Будинок на Аптекарській

© О. І. Саліпа, 2021

© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2021

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2015

Глава 1

Хмельницький, 2018 рік

Ляна зачинила масивні двері, помила руки і безсило впала у крісло. Пружини неприємно впилися у спину. Заплющила очі й спробувала подумки скласти хоч якийсь план дій. Але сьогодні завжди ясний і схильний до аналізу мозок відмовлявся працювати. Хоч вона не була ніколи близька із батьком, але похорон її виснажив. Майже незнайоме місто, чужі люди, оці всі стереотипи «так треба», «так всі роблять». Бррр… Плечі аж струсонулися від неприємних спогадів.

Добре, що все минуло. Тепер залишилося головне питання – що робити далі?

Ляна оглянула кімнату: стіл, завалений зошитами із кросвордами, накресленими від руки (батько складав кросворди і продавав у газети та журнали), купа коробок по кутках, павутиння і пилюка, пилюка, пилюка… Треба буде прибрати. Хоча, кажуть, до дев’ятини не можна. Опустила очі на підлогу і відразу ж перевела погляд. На грубих від незліченних шарів фарби дошках виднівся погано вимитий слід від крейди, якою обводили мертве татове тіло. А поруч – криво накреслені «лянасики» – гра, яку вони колись придумали з татом. Ті ж класики, тільки складніші – в їхній грі важливо було запам’ятати послідовність стрибків, бо клітинки починалися з однієї, а далі ставали не по дві, а потім одна, як у традиційній грі, а по три одразу. «Один, ліва – два-три вправо, права – три-чотири вліво», – заговорили спогади татовим голосом. Правду, отже, кажуть, що він втратив глузд перед смертю.

Батько помер несподівано. Хтось із сусідів повідомив поліцію про те, що Анатолія Яковенка з дванадцятої квартири вже кілька днів ніхто не бачив, а якогось вечора з його квартири чувся тривалий чи то регіт, чи крик. Поліція навіть спочатку запідозрила вбивство чи самогубство, але після експертиз «зняла» цю версію. «Через десяті руки» поліція знайшла Лянину маму, колишню дружину померлого, бо інших родичів у нього не було.

Власне, Ляна пам’ятає батька живим погано. Мама пішла від нього, коли доньці було майже шість. Вийшла заміж за іншого, переїхала в столицю, у просторий будинок.

Ляна добре пам’ятає той день. Після тісної квартири в будинку, якому на той час було вже 50 років, нове помешкання здалося їй палацом. Вітчим був хорошим чоловіком. Правда, постійно зайнятим. Може, тому й хорошим, що ніколи не мав діла до Ляни – не повчав, не виховував, не ліз у її життя. Навіть татом називати не просив. Так і залишився досі дядьком Вітею. Вже потім, років у чотирнадцять, перечитуючи листівки, які тато справно надсилав на всі свята, Ляна замислилася над моральним боком маминого вчинку і наважилася її спитати, чому вона покинула батька.

– Бо він був трохи дивним. З такими довго не живуть, – знизала плечима мама. – Якби я залишилася, ми були б бідні. Хоча як людина він хороший.

Цікаво, але здається сам тато ніколи не ображався на маму за її вибір. Принаймні у вітальних листівках завжди засипав її найкращими побажаннями. Зрештою і сама Ляна зробила для себе висновок, що мама не вчинила погано, коли пішла туди, де було більше грошей. Бо що її б чекало у цій тісній «однушці» старезного будинку, хай і на центральній вулиці Хмельницького, Кам’янецькій? Ляна дорослою телефонувала йому кілька разів, але розмови не клеїлися, тож вирішила не мучити ні себе, ні його. Вже тепер, після похорону тата, молода жінка замислилася, чому сама не ініціювала тісніше з ним спілкування, чому так беззаперечно прийняла мамину позицію – почати нове, цілком інше життя. Здавалося, батько буде завжди. Десь далеко – у спогадах і вітальних листівках.

Ляна примусила себе встати. Зайшла у крихітну кухоньку, щоб випити води. Дверцята шафи для посуду трималися на одній завісі. Провела долонею по різьбленій, полущеній від часу ручці – вона її пам’ятає. Мама, не дуже вправна господиня, завжди залишала на ручках меблів кухні сліди тіста, які засихали і з часом відвалювалися самі. Знайшла в шафі знайому з дитинства синю із золотистим обідком чашку і підставила під кран.

