– Ніхто у Джунглях не знає, що я, Багіра, маю такий знак – слід від нашийника. Але я народилася серед людей, Малий Братику, і з-поміж людей вмерла моя мати – у королівському звіринці, в Удайпурі. Ось чому я сплатила за тебе викуп на Раді, коли ти був ще голим малюком. Так, я теж народилася серед людей. Змалку я не бачила джунглів. Мене годували в залізній клітці із залізної миски, та якось уночі я відчула, що я – Багіра, пантера, а не людська іграшка. Одним ударом лапи я зламала дурний замок і втекла. Оскільки я знаю людські звичаї, у Джунглях мене бояться більше від Шер-Хана. Хіба ж ні?

– Авжеж, – сказав Мауглі, – усі в Джунглях бояться Багіри, усі, окрім Мауглі.

– Ох ти ж, людське дитинчатко, – лагідно пригорнула його пантера. – Як я колись повернулася до своїх Джунглів, так і ти мусиш зрештою повернутися до людей, до своїх братів – якщо тебе не вб’ють на Раді.

– Навіщо комусь мене вбивати? – спитав Мауглі.

– Поглянь-но на мене, – мовила Багіра, і Мауглі пильно подивився їй в очі.

Велика пантера не витримала його погляду і відвернулася.

– Ось навіщо, – сказала вона і поворушила лапою листя. – Навіть я не можу дивитися тобі в очі, а я ж народилася серед людей і люблю тебе, Малий Братику. А хтось ненавидить тебе за те, що не може витримати твого погляду, за те, що ти розумний, за те, що ти витягаєш їм колючки з лап, за те, що ти людина.

– Я всього цього не знав, – похмуро відповів Мауглі і насупив густі чорні бровенята.

– А що велить Закон Джунглів? Спершу вдар, а тоді озивайся. Вони впізнають у тобі людину, бо ти необачний. Тож будь розсудливим! Серце підказує мені, що коли Акела схибить на найближчих ловах – а йому стає все важче полювати, – вовки більше не слухатимуться ні його, ні тебе. Вони зберуться на Скелі Ради, та ще й весь Народ Джунглів, і тоді… тоді… Ні, я знаю, що робити! – скрикнула Багіра і схопилася з місця. – Біжи швидше вниз, у долину, де людські хати, і візьми там Червону Квітку. Тоді в тебе буде заступник дужчий, ніж я, і Балу, і ті вовки Зграї, що тебе люблять. Візьми Червону Квітку!

Так Багіра називала вогонь, бо жоден звір у Джунглях не вимовить його справжню назву. Звірі страшенно бояться вогню і вигадують будь-яке назвисько, аби лише не сказати істинного.

– Червону Квітку? – сказав Мауглі. – Вона виростає побіля хат надвечір. Я її здобуду.

– Оце таки людська дитина! – мовила Багіра з гордістю. – Не забудь, вона росте в малих горщиках. Дістань її чимшвидше і тримай під рукою, поки не знадобиться.

– Гаразд! – сказав Мауглі. – Я піду. А ти певна, моя Багіро, – і він обняв її за шию і зазирнув у великі очі пантери, – ти певна, що все це лихо – від Шер-Хана?

– Атож, клянуся зламаним замко5м, що звільнив мене, Малий Братику!

– Тоді клянуся буйволом, що був мені викупом, я віддячу Шер-Ханові сповна, а може, й із горою, – сказав Мауглі і побіг геть.

– Ось така людина! От і проглянуло людське, – мовила Багіра, лягаючи знову. – Ох, Шер-Хане, у лиху годину ти надумався полювати на Жабеня багато років тому!

А Мауглі був уже далеко звідси. Він мчав стрімголов, і серце в нього калатало. Він добіг до печери вже у вечірньому тумані, спинився, щоб трошки віддихатись, і поглянув униз, у долину. Вовченят не було вдома, але мати-Вовчиця, ледве зачувши подих свого Жабеняти, зрозуміла, що він чимось схвильований.

– Що трапилось, синку? – спитала вона.

– Просто дурні балачки Шер-Хана, – відповів він. – Сьогодні я полюватиму на людській землі.

