойкнути, так і померла з піснею на устах. Сама бачила м’яку, ніжну посмішку на мертвому обличчі. Невідомий обшукав трупа, накрив його недокінченим покривалом. До темноти порався він у кімнатах та на кухні.

Догори дригом перевернув все в хаті: шпалери зірвані, підлога піднята, навіть стеля порунтана, я уже не говорю про зняті підвіконники чи поламані меблі.

– Вночі дійшла черга до курятника та свинячого гною.

Тільки місяців через три узнали, що йому було потрібно, що він шукав. Покійної чоловік десь роздобув жменю камінців, кажуть діамантів, тільки більшість не ошліфованих.

– Господиня родом з України. Ще того літа заклечала вона свою хату до Вербного тижня пучками пахучих трав та очеретом замість татарського зілля. Звісно, через два – три тижні очерет порижів, трави висохли, хазяйка їх познімала.

Лишила лише в’язанку пахучих трав на ганку над дверима. Довго ще запах розносився по хаті занесений повітрям при відкриванні та закриванні дверей. Вхожий обов’язково його відчував: якщо мав знання, то згадував старовину, подумки називав трави, незнайка просто чудувався. Височенько прикріпила той пучок аж під стелею. Щоб до нього дістатися, потрібно на щось стати. Кожен хто заходив до хати розумів, хазяйці запахи нагадують рідний край, можливо то ліки довготривалої дії. Після смерті господині хату зайняв татарин, тому що незаселених будинків стояло кілька. Приїхав, займай, обживай, ніхто до тебе претензій не матиме. Він привів будинок та садибу в порядок. Переробив господарство на свій лад. Звернув увагу на пук висохлих трав.

– Не люблю сміття у господі. – Сказав він до дитини.

Яке було його здивування, коли він знайшов у пучку всередині шовкового, ззовні замшевого капшучка зі жменею діамантів. Правда, тільки кілька маленьких камінчиків – діамантів іскрилися, посилаючи чарівні промені. Чоловік зразу ж надав перевагу життю перед малесенькою купкою камінців.

– Хтось же знову за ними прийде. Кажуть, що через них загинув її чоловік десь аж на Україні. – Отак тверезо подумавши, в цей же день здав новий господар знахідку, та ще й гроші отримав.

Танас слухав і уявляв собі, як шукали вбивцю.

–А про гроші тебе не питали? – З насторогою освідомився у жінки.

– Цікавився слідчий, де взяли золото на зуба. Я розповіла, занесла дантистові золотий хрестик, він поставив з нього зуба та дві коронки. Що ти думаєш? Знайшли мого хрестика, реквізували. Дантист не переплавив його, дуже гарна робота. Попотягали дантиста, бо знайшли в нього не тільки мого хрестика.

Хрестика назад не отримала, але гроші він вернув більше ніж я заплатила. І про тебе питав слідчий. Сказала, мовляв, не лісорозробці спину гне, мені на плахту заробляє

Перелякані думки снували в голові у Танаса.

– Добре що не органи безпеки шукали вбивцю. А то підвісили б мене на гачок, розглядали б зі всіх сторін поки не докопалися б до істини, поки не знали б про мане більше ніж я сам про себе знаю. Висів би я на тому гачку довгі роки. У них принцип зовсім простий: немає людини без гріха, навіть на сонці плями є, згадайте про Біблію, тільки народилось, уже грішне. Шукала мабуть міліція. Приїхав на наш лісоповал тутешній дільничний, узнав що я тієї ночі хропів у вагончику і зателефонував сюди. Тут зрозуміли, що людина не може подолати відстань у пару сот кілометрів та ще й поратись всю ніч в хаті. Мене порахували поза підозрою, викреслили моє прізвище.

Тільки після цих роздумів Танас почув Марійчині слова:

– Живем ми разом тільки час від часу, мабуть тому дітей немає. Почуті новини прогнали апетит .Танас длубався в тарілці, про щось думав.

– Добре, все літо проведемо разом. З нами буде баба Марія та дід Ларіон.

Ларіон найняв трактор для вивезення пасіки в тайгу на поляну. На Україні назвали б такий великий простір полем неабиякої величини, в безмежних просторах тайги тільки поляною. Простір з ранньої весни до заморозків цвів медоносними травами. Іван – чай тільки чого вартий.. Навіть у засушливе літо було з чого бджолі мед брати. З пасікою іде все добре, яке там добре – відмінно. Одна біда у Ларіона, одна думка не дає спокою.

Син з невісткою подалися у науку.

– Такими вдалися мабуть в мого батька. – Думав старий. – Він шаблею не махав, голови не зносив, влучних куль в собі подібних не посилав, натомість захищав безмежні простори цього краю, рослину та звірину. Голос його був мишиним писком в скирті соломи. Івана ніхто не міг почути, бо надто голосно лунав розбійницький крик, візьмемо все у природи, подолаємо її. Більшість вважали Івана блаженним, всеодно його ім’ям назвали онука. Так що не переведуться на Русі Івани та Ларіони. Наш дід Ларіон мріє про внука Ларіона, син Іван каже:

– Потрібно знати свій край. Жінка вивчатиме те що на землі, я те що під нею.

– Для Ларіона звучать такі думки по – іншому.

Дітей для батьків вважай немає. Сім”я розпалася. Забрались десь у той Новосибірськ, додому появляються наскоками в кілька років раз, ще й планують переселитися до Москви. Внука обіцяють аж тоді, коли стануть, як кепкують люди, кандидубами. Може до тих пір я дуба уріжу, хто зна.

Вони розраховують на моє з бабою міцне здоров’я. Правда, нічого Бога гнівити, в наші роки нічого не болить, бачу, чую, їм як молодий. Баба також при здоров”ї слава Богу. Та й яке те дитя виросте без меду, струганини, грибів, тайги. В окулярах і висохле як тріска.