– Фу, – сказала сама до себе, коли піднесла чашку до носа. Вода тхнула іржею, металом і тухлими яйцями.

– Труби старі. Цьому будинку купа років, – почула голос за спиною і різко розвернулася. Чашка випала з рук і з дзенькотом розлетілася.

В дверях кухні стояв мужчина.

– Ви хто? – Ляна спробувала не видавати переляку, але голос зрадливо тремтів.

– Вибач, якщо налякав. Не впізнаєш? Ну, Уляно, я Іван, сусід ваш. Ми гралися разом в дитинстві. Не часто, бо я трохи старший, але я тебе пам’ятаю.

– І чого ти прийшов? – Ляна силувалася знайти щось знайоме в рисах цього чоловіка, але не могла. Зрештою, хіба це дивно? Двадцять років минуло. Чи згадаєш, з ким тут гралася…

– Світло побачив у вікні. Подумав, може, допомога потрібна. Співчуваю, – опустив голову.

Ляна оглянула кімнатку, шукаючи, куди сісти.

– Вибач, тут лиш одна табуретка, – знизала плечима. – Давай вийдемо у кімнату. Я це потім приберу, – махнула рукою на уламки чашки. – Сил нема.

– Слухай, я маю кращу ідею. Через дорогу відкрилася непогана кав’ярня. Пішли вип’ємо кави. Тут ти навряд чи щось путнє приготуєш.

– Не хочу. Не маю бажання виходити звідси, – впала в старе крісло і жестом запросила Івана сісти поруч, на диван.

– Добре, тоді чекай тут.

Ляна не встигла нічого відповісти, коли за чоловіком зачинилися двері. Хвилини за три у вікні побачила, як той переходить дорогу до кав’ярні і зникає всередині. Високий, широкоплечий. На вигляд років двадцять вісім-тридцять. Яким він був у дитинстві? Навряд чи вони сильно дружили, Ляна такого б не забула. У такого вона могла б навіть закохатися. Перебрала в пам’яті всі свої дитячі закоханості. Ні, серед них цього хлопця не було. Може, перетиналися десь у дворових іграх, не більше. Але добре, що вона має тут хоч якогось знайомого. Отже, не зовсім сама.

Очі злипалися від втоми.

Цікаво, як він потрапив у квартиру? Невже не зачинила двері на ключ? Мабуть, він увійшов саме тоді, коли увімкнула воду в крані, тому й не почула.

Десь близько дзвонив телефон. Ляна розплющила очі й роздивилася навколо. Знадобилося кілька хвилин, щоб зрозуміти, де вона і що тут робить. Отже, вона у Хмельницькому, в квартирі тата. Тато помер, вчора його поховали. Сама Ляна лежить на дивані, вкрита пледом, а поруч, на столі, дзвонить її мобільний. Мама.

– Ти ще там? – почула у слухавці.

– І тобі привіт.

– Чому не відповідала? Я вже втретє тебе набираю.

– Бо я спала, – Ляна раптом пригадала, що вчора ввечері заснула зовсім не на дивані, а у кріслі.

– А додому коли?

– Побачимо. Треба тут зі всім розібратися, – Ляна глянула на стіл. Дві повні паперівки кави, що охолола, дали зрозуміти, що тут був Іван. Отже, це він переклав її з крісла на диван. Нічого собі!

– А що там розбиратися? Ти дізнавалася, батько заповіт на квартиру залишив? Навіть якщо ні, то ти єдина спадкоємиця, просто треба буде пів року зачекати…

Поки мама говорила про варіанти зі спадщиною і які можуть бути потрібні для цього документи, Ляна відклала слухавку вбік і потягнулася. Спина приємно захрускотіла: спати на старому дивані – задоволення ще те.

– Ти головне – документи на квартиру знайди, – не змовкала мама. – Знайшла?

– Та ні, навіть не починала шукати.

– То починай. Хто знає, скільки часу це займе.

– Та що тут шукати, в цій квартирі їх навіть сховати ніде, – Ляну починала дратувати розмова, але, піддавшись на вмовляння, вона таки підійшла до батькового письмового стола і висунула першу шуфляду. О, диво, тека з документами лежала із самого верху, ніби чекала на Ляну. Дівчина вихопила її з шуфляди і кинула на стіл.

