Історія цивілізації. Україна. Том 2. Від Русі до Галицького князівства (900–1256)

© Колектив авторів, 2021

© О. Є. Черненко, упорядкування, 2021

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2021

* * *

Вступ
Олександр Моця, Олена Черненко

Для осмислення цивілізаційної історії України надзвичайно вагомим є звернення до світоглядних, культурних та духовно-ціннісних процесів того часу, коли на перехресті Сходу та Заходу виникла держава, яку сучасники називали «Русь». Але беручись за розгляд цих процесів, необхідно висвітлити кілька проблем.

Переконливої відповіді на питання, поставлене ще на початку ХІІ ст. давньоруським літописцем: «откуда єсть пошла Русская земля», немає донині. Навколо походження назви «Русь» або «Руська земля» постійно виникають дискусії, часто палкі та емоційні. На сьогодні існує більше ніж два десятки теорій щодо її появи, й кінця цьому процесу не видно.

Проблема початку Русі, її історичних витоків, була важлива ще для укладачів давньоруського літопису, в якому формувався погляд на неї «із середини». Тож варто хоча б коротко зупинитися на аналізі власного самоусвідомлення місцевого люду наприкінці І – на початку ІІ тис. н. е., розглянути, як населення тих часів іменувало себе, як відчувало зв’язки між різними групами людності на просторах Східної Європи. При цьому варто пам’ятати, що історична самосвідомість народу формується насамперед у його соціальної та інтелектуальної еліти, в нашому разі – у князівському оточенні та в середовищі «книжників». Звичайно, цей процес був направлений на виявлення «реальних» (з точки зору середньовічної людини) витоків й «реального» родичання зі світом цивілізації.

У часи формування давньоруської держави з історичної арени сходять літописні племена, а на сторінках писемних джерел, насамперед у «Повісті минулих літ», дедалі частіше з’являються нові самоназви східних слов’ян: «руси», «русини» або «русичі». Вони щільно перепліталися з найменуванням першої східнослов’янської держави – «Русі», «Руської землі» з основним центром у Середньому Подніпров’ї, у Києві. Окрім цього осередку державотворення, існувало ще кілька таких утворень у різних зонах Східної Європи, але названий вище все ж таки виділявся у соціально-економічному та культурному аспектах.

Напевно, розгляд проблеми варто розпочинати з «голови», тобто з питання про походження правлячої на Русі династії Рюриковичів, яке також ще й досі викликає певні дискусії. І все ж таки треба констатувати, що полеміка, котра розгорнулася з цього приводу раніше, нині вирішується на користь саме літописної концепції. Слушну думку з цього приводу висловив В. Д. Баран: «Літопис складався при живих князях Рюриковичах. Важко уявити, що в ньому неправильно подано етнічне походження правлячої династії. Можна не сумніватися в тому, що самі князі пам’ятали і стверджували своє норманське походження».

З мовознавчої точки зору термін «Русь» не може бути включеним до жодної зі словоутворювальних груп власне східнослов’янських етнонімів літописного часу. Натомість він має відповідності у північних найменуваннях людностей неслов’янського (балтського та фінського) походження. Прибалтійсько-фінські народи, які не були слов’янізовані, досі зберігають етнонім Ruotsi (Русь) для означення шведів; а імена перших київських князів та їхніх наближених, зафіксовані як у давньоруських, так і в іноземних джерелах, здебільшого виявляються норманськими (давньошведськими) за походженням.

Загалом ситуація видається такою. Огляд основних груп джерел, котрі в тій чи іншій формі фіксують назви «Русь» та «Рос», чітко вказує на його походження й основні тенденції розвитку протягом VIII – першої половини X ст. На першому етапі спорадичні набіги скандинавських загонів спочатку на прибережні області Східної Балтики, а пізніше – вгору по річках Балтійського басейну, котрі доповнювалися з часом осіданням частини скандинавів у таких центрах, як Стара Ладога, Рюрикове городище та інших, створили стійку основу для етномовних контактів. Особливості проникнення скандинавів у фінські землі внаслідок походів на суднах, веслярі та воїни на яких називалися «ruotsi» обумовили перетворення професійної назви в екзонім (іноназву) у згаданому фінському середовищі. Запозичене слово від самого початку отримало семантичну двозначність, відображаючи специфіку умов, у яких проходили скандинаво-західнофінські контакти.