І він подався через кущі вниз, до річки у видолинку, та враз спинився, почувши виття Зграї на ловах. Почув він і ревіння зацькованого оленя, і його тяжке дихання, коли олень приготувався боронитись. Потім долинуло злісне гарчання молодих вовків.

– Акело! Акело! Нехай вовк-одинак покаже свою силу! Пропустіть ватажка Зграї! Стрибай, Акело!

Мабуть, вовк-одинак стрибнув і схибив, бо Мауглі почув клацання його зубів, а потім – коротке вищання, коли олень збив Акелу з ніг ударом копита.

Мауглі не став чекати і рвонувся вперед. За мить він добіг до зораних полів поблизу села, а виття вдалині помалу стихло.

– Багіра казала правду, – прошепотів він і захекано влігся на купу трави під вікном хатини. – Завтрашній день буде вирішальним – і для мене, і для Акели.

Потім припав обличчям до вікна і задивився на вогонь у печі. Він бачив, як сільська жінка встала вночі і підкинула у вогонь якісь чорні камінці, і коли розвиднілося і над землею заклубочив вогкий білий туман, він побачив, як малий хлопець узяв горщик, обплетений лозою і вимазаний глиною зсередини, наповнив його приском із печі і, загорнувши у ковдру, пішов з ним до кошари.

– Оце і все? – мовив Мауглі. – Ну, коли дитина це вміє, то мені нема чого боятись.

Він завернув за ріг назустріч малому, вихопив горщик у нього з рук і вмить зник у тумані, а хлопець заплакав з переляку.

– Люди дуже схожі на мене, – сказав Мауглі, роздмухуючи жар, як то робила жінка. – Якщо я оце не підгодую, то воно помре.

І Мауглі накидав на червоні жарини хмизу та сухої кори.

На півдорозі до гори він зустрів Багіру. Ранкова роса блищала на її шкурі, мов місячне сяйво.

– Акела схибив, – сказала пантера. – Вони б убили його ще вночі, але їм потрібен ти. Вони шукали тебе на пагорбі.

– Я був на зораному полі. Я готовий. Поглянь. – І Мауглі підняв над головою горщик із жаром.

– Чудово! Слухай, я бачила, як люди тицяють туди суху гілку, і на її кінці палає Червона Квітка. Ти не боїшся?

– Ні! Чого мені боятись? Я пам’ятаю – якщо це не сон, – що коли іще не був вовком, часто лежав біля Червоної Світки, і мені було так тепло і хороше…

Увесь день Мауглі просидів у печері. Він сидів біля горщика з жаром і тицяв досередини сухе галуззя, щоб побачити, що з того вийде. Врешті-решт він знайшов потрібну гілку, і ввечері, коли Табакі підбіг до печери і дуже грубо гавкнув, що Мауглі треба йти на Скелю Ради, він засміявся так знущально, що Табакі втік. І тоді Мауглі, так само сміючись, рушив до Скелі Ради.

Акела, вовк-одинак, лежав біля свого виступу на знак того, що місце ватажка тепер вільне, а Шер-Хан зі своїми підгавкувачами походжав туди-сюди, і вигляд у нього був дуже вдоволений. Багіра лягла поруч із Мауглі, а він тримав між колін горщик із жаром. Коли всі зібралися, Шер-Хан виступив наперед. Він ніколи б не посмів так зробити, якби Акела був при силі.

– Він не має права! – прошепотіла Багіра. – Не бійся і скажи. Цей сучий син злякається.

Мауглі звівся на ноги.

– Вільний Народе! – вигукнув він. – Хіба Шер-Хан – ватажок Зграї? Хіба тигр може бути нашим ватажком?

– Місце ватажка ще вільне, а мене попрохали виступити… – почав було Шер-Хан.

– Хто тебе прохав? – вигукнув Мауглі. – Хіба ми шакали, щоб плазувати перед людожером? Зграя обере ватажка сама, а зайди тут ні до чого!

Зчинився галас. «Мовчи, людський покидьку!» «Ні, хай говорить! Він шанує наш Закон!» Зрештою старі вовки загарчали: «Хай говорить Мертвий Вовк!»

Коли ватажок Зграї схибить на полюванні, його називають Мертвим Вовком аж до смерті, яка після цього вже не забариться.