Раптом помітила, що просто поверх батькових паперів віялом розсипані однаковісінькі візитівки. Підняла одну, перегорнула і прочитала: Анатолій Яковенко, магазин «Антиквар». А далі – адреса і батьків телефон. Брови полізли вгору.

– Мам, я наберу пізніше, – поклала слухавку, навіть не дочекавшись відповіді.

Отже, батько заробляв на життя не лише кросвордами, але й мав антикварний магазин! Нічого собі новини! Треба буде обов’язково поїхати туди, глянути, що там і як. Отже, плюс одна проблема.

Ляна кинула візитівку в кишеню і пішла на кухню: треба спробувати хоча б зварити чаю.

Уламки чашки були старанно підметені, розлита вода витерта, холодильник увімкнений, всередині – два великих еклери. Отже, Іван тут вчора ще й хазяйнував.

Ляна набрала води в чайник, понюхала і відставила вбік – ні, цього вона не питиме. Єдиний варіант – йти в кав’ярню навпроти в надії, що там знайдеться щось, окрім кави, без глютену і без лактози. Ляні з її алергією на все на світі в незнайомому місті було непросто. В Києві вона добре знала, в яких закладах можна поїсти таким, як вона. Із самого дитинства алергія отруювала їй життя – вона не могла їсти ні купленого морозива, ні тортів за солодким столом в класі, ні гидоти з шкільного кіоску типу чипсів чи сухариків, ні от таких еклерів, які зараз лежать у холодильнику. Навіть у шкільній їдальні у Ляни було спеціальне харчування, через що її садили за окремий стіл. Про Лянину хворобу, здавалося, тоді знав весь світ. Продавці в найближчих магазинах не продавали їй рогалики, а діти у дворі, навпаки, навмисне їли перед нею те, чого їй не можна.

«Зараз би це назвали булінгом, – посміхнулася сама до себе Ляна, – а тоді це було звичною справою». Коли переїхали з мамою в Київ до вітчима – стало простіше. Там було море спеціалізованих магазинів, тож вона потрапила у гастрономічний рай. Так чи інакше, Ляна, переживши в дитинстві дивне ставлення оточуючих до її хвороби, у дорослому житті про неї мовчала. Ні друзі, ні колеги про алергію не знали, і так було значно краще.

У кав’ярні через дорогу порадили магазинчик товарів здорового харчування, що недавно відкрився у найближчому великому торгівельному центрі. Йти хвилин сім, не більше. Ляна, попиваючи каву через соломинку, попрямувала Кам’янецькою в бік «підземки», що негласно позначала центр міста.

Червень тільки починав припікати сонцем, розквітла липа. Місто прокидалося. Ляна йшла повільно й роздивлялася навколо: таким вона Хмельницький не пам’ятає. Перше, що кинулося в очі, – багато сучасних магазинів і кавових точок. Згадала, як тато колись розказував, що у ХІХ столітті місто населяли здебільшого євреї. Казали, що скільки в Проскурові дверей, стільки й магазинів. З того часу мало що змінилося.

За Ляниної пам’яті, Хмельницький був великим базаром. Торгували тут усі. І їздили за покупками сюди навіть з-за кордону. Ляна добре пам’ятає виснажливі походи з мамою «на базар»: натовпи людей, великі сумки і страх загубитися. Та й саме місто тоді виглядало ніби великий вокзал – місце, де треба перебути тимчасово. Сіре, брудне, непривітне.

Теперішній Хмельницький був інакшим. По-перше, а це важливо, тут було дуже чисто. Ляна звернула увагу, що вичищені навіть узбіччя дороги. Нові тролейбуси поруч зі старими, сучасна зупинка транспорту біля радянських «хрущівок», квіти на стовпах. Ляна вдихала повітря на повні груди і дивувалася із того, яким затишним видається їй місто. Зловила себе на думці, що цілком могла б тут жити. Якби мала сім’ю і дітей.

Сім’я і діти… У свої 26 Ляна ледь не щодня чула це словосполучення від мами. Стереотипи. Ну чому люди не можуть допустити, що щасливою можна бути й без того всього? Своє щастя Ляна бачила у власній свободі.

«Це тому, що ти не любила по-справжньому, – почула в голові голос своєї колеги по роботі, старої і мудрої Тоні Петрівни. – Полюбиш – про все забудеш. І воля твоя тобі сто років не здасться».