На другому етапі, коли, власне, й формується східнослов’янська держава, головною її силою, що консолідує, стає великокнязівська дружина, до складу якої входили і скандинави. Успішність її діяльності повною мірою залежала від відповідності внутрішнім соціально-економічним процесам державотворення у слов’янському середовищі. Зайди-варяги, які збирали данину з племен північного регіону Східної Європи, були вигнані; скандинавський «князь» потім був призваний «зі всією руссю», тобто військовою дружиною, по «ряду»-договору. Варязькі дружини на півночі Східної Європи стають не лише конкурентами місцевої знаті в експлуатації місцевого населення, а й її природними союзниками, що були завжди готовою і не пов’язаною з представниками місцевих племен військовою силою. Якраз такою надплемінною нейтральною силою в суперечливих соціальних, політичних та етнічних умовах і були зазвані князь та його військова дружина. Нейтральною, не пов’язаною із племінними традиціями, була й самоназва «русь».

Далі, коли Олег захопив Київ та південні території, його дружина вже стала поліетнічною. Поширення назви «русь» на поліетнічні великокнязівські контингенти вело до швидкого розмиву початкової етнічної прив’язки до власне скандинавів. Відсутність чіткої етнічної атрибуції прикметника «руський» у візантійсько-руських договорах підкреслюється тим, що імена довірених осіб від «рода руського» мають не лише скандинавське, а й слов’янське, балтське, фінське походження. Таким чином, назви «русь», «руський» тут не пов’язуються лише зі скандинавами, а всі території, підпорядковані великому князю київському, хоча й заселені різноетнічними народами, називаються «Руською землею». Етнічно нейтральна, не пов’язана із жодним із племінних етнонімів, що було особливо важливим в епоху боротьби з племінним сепаратизмом, назва «Русь» виявилася найвідповіднішою для нової східнослов’янської спільноти.

В опосередкованій формі еволюція змісту терміна «Русь» відобразила найважливіші етносоціальні зрушення у східнослов’янському суспільстві, причому настільки послідовно, що уявляється можливим зіставлення основних етапів такої еволюції з етапами русько-скандинавських зав’язків у часи раннього Середньовіччя. Найбільш істотні модифікації в семантиці, вживанні й формі назви «Русь» загалом, завершуються з консолідацією держави східних слов’ян. Походження ж самої назви «Русь» слід відносити до часів, які передували слов’янському проникненню на північний захід Східної Європи. Тож у епоху, котра передувала східнослов’янсько-скандинавським контактам, у фінському середовищі виникає етносоціальний термін «ruotsi», а пізніше, в часи зміни форм діяльності скандинавів такий, що утримував лише етнічне значення й перетворений також пізніше в хоронім Ruotsi.

Така еволюція назв, етнонімів та харонімів, зокрема, притаманна для епохи становлення держав та утворення нових етнічних спільнот. Так сталося і в Дунайській Болгарії, у своїй основі слов’янській державі, де свого часу було сприйнято назву від тюрок-болгар; романомовній Франції (за основним населенням) від германського племені франків тощо. Тож скандинавська за походженням назва «Русь» має безпосереднє відношення до скандинавів лише у додержавний період розвитку східнослов’янського суспільства, а його еволюція відображає становлення східнослов’янської державності з центром у Києві. Від початку II тис. н. е. термін «руси» починає вживатися лише до представників східнослов’янського етнічного масиву.

Під час розгляду середньовічного періоду історії України не можна обійти південних сусідів східних слов’ян, одні з яких досягають державного рівня розвитку (населення Хозарського каганату), а інші майже впритул підійшли до формування цивілізаційних структур, але так і не змогли перейти через цей важливий історичний рубіж (печеніги, торки та половці).

На території сучасної України ще на межі III тис. до н. е. утворилися два провідних господарчо-культурних типи: осілих хліборобів у лісостеповій та поліській смутах й кочових скотарів у степовій. Цей детермінований природними умовами розвиток різних людських спільнот доповнювався міграційними процесами. У своїй основі представники першої із названих систем розвивали сільське господарство. Інша, кочівницька, система, котра значною мірою все ж таки протистояла осілій, зазвичай сприймається як агресивна, завойовницька. Утім, не все так просто. Із самого початку східні слов’яни та степовики перебували в різноманітних тісних контактах і доволі активно впливали один на одного в різних сферах життя. Якась частина номадів навіть була асимільована автохтонами-землеробами. У цьому зв’язку напрошується певна аналогія зі скандинавами на півдні Київської Русі, на яких клімат і умови життя у новому регіоні проживання теж справили позитивне враження, через що вони у переважній більшості бажали залишатися тут назавжди. Та існувала й принципова відмінність: вихідці із Північної Європи були поступово асимільовані місцевим населенням, а основна ж маса кочівників зберегла в давньоруські часи власну етнічну основу, хоча також не залишила явного сліду на сучасній етнографічній мапі України. Але без врахування відносин зі степняками складно в усьому обсязі зрозуміти історичні процеси розвитку першої східнослов’янської держави.