Акела поволі звів сиву голову:

– Вільний Народе і ви, шакали Шер-Хана! Я дванадцять років водив вас на лови, і за ці роки жоден з вас не втрапив у пастку і не був скалічений. А ось тепер я схибив. Ви знаєте, як це було зроблено. Знаєте, що мені назустріч випустили дужого оленя, щоб усі побачили мою слабкість. Це була хитра витівка. Ви маєте право вбити мене тут, на Скелі Ради. І тому я питаю: хто з вас підійде і вб’є вовка-одинака? За Законом Джунглів я можу вимагати, щоб ви підходили поодинці.

Запанувала тиша. Ніхто з вовків не хотів битися з Акелою на смерть. Потім заревів Шер-Хан:

– Нащо нам цей беззубий дурень? Він усе одно здохне! А людський вилупок теж зажився на цім світі. Вільний Народе, він спершу був моєю здобиччю. Тож віддайте його мені! Гидко дивитись – ви всі наче подуріли через нього. Він десять років паскудить у Джунглях. Віддайте його мені, інакше я завжди полюватиму тут, а вам і кістки не залишу. Оце людське поріддя, і я ненавиджу його всім серцем!

І більше половини вовків завили:

– Людина! Людина! Нащо нам людина? Хай іде геть, до своїх!

– І збурить проти нас людей по всіх селах? – ревнув Шер-Хан. – Ні, віддайте його мені! Він людина, і ніхто з нас не може витримати його погляду.

Акела знов підвів голову і мовив:

– Він їв разом з нами. Він спав разом із нами. Він заганяв для нас здобич. Він жодного разу не порушив Закон Джунглів.

– І це ще не все. Коли його приймали до Зграї, я віддала за нього буйвола. Може, буйвіл – це дрібниця, за яку не варто битись, але честь Багіри того варта, – промурчала Багіра тихо й спокійно.

– Буйвіл, відданий десять років тому! – завила Зграя. – Що нам до кісток, які уже давно зотліли!

– Або чи до того, щоб тримати свою обіцянку? – мовила Багіра, і її білі зуби зблиснули. – Авжеж, недаремно ви називаєтеся Вільним Народом!

– Жодна людська дитина не може жити з Народом Джунглів! – заревів Шер-Хан. – Віддайте його мені!

– Він ваш брат, хоч і не по крові, – повів далі Акела, – а ви хочете вбити його тут! Мабуть-таки, я зажився на світі! Дехто з вас полює на домашню худобу, інші, я чував, слідом за Шер-Ханом нишпорять вночі по селах і крадуть людських дітей. Отож я знаю, що ви боягузи, і звертаюсь зараз до боягузів. Я скоро помру, і моє життя нічого не варте, а то б я віддав його за людську дитину. Та заради честі Зграї, про яку ви встигли забути без ватажка, я даю вам слово, що не кинусь на жодного з вас, коли прийде моя остання година – якщо ви дозволите людській дитині піти до своїх. Я помру без бою. Це збереже для Зграї щонайменше три життя. Більше я нічого не можу вдіяти, та якщо хочете, врятую вас від ганьби – вбити брата, який нічим не завинив, брата, якого прийняли до Зграї за Законом Джунглів.

– Він людина!.. Людина!.. Людина!.. – завили вовки.

І більше половини стали на бік Шер-Хана, який нетерпляче бив землю хвостом.

– Тепер усе залежить від тебе, – сказала Багіра Мауглі. – Нам лишається тільки стати до бою.

Мауглі випростався на весь зріст, тримаючи в руках горщик. Потім він потягся і позіхнув на збіговисько Ради, хоч душа його палала від гніву та обурення – адже вовки, за своїм потаємним звичаєм, ніколи не виказували Мауглі своєї ненависті.

– Гей, ви! – закричав він. – Цей собачий гавкіт ні до чого! Ви вже стільки разів називали мене людиною (а з вами я б на все життя лишився вовком), що тепер я й сам відчуваю – це таки правда. І я буду називати вас не братами, а собаками, як і слід людині робити. А чого ви хочете і чого не хочете – це мені байдуже! І щоб ви це краще втямили, я, людський син, приніс сюди Червону Квітку, якої ви, собаки, боїтеся!