До торговельного центру «Квартал», в якому мав би бути потрібний Ляні магазинчик здорового харчування, залишалося перейти дорогу через підземний перехід, але дівчина сіла на лавку й замилувалася двома малими на дитячому майданчику. Діти так щиро реготали, що вона й сама посміхнулася. Колись одна її знайома, коли малі просто благали її про собаку, придумала класну штуку і назвала її «гостьова собака». Друзі якраз їхали відпочивати й не мали з ким залишити свого пса. Знайома відправила дітей на дачу і привезла їм цього песика, щоб вони доглядали за ним півтора місяця і спробували, чи осилять таке назавжди. Ідея спрацювала. Через півтора місяця діти радо віддали песика господарям і навіть не згадують про купівлю такого дива собі. Втомилися. От якби так само можна було взяти додому «гостьову дитину» – спробувати, чи тобі це підходить, чи впораєшся. Бог дав ноги усім людям, але одні просто ходять, а інші – прекрасно танцюють. Так само і з дітьми. Народити можуть всі, але чи всі можуть бути батьками?

До батькової квартири Ляна поверталася в хорошому настрої і з повними паперовими пакунками смаколиків. Ранковий Хмельницький потішив. Вже біля будинку, коли, за дитячою звичкою, підняла погляд вгору і знайшла очима рідне колись вікно, відчула, ніби на плечах навис важкий ранець. Згадала, чому вона тут.

Дві старенькі бабці, що сиділи на лавці біля під’їзду, провели Ляну поглядом до дверей.

– А ти не Толіка з дванадцятої квартири донька? – спитала котрась з них, коли дівчина вже вхопилася за ручку. Довелося відступити на крок і повернутися.

– Так, його.

– Царство небесне! То ми помітили, що його давно не видно, і викликали поліцію.

– Угу, дякую, – Ляна не знала, що треба казати в такій ситуації, і зібралася якнайшвидше втекти у під’їзд, але бабусі не відпустили:

– Ляна? Так, здається, тебе звуть? – одна з двох жіночок примружила очі, ніби силувалася щось пригадати. – Ти хворіла, як була малою. Тобі нічого їсти не можна було.

– Угу.

Приємно було, що бабця згадала її навіть через кілька років. Навіть двір після цього став ніби якийсь затишніший. Рідніший.

– Ну, тепер ти як – здорова?

– Здорова. А ви як? – вирішила бути ввічливою.

– Та як-як. Доживаємо. Пам’ятаєш Ляночку? Толіка малу! – крикнула в саме вухо своїй компаньйонці. – Ось, тата хоронити приїхала.

Стара співчутливо захитала головою.

– А в нас тут із тодішніх мешканців майже нікого не лишилося. Центр міста. Квартири люди спродали. Де офіси, а де квартиранти наймають, – завелася розказувати стара. – А тато твій хорошим чоловіком був. Шкода, що так недобре закінчив. Я через стіну чула, як він реготав у той вечір. Сміявся, як дурний. Ніби перед смертю втратив глузд зовсім. А що лікарі кажуть? Яка причина?

Дівчина знизала плечима:

– Розтин показав, що серце зупинилося.

– Ну, хіба так буває, щоб у такого ще молодого чоловіка просто так зупинилося серце? – зиркнула на неї стара. – Щось тут нечисто.

Ляна переминалася з ноги на ногу: бабусі, схоже, передивилися серіалів і кримінальних новин. Зрештою, розповівши в двох словах, хто був на похороні та де могила, дівчина попрощалася і прошмигнула у під’їзд.

Треба було зателефонувати на роботу й попередити, що вона затримається мінімум на тиждень. Де-де, а там без неї точно чудово обійдуться.

Ляна згадала, як колись тато жартував, що вона, коли виросте, стане істориком. Зрештою, дещо в тому справдилося. Вона й справді закінчила істфак. Особливо налягала на правознавство – планувала після випуску перекваліфікуватися і вивчитися ще й на юриста. Юридичний факультет був платним, навіть для таких відмінників, як Ляна. Вітчим без заперечень перерахував відповідну суму. Власних дітей у нього не було, тому дбав про названу доньку, як вмів. По закінченні навчання Ляна раптом виявила, що юристів багато і роботи на всіх не вистачить. Мрії про кар’єру в цій галузі розбилися надрузки. Котрась з маминих подруг запропонувала тимчасово попрацювати у міському архіві. Ляна навіть спочатку зраділа: це ж необмежений доступ до інформації і документів. На практиці ж виявилося, що її завданням було вишукувати старі довідки, рішення і накази та хронологічно упорядковувати фотоальбом всього, що зараз відбувалося в одному з мікрорайонів Києва. Нудьга страшенна. «Якось перебуду», – думала Ляна. Але правду кажуть, що немає нічого більш постійного, ніж тимчасове. Вже п’ятий рік дівчина працювала у тому ж таки архіві, змінюючи навколо себе хіба зошити на чисті й ручки-олівці на нові. Навіть мишка до комп’ютера залишалася та сама. «Ще рік, і шукатиму іншу роботу», – повторювала сама собі, але добре розуміла, що не наважиться на зміни.