Про кожен із таких народів-сусідів слов’ян мова піде далі, а тут варто зупинитися на основному в цьому разі питанні – проблемі так званого Великого або ж Степового Кордону, визначити зону тривалого контакту, в межах якої відбувалися безпосередні взаємозв’язки між представниками кочових та землеробських народів. Поняття такого Кордону є одним із найважливіших для розуміння як усього людства загалом, так і специфіки вітчизняної історії зокрема. Адже від часу раннього розподілу народів на землеробів та кочівників виник і перший Великий Кордон, схожі риси з котрим зафіксовано на рубежах стародавнього Єгипту, північного Китаю, а також на Українському Придніпров’ї.

З географічного та кліматичного боку Степ був цілісним рівнинним регіоном, придатним для рільництва, скотарства та основних промислів (мисливство й рибальство) по всій своїй площі. Але через тривалу й при цьому доволі виснажливу конкуренцію представників «плуга» із суперниками-кочівниками, які хвиля за хвилею накочувалися з території Азії, освоєння цього простору потребувало непомірних зусиль як від перших (щоб опанувати Поле й переконливо закріпитися на узбережжі), так і від других (щоб не випускати осілих із лісової зони). Тому межа поширення впливу тієї чи іншої цивілізаційної системи щоразу залежала від балансу сил й періодично змінювала власні координати. А це, безумовно, варто зараховувати до ключових особливостей тутешнього Кордону. Власне, Великий Кордон не міг не виникнути між представниками двох різних господарських систем, котрі, своєю чергою, символізували Схід і Захід у глобальному розумінні цих термінів.

Утім варто наголосити, що наприкінці І – на початку ІІ тис. н. е. численні та різноманітні контакти між землеробами й кочовиками відбувалися по всій широкій зоні Лісостепу. При тому вони інколи заходили в глибину зон розселення один одного (подібно до того, як це робили кількома століттями пізніше запорожці та татари). Цьому є численні свідчення. Так, у «Повчанні Володимира Мономаха дітям» під час опису подій 1078–1079 рр. згадано, що цей славнозвісний князь поблизу Новгород-Сіверського на Середній Десні, тобто на Поліссі, розбив чималий загін половців. А місцем битви об’єднаних сил русів і тих самих половців із монголо-татарськими завойовниками 1223 р. була р. Калка (нині р. Кальчик, притока Кальміусу) в степовій зоні України. Але ще раз підкреслимо, що на час кінця І – початку II тис. н. е. то були поодинокі, а не систематичні, проникнення на «чужу» територію.

Переходячи безпосередньо до розгляду середньовічної доби, варто також зазначити, що загалом усі степові народи були вимушені постійно шукати нові життєві простори й при цьому буквально вриватися у лісостепові райони, котрі вже значно раніше були зайняті землеробами. Маючи мобільне й озброєне військо кіннотників, кочовики доволі часто досягали військової переваги над осілим населенням. Нерідко останні на довгий час ставали заручниками степових володарів, несли відчутні матеріальні та людські втрати. Але, попри це, історична перспектива майже завжди залишалася за землеробами. Переможці приходили, а потім відходили. Часто вони загалом зникали з історичної арени, а переможені продовжували свій поступ на власних землях. Це повною мірою стосується і розглянутої у цій книзі доби.

Здебільшого номади розселялися на землях, зайнятих осілим населенням, переймали мову, культуру та віру. Звичайно, фізично вони не щезали, але поступово розчинялися у масі осілого населення. Винятком із цього правила є лише угри, сучасні угорці, яким вдалося зберегти на нових землях власну мову, а також власний етнос.