Він жбурнув горщик на землю, розжарені вуглини запалили сухий мох, і він зайнявся яскравим полум’ям. Уся Рада, побачивши вогонь, кинулася хто куди. Мауглі тицьнув у полум’я суху гілку, а потім замахав нею в повітрі, щоб розігнати переляканих вовків.

– Ти тепер ватаг, – прошепотіла Багіра. – Врятуй Акелу від смерті. Він завжди був твоїм другом.

Акела, суворий старий вовк, що ніколи за життя не прохав ні в кого жалю, подивився благальним поглядом на Мауглі, який стояв із гілкою, голий, із розсипаним по плечах чорним волоссям, і чорні тіні миготіли навколо нього.

– Отак! – мовив Мауглі, повільно роззирнувшись довкола. – Тепер бачу, що ви собаки. Я йду від вас до мого народу – якщо це справді мій народ. Тепер мені немає вороття до Джунглів, і я мушу забути вашу мову і вашу дружбу, але я ніколи не буду таким жорстоким, як ви. Я був вам справжнім братом, хоч і не по крові, і тому обіцяю, що коли стану людиною серед людей, не зраджу вас, як ви зрадили мене. – Він копнув багаття ногою, і вгору полетіли іскри. – Між нами, вовками Зграї, не буде війни. Та перш ніж піти, я маю сплатити борг.

Мауглі ступив туди, де сидів Шер-Хан, тупо вирячившись на вогонь, і схопив його за китицю на підборідді. Багіра про всяк випадок пішла слідом.

– Гей, підлий пес! – закричав Мауглі. – Ану встань, коли з тобою говорить людина, а то обсмалю тобі шкіру!

Шер-Хан прищулив вуха до голови і заплющив очі, бо вогняна гілка була дуже близько.

– Цей кровожер казав, що уб’є мене на Раді, бо не встиг убити змалку… Ага! Отак ми лупцюємо шельму, коли стаємо людьми! Спробуй-но ворухнути вусом, Кульгавий, і я запхну Червону Квітку тобі в пельку!

Він лупцював Шер-Хана по голові палаючою гілкою, і тигр ревів і вищав, ледь живий зо страху.

– Тьху! А тепер геть звідси, обсмалений котяра! А ви затямте: коли я знов прийду на Скелю Ради, то прийду так, як личить людині – і зі шкурою Шер-Хана на голові! А тепер от що: Акела може жити, як схоче. І ви його не вб’єте, бо я цього не дозволю. Я не думаю, що ви тут отак сидітимете, висолопивши язики, буцімто якесь шановне панство, а не жалюгідні пси, котрих я зараз прожену геть! Отак! Геть!

Гілка палала жарким полум’ям, Мауглі нещадно лупцював нею вовків, і вони з виском кинулися навтіки. Врешті-решт на скелі лишилися тільки Акела, Багіра і ще з десятеро вовків, які стали на бік Мауглі. І тоді щось обпекло Мауглі зсередини, як досі ще не бувало із ним. Йому забило подих, він заплакав, і по обличчі в нього потекли сльози.

– Що це? Що це таке? – плакав він. – Я не хочу покидати Джунглів, я не знаю, що зі мною сталося. Я вмираю, Багіро?

– Ні, Малий Братику, це просто сльози, таке буває з людьми, – мовила Багіра. – Тепер я знаю, що ти вже не дитина. Тепер тобі немає дороги у Джунглі. Нехай сльози течуть, Мауглі. Це просто сльози.

І Мауглі сидів і плакав так, наче в нього рвалося серце, бо плакав він уперше в житті.

– Отепер я піду до людей, – сказав він. – Але спершу попрощаюся з матір’ю.

І він пішов до печери, де мати-Вовчиця жила з батьком-Вовком, і заплакав, зарившись лицем у її шерсть, а четверо вовченят жалібно скавчали.

– Ви мене не забудете? – спитав Мауглі.

– Ніколи, поки можемо йти по сліду! – відповіли вовченята. – Приходь до підніжжя гори, коли станеш людиною, і ми будемо говорити з тобою. Або прийдемо в поле і вночі пограємось разом.