Директорка архіву висловила співчуття від всього колективу і запевнила, що Ляна може залишатися у Хмельницькому, скільки буде треба, «але не довше двох тижнів». Дівчина посміхнулася.

Добра італійська кава, пачку якої Ляна купила у знайомій їй зі столиці «Аромакаві», що, виявляється, працює і в цьому місті, зробила специфічний смак тутешньої води майже непомітним. Колись в інтернеті вона зустрічала інформацію про те, що вода, яка тече з хмельницьких кранів, – одна з найякісніших в Україні, бо добувається з якихось там аж надглибин і очищується особливим чином. Але проти старезних будинкових труб все це було безсиле. Більше того – Ляна підозрювала, що у квартирі батько взагалі мало користувався водою, а застої в трубах до добра не ведуть. Було б добре або встановити фільтр, або замінити труби хоча б у кухні, бо майбутні покупці квартири можуть на цьому збити ціну.

Ляна роздратувалася сама на себе: ось вже й вона стає схожою на маму. Батька тільки вчора поховали, а вона вже подумки продає квартиру.

Дівчина сіла у м’яке крісло і глянула на батьків робочий стіл: в першу чергу доведеться щось вирішити із його речами. І з магазином, якщо він взагалі існує.

Дістала з кишені візитівку і забила в гуглкарти адресу магазину. Гугл знайшов потрібну вулицю в Гречанах – одному з прилеглих до центру мікрорайонів міста. Місцина ця була відома тим, що тут жили колись переважно поляки, а також однойменною залізничною станцією. А десь після війни село приєднали до тодішнього Проскурова. Ляна сама дивувалася, як спливають у пам’яті дитячі спогади. Тато вечорами любив їй розповідати про місто. Часом навіть кликав допомагати йому складати кросворди.

Дівчина встала і підійшла до столу, провела долонею по розгорнутому зошиту, що лежав поверх решти. Листки розкреслені на рівні клітинки і дрібно списані татовою рукою. Невже комусь досі потрібні всі оці кросворди й головоломки? Хоча, знаючи тата, він міг їх складати просто для свого задоволення.

Допила одним великим ковтком каву, взяла наплічник, що від учора лежав у кутку, кинула туди документи, гроші. Хтозна, що іще може знадобитися. Про всяк випадок дістала з шуфляди в’язку заіржавілих ключів, що могли відчиняти будь-що, не обов’язково магазин. Кинула оком на підлогу зі слідами від крейди.

– Треба буде тут помити, – сказала сама собі.

– Ти завжди говориш із собою? – почула за плечима голос Івана й аж пополотніла.

– А ти завжди всіх лякаєш?

– Пробач, я ненавмисне.

Чоловік стояв у дверях із двома паперовими стаканчиками кави і прозорою коробкою із чимось солодким. Ляна мовчки взяла з його рук тістечка і жбурнула в холодильник.

– Ну, Уляно, не ображайся.

– Мене ніхто й ніколи так не називав! – кинула спересердя.

– Як так?

– Уляною.

– А як називали?

– Жартуєш? Сам знаєш. Ляна я. Уляна – лише в паспорті.

– Та знаю, звісно, знаю, – посміхнувся Іван. – То в мене жарти такі. Проїхали, – простягнув їй стаканчик з кавою. – А от чи ти любиш каву з цукром – не знаю, тому раптом що – стіки в мене в кишені, – випнув стегно.

Ляна завагалася, бо третя порція кави за ранок – трохи занадто, але взяла стаканчик, зняла пластикову кришку і сьорбнула напій:

– Я без цукру. Кришечки теж не люблю, хіба в дорозі.

– Кудись зібралася? – Іван кивнув на наплічник.