Етнічне збагачення давньоруського народу шляхом періодичного входження до його складу окремих груп кочівницького населення супроводжувалося також й певними культурними надбаннями. Вони помітні у військовій справі, художньому ремеслі, в одязі та деяких інших проявах матеріальної культури, як і в усній народній творчості. Усе вищесказане не дає підстав для ствердження тези про симбіоз землеробської та кочівницької культур, але водночас свідчить про значну роль тюркського етнокультурного елементу у формуванні слов’янського світу, передусім – на півдні Східної Європи.

Говорячи про середньовічну європейську цивілізацію, її часто називають теократичною, маючи на увазі те, що панівне становище в ній мала всепроникна концепція християнського Бога. Упродовж кількох століть свого існування перша східнослов’янська держава послідовно використовувала дві основні релігійні системи: спочатку язичництво, а відтак християнство за православним обрядом. Перша з них формувалася на автохтонній (місцевій) основі та у IX–X ст. н. е. досягла свого апогею. Натомість водночас на території східнослов’янського світу поступово, проте упевнено завойовувала позиції й друга – нова віра, що поширювалася на Русь із Візантії – могутньої середньовічної імперії. При тому разом із новою вірою та її світоглядною концепцією поширювалися й інші різноманітні культурні явища – писемність, архітектура, музика. Логічним підсумком процесу поширення християнства на землях Східної Європи наприкінці І – на початку II тисячоліть н. е. стало входження Київської Русі до загальноєвропейського історико-культурного ландшафту, про що йтиметься далі у відповідних розділах.

Поширення християнства в усіх країнах європейського континенту відбувалося протягом довгого часу: західні готи та франки хрестилися у VI ст. н. е., Англія, Саксонія – у VIII ст., Велика Моравія, Болгарія – в IX ст., Чехія, Польща, Угорщина – у Х – ХІ ст., Данія, Норвегія, Швеція – в XI ст., Пруссія – у XIII ст. Таким чином, на теренах Західної, Центральної, Північної та Східної Європи християнство поширювалося протягом восьми століть (у південній зоні цей процес відбувся значно раніше). Київська Русь щодо хронологічних меж процесу сприйняття нових ідей та канонів нічим не відрізнялася від інших аналогічних суспільств.

Кожна з релігій існує в системі «людина-суспільство-природа-культура», віруючий завжди виступає конкретним представником суспільних відносин певного соціокультурного типу, а також певної історичної спільноти. Водночас маємо враховувати, що у соціально стратифікованому (структурованому) суспільстві культура будь-якого великого людського колективу (етносу) не є однорідною. Вона представлена різними субкультурами, носії котрих посідають неоднакове становище в цьому етносоціальному організмі, можуть по-різному ставитися до зовнішніх імпульсів та чинити неоднаковий за силою вплив на ступінь їхнього сприйняття культурою етносу загалом. Виникнення згаданих культур було пов’язане з явищем соціального розшарування населення, виток цієї диференціації дослідники відносять до періоду розкладу первіснообщинного ладу й зародження майнової та соціальної нерівності. З виокремленням із первісного егалітарного (де всі рівні) суспільства, з одного боку, «багатих», «великих», «сильних», «кращих» людей, а з іншого – бідних общинників, котрі іноді навіть не мали змоги прогодувати себе та власні родини, розпочалося й становлення двох полярних субкультур в одній культурі етносу. Згадані субкультури здобули назви «елітарної» (офіційної, міської, дружинної) та «народної» (фольклорної, сільської) культур. При цьому не лише світосприйняття, а й загалом самоідентифікація різних прошарків давньоруського населення як елемент культури тих часів також не могло бути винятком із цього правила. Тому зазначене явище варто мати на увазі, пам’ятаючи, що різні духовні світи існували в історичному просторі паралельно, часто-густо навіть переплітаючись. Свідомість суспільства не була монолітною і не перебувала в статичному стані.

Запропонована увазі читача книжка, звичайно, не може охопити весь різноманітний спектр проблем, пов’язаних із цивілізаційним розвитком народів, які населяли територію України у часи Середньовіччя загалом та розвитком східнослов’янської цивілізації часів існування держави Русь зокрема. Такий розгляд у будь-якому разі не може бути вичерпним як через неосяжність самого матеріалу, так і через постійний розвиток історичних досліджень. Утім, автори, які взяли участь у підготовці цього видання, знайомлять читача з найбільш важливим та цікавим доробком у цій галузі, зокрема з результатами власних новітніх досліджень.