– Приходь скоріше! – сказав батько-Вовк. – О мудре Жабеня, приходь скоріше, бо ми з матір’ю вже старі.

– Приходь скоріше, мій голий синочку, – сказала мати-Вовчиця. – Знай, людська дитино, я люблю тебе більше од моїх власних дітей.

– Я прийду неодмінно, – сказав Мауглі. – Прийду, щоб припнути шкуру Шер-Хана на Скелю Ради. Не забувайте мене! Скажіть усім у Джунглях – нехай мене не забувають!

Вже заяснів світанок, коли Мауглі сам-один спустився з пагорба в долину, назустріч тим дивним створінням, що звуться людьми.

Мисливська пісня сіонійської зграї

Світає, і в лісі олень закричав —
Раз, іще раз та й знов!
До озер, до далеких озер він помчав,
Та я його вистежив, слід розгадав —
Раз, іще раз та й знов!

Світає, і в лісі олень закричав —
Раз, іще раз та й знов!
А вовк-слідопит розвідав усе
І звістку до зграї вмить принесе —
Раз, іще раз та й знов!

Світає, і в лісі вовк заспівав —
Раз, іще раз та й знов!
Він полює тихцем, не лишає слідів
На стежинах нічних, серед темних лісів.
Хай джунглі слухають вовчий спів
Раз, іще раз та й знов!

Kaa’s Hunting

His spots are the joy of the Leopard: his horns are the buffalo’s pride.
Be clean, for the strength of the hunter is known by the gloss of his hide.
If ye find that the bullock can toss you, or the heavy-browed sambhur can gore;
Ye need not stop work to inform us: we knew it ten seasons before.
Oppress not the cubs of the stranger, but hail them as Sister and Brother,
For though they are little and fubsy, it may be the Bear is their mother.
‘There is none like to me!’ says the Cub in the pride of his earliest kill;
But the Jungle is large and the Cub he is small. Let him think and be still.

Maxims of Baloo

All that is told here happened some time before Mowgli was turned out of the Seeonee Wolf Pack, or revenged himself on Shere Khan the tiger. It was in the days when Baloo was teaching him the Law of the Jungle. The big, serious, old brown bear was delighted to have so quick a pupil, for the young wolves will only learn as much of the Law of the Jungle as applies to their own pack and tribe, and run away as soon as they can repeat the Hunting Verse – ‘Feet that make no noise; eyes that can see in the dark; ears that can hear the winds in their lairs, and sharp white teeth, all these things are the marks of our brothers except Tabaqui the Jackal and the hyaena whom we hate.’ But Mowgli, as a man cub, had to learn a great deal more than this. Sometimes Bagheera, the Black Panther, would come lounging through the Jungle to see how his pet was getting on, and would purr with his head against a tree while Mowgli recited the day’s lesson to Baloo. The boy could climb almost as well as he could swim, and swim almost as well as he could run; so Baloo, the Teacher of the Law, taught him the Wood and Water Laws; how to tell a rotten branch from a sound one; how to speak politely to the wild bees when he came upon a hive of them fifty feet above ground; what to say to Mang the Bat when he disturbed him in the branches at midday; and how to warn the water-snakes in the pools before he splashed down among them. None of the Jungle People like being disturbed, and all are very ready to fly at an intruder. Then, too, Mowgli was taught the Stranger’s Hunting Call, which must be repeated aloud till it is answered, whenever one of the Jungle People hunts outside his own grounds. It means, translated: ‘Give me leave to hunt here because I am hungry;’ and the answer is: ‘Hunt then for food, but not for pleasure.’

All this will show you how much Mowgli had to learn by heart, and he grew very tired of saying the same thing over a hundred times; but, as Baloo said to Bagheera, one day when Mowgli had been cuffed and run off in a temper: ‘A man cub is a man cub, and he must learn all the Law of the Jungle.’

‘But think how small he is,’ said the Black Panther, who would have spoiled Mowgli if he had had his own way. ‘How can his little head carry all thy long talk?’

‘Is there anything in the Jungle too little to be killed? No. That is why I teach him these things, and that is why I hit him, very softly, when he forgets.’