– У татів магазин. Хочу глянути, що там і як.

– Окей, я підвезу.

Ляна мало не захлинулася. А цей хлопець нахабний.

– Я сама. Досить вже того, що одного разу ти вклав мене спати і вимив підлогу в моїй, – дівчина затнулася, – у татовій квартирі.

Іван опустив очі. «Нічого собі, – подумала Ляна, – такий великий і сильний, а засоромився».

– Я повернувся з кавою, а ти спиш. Що я мав робити?

– Просто піти. Ми навіть не друзі.

– Облиш. Друзів дитинства не забувають. Чи ти, – Іван пильно глянув Ляні в очі, – чи ти таки мене забула?

Дівчина відвела погляд.

– Не забула, все ок, – бо правду казати було якось незручно. – Але в магазин поїду сама, – Ляна перекинула через плече рюкзак і пішла до виходу.

– Дозволю собі нагадати, що звідси на Гречани їздить лише одна пряма маршрутка. Зазвичай там яблуку ніде впасти. Звісно, якщо ти не хочеш їхати з пересадками.

Дівчина зупинилася й обернулася. Тепер ідея їхати громадським транспортом здавалася не такою вже доброю:

– Я не знала.

– Та це зрозуміло. Ти ж нетутешня, звідки тобі знати. Я завезу, – зблиснув у долоні зв’язкою ключів.

Ляна закусила губу і мовчки вийшла з під’їзду. В дворі приємно запищала сіра «шевроле». «Добре, що не позашляховик якийсь, – подумала дівчина. – Отже, Іван не мажор». І сама собі посміхнулася: мажори не живуть у таких старезних будинках.

В автівці пахло ароматизатором з цитриновими нотками. Ляна пірнула на переднє сидіння і за звичкою вмостила рюкзак на коліна.

«Ото біднота», – посміялася в думках сама із себе й обережно переклала наплічник на заднє сидіння.

До магазину їхали мовчки. Ляна крутила головою в різні боки і розглядала майже незнайомі пейзажі. Гречани виявилися мікрорайоном, забудованим стандартними «чешками» вперемішку з новобудовами. Де-не-де вздовж головної вулиці тягнулися довгі виробничі приміщення. Такий собі мікс спального району із промисловим.

За кілька хвилин Іван звернув у вузьку вуличку, потім у ще одну, далі – у невеликий провулок. За дев’ятиповерхівками ховався старенький приватний сектор. Іван зупинив автівку біля невеличкого будиночка. На ньому не було жодної вивіски, тож дівчина спершу навіть засумнівалася, чи вони не помилилися адресою.

Ляна відчинила невисоку хвіртку. В ніздрі вдарив запаморочливий запах жасмину. Розлогий кущ обіперся на стіну невеличкої хатинки й аж тріснув від старості посередині. Будиночок був схожий на житловий і аж ніяк не на комерційне приміщення.

Двері були відчинені. Всередині трохи пахло нафталіном. Довелося зупинитися на порозі на кілька хвилин, щоб очі звикли до напівтемряви. Приміщення було мало схоже на магазин, більше – на склад. «Склад мотлоху», – подумалося Ляні.

Ляна не одразу помітила невисокого хлопчину, що скрутився калачиком на дивані й спав.

– Кхм, – наважилася заговорити.

Хлопець зірвався на рівні й протер очі:

– Ви щось хотіли?

– Я… Я Ляна, донька Анатолія Яковенка. Власника цього… магазину, чи як це назвати, – дівчина роззирнулася навколо. У невеличкій кімнаті всюди були розкладені старі речі: годинники, дитячі іграшки, навіть жіночі сумочки.

– Донька? О Божечки! – схопив її за плечі хлопець. – Це ж так добре! Бо я вже не знав, що мені робити. Ось, – покопирсався у кишені штанів і дістав звідти ключ, – це батько для вас залишив.

– Для мене?

– Для вас. Сказав, віддаси моїй доньці. Я думав, ви в гості приїдете чи так, проїздом. А воно он як вийшло… Я вчора на похорон не ходив, не міг. Не люблю, знаєте, такі події, – говорив швидко, промовляючи кожне слово наче трохи не до кінця, через що Ляні доводилося дивитися на його артикуляцію, щоб зрозуміти, що він каже.

– І як мені знати, що цей ключ відкриває?

