Рід

Кирило Іванович Голуб тепереньки безвиїзне живе у своєму хуторі на Глибокій, землю пахає, хліб робе – хазяїнує. Вряди-годи хіба поїде у місто за куплями для празника великого або вже по якому-небудь дуже гарячому ділу. Тепер він погладшав, понижчав, став лисіти; польовий вітер і степове сонце засмалили його колись біле лице – почорнів як циган, опустився, знехаявся і одежина на йому часом і подрана і сам часом невмитий по хутору броде.

Сумно і тяжко Кирилу Івановичеві, не баче він нічого кругом себе веселого й порадного. Давні товариші його відцуралися; деякі вже й на той світ попереходили; дехто високо пішов угору, у генерали виліз; а йому доля підставила ногу – перечепила. Полетів він сторч головою і коли не розбився зовсім, то так пришешепився, що вже більше не вставав і не поривався вставати. Серце тілько його завжди обкипало кров'ю, коли він згадував про той лихий час; брови насуплювалися, а в очах горіло люте зло.

– Прокляті! Щоб ви не знали утіхи в старих літах, щоб ви не мали поради в своїх дітях! – шептав він у ті часи і розпльовував слину на всі боки.

Домашні знали добре всі норови Кирила Івановича і коли наставали такі часи, то всі куди можна ховалися, щоб не стрітися з ним, не підбігти під гарячу руку. Одна тілько Килина Івановна, його сестра, що й посивіла у дівках, суха як сухар, жовта як стигле жито, завжди розкуйдана, завжди з святцями у руках і лайкою на устах, не боялася Кирила Івановича. Запала і зсохла її груднина видималася, горбата спина випрямлялася, очі жовтіли-зеленіли і знай крутилися, вся вона тряслася як у лихоманці. Безбоязно підбігала тоді вона до Кирила Івановича і кричала на чім світ стоїть: «Уже! Уже! заворушилися дияволи в животі? – Мати господня! Заступнице святая! Порази його окаянного, неприкутого, навіженого… Тьху, тьху! Собакою дише! Чортом воня!».

І трудно було сказати, хто був страшніше у ті часи: чи Кирило Іванович з своєю неприкритою в лиці тугою й божевільним поглядом, чи Килина Івановна з своїми прокльонами? Кирило Іванович стояв проти неї темний, як ніч, похнюпивши голову й скоса гостро поглядаючи; Килина Івановна, як оса, носилася кругом його, витягаючи, як лебідь, свою суху шию, задравши голову, кляла і плювала куди попало… Так минало хвилин п'ять-десять. Далі Кирило Іванович знемагав і, одмахнувшись рукою, тікав чимдужче у свою хату, запираючи її на крючок, і пив там без просипу днів три-п'ять, тиждень; а Килина Івановна, ще попоклявши, тікала у свою хату, становила куришку з ладану, падала перед образом божої матері і цілий день читала акафісти. Бо-зна вп'ять, де було краще: чи в хаті Кирила Івановича, де на столі стояла сулія горілки, кругом котрої він ходив, божевільно-веселими очима дивився і, усміхаючись, промовляв до неї: «Засмійсь, рижа! Засмійсь, рижа! А ну ще засмійсь!..». Після цього наливав чарку й спрожога випивав.

– Ага! Прокотив святий Ілля від верху аж до дна! Ага! – промовляв він тоді і знову ходив кругом столу, і знову позирав на сулію, прохав усміхнутися рижій, а іноді і сам так до неї усміхався, що якби свіжий чоловій, побачив, то забіг би безвісті.