«Руська земля»

Руська земля – державна територія
Олександр Моця

«Київська Русь», або «Давня Русь», чи «Русь-Україна» – це кабінетні терміни. Усі вони з’явилися на основі розробки московськими книжниками XVІ ст., а пізніше М. М. Кармазіним, С. М. Соловйовим, В. Й. Ключевським та іншими дослідниками Російської імперії концепції про тривалу генеалогічну безперервність керівного в Москві князівського роду. Наслідком обґрунтування цієї теорії було виникнення термінів «Київська Русь», «Володимирська Русь», «Московська Русь» – за назвами центрів концентрації владних функцій. Але як дізнаємося за писемними джерелами, сучасники називали цю державу «Руська земля» або «Русь». У цьому відношенні найбільш цінними є Іпатіївський, Лаврентіївський літописи та Перший новгородський літопис старшого та молодшого ізводів, що найповніше зберегли літописання Х – ХІІІ ст., а також Радзивіллівський літопис, текстуально близький до Лаврентіївського.

Тут ми не торкатимемося питання щодо відношення до давньоруської спадщини правителів Московського царства. Говорячи про київський період історії середньовічних східних слов’ян, зазначимо, що центром Русі була територія Середнього Подніпров’я. Це зафіксував іще князь Олег, котрий 882 р., знищивши стару династію правителів Києва, об’єднав північні та південні території, а Київ назвав «матір’ю мiст руських».

Межі початкової «Руської землі», котра пізніше увійшла до складу Київської держави, на думку більшості дослідників, вкладалися в регіон між Сулою, Россю, Случчю, Горинню, Прип’яттю, середньою течією Десни, верхів’ями Сейму та Псла (Рис. 1). Час її формування, вірогідно, слід відносити до періоду хозарського ярма, котре слабшало протягом IX ст. (Насонов, 1951, с. 29, 42; Рыбаков, 1982, с. 71). Варто відзначити, що окрім цього центрального осередку майбутньої східнослов’янської держави, в останній чверті І тис. н. е. існували й інші: дулібсько-волинянський – в басейні Західного Бугу, вже згадана північна «Зовнішня Русь» – в районі Волхова, полоцький – в районі р. Полота й Західна Двіна, смоленський – на Верхньому Дніпрі, північно-східний – на Верхній Волзі (Рис. 2).

Подальші події, що тою чи іншою мірою впливали на формування території давньоруської держави, можна згрупувати в кілька хронологічних блоків:

– часи князювання Аскольда, Діра, Олега (перші десятиліття IX ст. – 912 рр.);

– часи князювання Ігоря, Ольги, Святослава (912–972 рр.);

– часи князювання Володимира та Ярослава (980–1054 рр.);

– до середини XII ст., після чого на Русі розпочинається період феодальної роздробленості.

Інформація про ці основні події міститься на сторінках давньоруських та деяких іноземних писемних джерел.

Ці дані неодноразово докладно вивчали різні дослідники, тож обмежимося переважно констатацією головних фактів.

На півночі східнослов’янської ойкумени в 862 р. Рюрик сідає в Ладозі, а після смерті своїх братів 866 р. стає володарем «Зовнішньої Русі» і ставить Новгород на р. Волхов. Майже через два десятки років (882 р.) Олег вирушає на південь і дорогою садовить своїх мужів у Смоленську та Любечі.

На півдні останні представники династії Києвичів – Аскольд і Дір – організовують 809 й 866 рр. військові походи на Північний Кавказ та Константинополь проти суперників у цих стратегічних регіонах – хозарів та візантійців. Ця політика продовжувалася і за Олега, коли він сів на престол в «матері міст руських» (за його ж висловом): на Кавказ було організовано походи 910 й 912 рр., а на столицю Візантійської імперії – 907 р. Унаслідок походів на древлян і сіверян, а також тиску на радимичів та зверхників інших племінних союзів, Олег починав контролювати конкретні мікрорегіони східнослов’янської території. Певною мірою тому, що це були епізодичні акції, що часто мали реальний ефект лише в часи збору данини – так званого «полюддя» (Рыбаков, 1982, с. 316–329) (Рис. З).