– А, – схопився хлопець, – та я знаю! Це ключ від дядькоанатолієвого столу, – показав рукою на маленькі дверцята біля дальньої стіни.

Ляна знизала плечима: навіщо передавати їй ключ людиною, яка знає, від чого він.

– А ви? – дала зрозуміти інтонацією, що чекає від чоловіка, що той пояснить, хто він.

– Я? О, я продавець. Вже майже рік в дядьканатолія працюю. Ніколай я, – простягнув руку.

– Микола?

– О, я знав, що ви перепитаєте, – посміхнувся. Ляна помітила, як на кутиках його губ заблищала слина. – Ніколай. Так і в документах записано. Показати? – кинувся чомусь під стіл.

– Та вірю я, вірю, – Ляна зловила його за лікоть і помогла підвестися. – Ніколай. Давай на «ти», добре?

– Добре! – зрадів той так сильно, аж сплеснув у долоні. Ляна запідозрила, що хлопець має психічні розлади. Нічого дивного, батька завжди тягнуло помогти хворим чи бідним. Може, він і весь свій заробіток віддавав цьому хлопцеві, бо навряд чи цей магазин міг дати виручку на дві повноцінні зарплати.

– Ніколай, показуй, від чого ключі!

– О, зараз! – вихопив з рук Ляни ключ, прочинив двері маленької кімнатки, увімкнув там світло і вставив наконечник у замок шуфляди масивного дубового столу.

– Ого! – присвиснула Ляна. Такий стіл мав би багато коштувати. Як і, власне, багато чого іншого в кімнаті. Наприклад, масивні шовкові штори, різьблений буфет – комплект зі столом, килим з цікавим орнаментом, мальована картина (хоча в цінності її Ляна впевненості не мала).

– Так, – задоволено посміхнувся Ніколай. Здається, він посміхався завжди, просто інколи менше, а інколи дужче. – Ваш тато купив це все кілька місяців тому. Сказав, що справи в магазині пішли вгору. Сподівався, що на це все знайдеться покупець.

Замок клацнув, і Ніколай легенько підтягнув шуфляду до себе. Там лежала пластикова зелена тека. Ляна обережно взяла її в руки і розгорнула. Це були документи на магазин. Батько переписав його на неї за тиждень до смерті.

– То ти тепер господиня бізнесу? – голос Івана прозвучав так несподівано, що Ніколай стрепенувся і вдарився ногою об стіл, а Ляна випустила з рук теку.

– Щось типу того, – присіла, щоб зібрати документи, що випали, й помітила дещо незвичайне. Поміж завіреними нотаріусом тисненими паперами виднівся край чи то листівки, чи то фото. Непомітно переклала знахідку до кишені й випросталася: – Тато ніби щось знав.

– Так буває, люди часом передчувають свою смерть, – Іван обережно поклав руку їй на плече.

– Де ти був? – вирішила перевести розмову Ляна, бо їй здалося, що Ніколай аж затремтів після слів Івана.

– Паркувався. Тут вузькі вулиці, не так легко знайти місце.

Ляна притисла до грудей теку, зачинила за всіма трьома двері до маленької кімнатки.

– Ви можете там залишатися, – тепер уже сумно посміхнувся Ніколай. – Це вже ваш кабінет.

– Мій? – Ляна нарешті осягнула, які проблеми на неї раптово впали. – Але я… Я не знаю. Я живу в Києві, тут – на кілька днів. Як думаєш, – глянула на Івана, – це все можна продати?

Ніколай аж підстрибнув на місці:

– Продати? Як це – продати? А я?

– Ну, ти мусиш знайти нову роботу.

Хлопець похнюпився і сів у крісло, в якому Ляна застала його сплячим. Цікаво, скільки йому років? Такі… Ляна не могла відшукати потрібного слова… такі довго виглядають як діти. Ляна дала б йому років двадцять п’ять, але йому може бути навіть сорок. Зрештою, це не має значення, бо якщо він зміг влаштуватися працювати до її тата, то зможе знайти й іншу роботу. Хоча хлопця було шкода.

– Ти ж не збираєшся тут розплакатися? – торкнулася його плеча.

– Не збираюся, але буду, – навіть зараз, здавалося, він посміхався.

– Слухай, заспокойся. Я ж не завтра їду. Давай так: я залишуся тут ще на два тижні, а ти тим часом підшукаєш собі іншу роботу.