Рис. 1. «Руська земля» у вузькому значенні терміна: 1 – за П. П. Толочком, 2 – за А. М. Насоновым, 3 – за Б. О. Рыбаковым

Рис. 2. Київська Русь за часів князювання Аскольда, Діра та Олега (860–912 рр.): 1 – маршрути зовнішніх і внутрішніх походів руських князів; 2 – перехід «старих мадяр» у Карпатську котловину; 3 – напрями хозарської експансії; 4 – осередки ранньослов’янської державності; А – середньодніпровська «Руська земля», Б – дулібсько-волинське утворення, В – північна «Зовнішня Русь», Г – полоцька агломерація, Д – смоленська агломерація, Ж – північно-східна агломерація

Отже, можемо констатувати, що протягом цього історичного періоду говорити про якусь цілісність держави ще передчасно, а сама її територія більше нагадує цифру «8» і складається з двох половин. Північний і південний регіони «сходяться» на Верхньому Дніпрі (Рис. 2).

Швидко змінюється ситуація за часів князювання Ігоря, Ольги та Святослава (912–972 рр.). Тоді були укріплені основи тогочасного суспільства, а саме поняття великокнязівського роду вже почало означати лише сім’ю великого князя Київського та його найближчих родичів. Проте тоді й надалі мали вагоме місце військові походи за межі країни, а також на «внутрішні території» – проти сепаратистів. Яскравим прикладом може бути вбивство древлянами Ігоря й сватання до вдови їхнього князя Мала (місцеві зверхники продовжували вважати себе рівними з представниками київської влади). Тож звернемося до основних історичних подій.

У 914 р. Ігор йде походом на тих же древлян, а також на уличів, а вже наступного – 915 р. – укладає договір із кочовими ордами печенігів, які відходять після цього до Дунаю. Згаданий князь 941 р. здійснює невдалий похід на Константинополь, а через рік на Дунаї укладає вигідний для Русі мир із візантійцями. Похід у Закавказзя 944 р. виявився вдалим – було захоплено Дербент, а потім ще і Бердаа. Але життя цього князя скінчилося безславно: під час спроби повторного отримання данини з древлян його було розірвано між двох дерев. Ольга не лише жорстоко помстилася за свого чоловіка за допомогою великокнязівської військової дружини, а й організувала «велике полюддя», що захопило й північні території розселення східних слов’ян. Розпочалося створення доменіального князівського господарства. Окрім того, княгиня 955 р. їде до Візантії, де в столиці цієї держави приймає хрещення.

У часи князювання Святослава політика військової сили з боку Києва виходить на новий рівень. Під час проведення походів за межі країни цей славнозвісний воїн вирішував і деякі внутрішні проблеми. Його військова діяльність була зорієнтована у двох напрямах: волзько-каспійському (переважно проти хозарів) та константинопольському (проти імперії). Спочатку в 964–966 рр. він здійснює похід на в’ятичів і далі на Волгу – на столицю Хозарського каганату місто Ітіль. У 965 р. розбиває військо цього державного утворення. Далі шлях русів пройшов через землі Північного Кавказу та Кубані. Унаслідок такого рейду були підкорені яси й касоги, а київські війська зупинилися на Таманському півострові, що тоді уже став давньоруською Тмутараканню. Дорогою додому було взято місто Саркел, що стало, як і Корчів у Криму, форпостом Русі в південно-східному напрямку. На другому із вищезазначених стратегічних напрямів (візантійському) спочатку успіх теж був на боці війська київського князя. Внаслідок двох балканських компаній 968–969 рр. руси майже дійшли до Константинополя, а значні території на Балканах перейшли під протекторат східнослов’янської держави. Щоправда, це тривало недовго – довелося відступати. Плани перенести центр Київської Русі на Дунай, а столицею зробити місто Переяславець на цій річці, не були реалізовані. Повертаючись додому, Святослав 972 р. загинув у битві з печенігами на Дніпровських порогах.

Рис. 3. Маршрут полюддя (за Б. О. Рыбаковым)

З усього вищесказаного випливає, що в третій чверті X ст. Русь у територіальному відношенні зросла найбільше у своїй історії. Проте ціла низка об’єктивних і суб’єктивних причин не дозволила закріпити ці здобутки (див. вкладку).

Після деяких династичних чвар, пов’язаних із боротьбою за київський престол, логічне завершення політика східнослов’янських зверхників попередніх поколінь отримала в часи Володимира, який 980 р. ствердився на київському столі. Наприкінці X ст. у цілому завершився процес формування Київської держави.

Викристалізації кордонів передувала низка подій, які проводила центральна влада. У 982–993 рр. були здійснені походи на ятвягів, в’ятичів, хорватів, радимичів та сіверян. Серед акцій, спрямованих на вирішення завдань політичної консолідації, важливе значення мала адміністративна реформа, внаслідок якої місцеві князі були замінені синами великого князя київського для управління окремими регіонами. Вишеслава було посаджено у Новгороді, Ізяслава – у Полоцьку, Святополка – в Турові, Ярослава – в Ростові. Коли помер найстарший, Вишеслав, то в Новгород було переведено Ярослава, а Бориса в Ростов, Гліб сів у Муромі, Святослав у Древлянській землі, Володимир у Володимирі-Волинському, а Мстислав – у Тмутаракані. Цією акцією здебільшого було покінчено з автономізмом окремих земель і створено передумови для територіальної цілісності країни. У сфері зовнішньої політики пріоритетним напрямком стає південний. Продовжуються контакти з Візантією, а серед конкретних акцій, звичайно, слід виділити події 988 р., коли Володимир захоплює Херсонес (літописний Корсунь) в Криму, домовляється з імператорами Василієм й Константином про шлюб з їхньою сестрою Анною та потім хрестить Русь. У «ближньому зарубіжжі» на півдні основна загроза виходила від печенігів. Тому тут почала створюватися ешелонована оборонна система. Також вимагали постійної уваги як західний напрямок – протистояння з Польщею за Червенські гради й «гірську країну Перемишльську», так і східний – з Волзькою Булгарією за цей східноєвропейський регіон.

Чвари між синами Володимира почалися після його смерті 1015 р. Одним із негативних наслідків цього стало те, що до Польщі відійшли вже згадані Червенські гради й, можливо, все Забужжя. Після протистояння та поділу Русі по Дніпру Ярослав і Мстислав здійснили самостійно або разом кілька походів на захід і північний захід: 1030 р. було повернуто Белз, а після перемоги над чуддю засновано Юр’їв. Наступного року відвойовано Червенські гради та розпочато створення Пороської оборонної лінії проти кочівників причорноморських степів на Дніпровському Правобережжі. Після смерті Мстислава 1036 р. Ярослав стає «єдиновластечь Рускои земли»^[1]. Тоді ж під Києвом були остаточно розгромлені печеніги.

За часів правління Володимира і Ярослава кордони країни почали стабілізуватися і переважно збігатися з етнічними межами розселення східних слов’ян. Окрім них, під владою Києва опинилися чудь, меря, весь, а пізніше й частина кочівників – Чорні Клобуки в Пороссі та деякі їхні угруповання на Дніпровському Лівобережжі. Західна орієнтація в політиці зробила Київську Русь повністю європейською країною. Її кордони проходили у верхів’ях Оки й Волги на сході; Сули, Сіверського Дінця, Росі, Дністра й Прута – на південному сході та півдні; Західного Бугу, Двіни й Німану, а також охоплювали Карпати – на заході; простягалися через Чудське озеро, Фінську затоку, Ладозьке та Онезьке озера – на півночі. У сфері політичного впливу Русі залишилися також окремі райони в Криму та Приазов’ї (див. вкладку).

Повна стабілізація кордонів відбулася вже після смерті Ярослава. Великим князем київським і верховним сюзереном став Ізяслав. Поділ на уділи між нащадками Ярослава відбувся на основі «колективного сюзеренітету» – вся держава належала роду Рюриковичів (Толочко, 1992, 35). Але конкретний князівський уділ не передавався до загального володіння. Тому часто новий володар здобував його шляхом військового протистояння з родичами. Для цього, окрім власних військових формувань, часто використовувалися й кочові контингенти, зокрема половці, які з 60-х років XI ст. стають основним суперником слов’ян на півдні країни. Спочатку їхня перевага мала відображення і в самостійних успішних походах на Русь. Проте запропонована Володимиром Мономахом ідея активних атакувальних походів углиб степу – на ворожі кочів’я – призвела до того, що об’єднані війська русів у 1103–1111 рр. провели низку вдалих операцій. Такі акції практикувалися в цьому стратегічному напрямі та надалі.

На західних кордонах іноді теж виникали конфлікти із сусідами, а всередині давньоруської території інколи ще проявлялися сепаратиські тенденції, котрі придушувалися центром. Не вирішили до кінця болючу проблему територіального устрою й князівські з’їзди, на яких розглядалися важливі загальнодержавні справи. Після смерті 1132 р. сина Мономаха Мстислава Великого об’єднавчі тенденції на Русі ще певний час домінували, але у зв’язку з розвитком окремих земель-князівств почалося їх поступове відходження від Києва (див. вкладку).