Ляна відразу ж почала картати сама себе: ну не можна бути такою м’якосердною і змінювати всі свої плани тільки заради того, щоб не зробити зле хворому хлопцю. Що-що, а ця нерішучість у неї точно від батька.

– Скажи, – втрутився Іван, – крамниця має якісь гроші?

Ніколай схлипнув:

– Не знаю. Ні. Думаю, майже все йшло на оплату рахунків…

– Ясно, – Уляно, вийдемо?

Ляна навіть не відразу зрозуміла, що він звернувся до неї, – задумалася про щось своє. Іван легенько торкнувся її голого ліктя.

– Що? Вибач, не звикла реагувати на Уляну.

– Ляно, давай вийдемо, – шепнув їй у вухо.

За порогом дівчина знову вдихнула аромат жасмину і примружилася від яскравого сонця.

– Ти ж розумієш, що він бреше? – Іван запхав руки до кишень і дивився кудись під ноги.

– Про гроші?

– Так.

– Мені байдуже. Мільйонів тут бути не могло.

– Може, батько щось залишив вдома? Готівку, банківські картки.

– Нічого такого не бачила, – Ляна підвела голову: на високому дереві поруч співала пташка.

– У квартирі є якийсь сейф чи сховок?

Ляка засміялася:

– Ти ж бачив, там уся квартира розміром як сейф.

– Добре. Як скажеш. Батько точно не знав, яка ти справна до бізнесу, бо інакше не переписав би на тебе магазин. Продати його за нормальні гроші навряд чи вдасться. Місце тут непрохідне. Взагалі не знаю, як його знаходили клієнти.

– Ну, ми ж знайшли. До речі, ти швидко зорієнтувався, сама б я тут довго блукала.

– Ми знали, куди їдемо, – відмахнувся Іван. – І я в школі був чемпіоном з орієнтування на місцевості, – посміхнувся і приобняв Ляну за плечі.

– Знаєш, я на таке щастя і багатство не сподівалася, тому продам його за скільки візьмуть.

Іван похитав головою:

– А ти бізнесменка від Бога.

Ляна з Іваном повернулися до Ніколая, щоб попрощатися. Хлопець сидів у тій же позі, як його залишили. Загалом було сумнівно, чи безпечно залишати магазин на нього. Але, якщо подумати, то втрачати було нічого.

– Ось мій номер телефону, – Ляна простягнула йому папірець. – Якщо буде щось потрібно – дзвони. Я прийду завтра.

Хлопець мовчки взяв телефон і відвернувся. Образився.

«Шевроле» Івана була припаркована біля самої хвіртки.

Ляна звела брову:

– То ти це місце так довго шукав, щоб припаркуватися?

– Я поїздив навколо, нічого кращого не знайшов і повернувся, – чоловік сів на водійське місце і з силою зачинив дверцята. – Їсти хочеш?

Ляна хотіла відповісти якоюсь грубістю за нахабство, з яким Іван взявся її опікати, але раптом і справді відчула страшенний голод – час був обідній, а ранковий перекус вже й не нагадував про себе.

– Хочу, – здалася.

Іван завів машину і рушив.

– Куди ми їдемо? – роздратування такою безапеляційною поведінкою Івана накривало Ляну з новою силою. Зрештою, вона не річ, яку можна куди хочеш завезти.

– Тобі сподобається.

Дівчина прилипла поглядом до краєвидів за вікном автівки. Який сенс сперечатися із мужчиною, якщо це чи не єдиний твій знайомий у майже трьохсоттисячному місті…

Ряди магазинів, невеличкий продуктовий риночок, багатоповерхівки, багатоповерхівки, багатоповерхівки… Легка провінційність додавала Хмельницькому шарму. Коли минали величезний парк, крізь вуаль дерев Ляна бачила кольорові плями сімей, мамусь із дітками, що повільно прогулювалися алеями.

– Щось у цьому є, – прошепотіла впівголоса більше сама до себе, ніж до Івана.

– Мене теж завжди чіпляють такі от картини сімейної ідилії, – чоловік не зводив погляду з дороги.

– Слухай, – Ляна пильно глянула на нього, – якось не випадало спитати: ти одружений?

Іван секунд тридцять помовчав і відрізав:

– Ні.

– А чому?

– Дурне питання.

– Але все ж, – Ляна почувалася переможницею: розмова на таку незручну тему була помстою за Іванову поведінку.