‘Softly! What dost thou know of softness, old Iron-feet?’ Bagheera grunted. ‘His face is all bruised today by thy – softness. Ugh!’

‘Better he should be bruised from head to foot by me who love him than that he should come to harm through ignorance,’ Baloo answered very earnestly. ‘I am now teaching him the Master Words of the Jungle that shall protect him with the birds and the Snake People, and all that hunt on four feet, except his own pack. He can now claim protection, if he will only remember the words, from all in the Jungle. Is not that worth a little beating?’

‘Well, look to it then that thou dost not kill the man cub. He is no tree-trunk to sharpen thy blunt claws upon. But what are those Master Words? I am more likely to give help than to ask it’ – Bagheera stretched out one paw and admired the steel-blue, ripping-chisel talons at the end of it – ‘still I should like to know.’

‘I will call Mowgli and he shall say them – if he will. Come, Little Brother!’

‘My head is ringing like a bee-tree,’ said a sullen little voice over their heads, and Mowgli slid down a tree-trunk very angry and indignant, adding as he reached the ground: ‘I come for Bagheera and not for thee, fat old Baloo!’

‘That is all one to me,’ said Baloo, though he was hurt and grieved. ‘Tell Bagheera, then, the Master Words of the Jungle that I have taught thee this day.’

‘Master Words for which people?’ said Mowgli, delighted to show off. ‘The Jungle has many tongues. I know them all.’

‘A little thou knowest, but not much. See, O Bagheera, they never thank their teacher. Not one small wolfling has ever come back to thank old Baloo for his teachings. Say the word for the Hunting People, then – great scholar.’

‘We be of one blood, ye and I,’ said Mowgli, giving the words the Bear accent which all the Hunting People use.

‘Good. Now for the birds.’

Mowgli repeated, with the Kite’s whistle at the end of the sentence.

‘Now for the Snake People,’ said Bagheera.

The answer was a perfectly indescribable hiss, and Mowgli kicked up his feet behind, clapped his hands together to applaud himself, and jumped on to Bagheera’s back, where he sat sideways, drumming with his heels on the glossy skin and making the worst faces he could think of at Baloo.

‘There – there! That was worth a little bruise,’ said the brown bear tenderly. ‘Some day thou wilt remember me.’ Then he turned aside to tell Bagheera how he had begged the Master Words from Hathi the Wild Elephant, who knows all about these things, and how Hathi had taken Mowgli down to a pool to get the Snake Word from a water-snake, because Baloo could not pronounce it, and how Mowgli was now reasonably safe against all accidents in the Jungle, because neither snake, bird, nor beast would hurt him.

‘No one, then, is to be feared,’ Baloo wound up, patting his big furry stomach with pride.

‘Except his own tribe,’ said Bagheera, under his breath; and then aloud to Mowgli: ‘Have a care for my ribs, Little Brother! What is all this dancing up and down?’

Mowgli had been trying to make himself heard by pulling at Bagheera’s shoulder-fur and kicking hard. When the two listened to him he was shouting at the top of his voice: ‘And so I shall have a tribe of my own, and lead them through the branches all day long.’

‘What is this new folly, little dreamer of dreams?’ said Bagheera.

‘Yes, and throw branches and dirt at old Baloo,’ Mowgli went on. ‘They have promised me this. Ah!’

‘Whoof!’ Baloo’s big paw scooped Mowgli off Bagheera’s back, and as the boy lay between the big fore-paws he could see the Bear was angry.

‘Mowgli,’ said Baloo, ‘thou hast been talking with the Bandar-log — the Monkey People.’

Mowgli looked at Bagheera to see if the Panther was angry too, and Bagheera’s eyes were as hard as jade stones.

‘Thou hast been with the Monkey People the grey apes – the people without a Law – the eaters of everything. That is great shame.’

‘When Baloo hurt my head,’ said Mowgli (he was still on his back), ‘I went away, and the grey apes came down from the trees and had pity on me. No one else cared.’ He snuffled a little.

‘The pity of the Monkey-People!’ Baloo snorted. ‘The stillness of the mountain stream! The cool of the summer sun! And then, man cub?’

‘And then, and then, they gave me nuts and pleasant things to eat, and they – they carried me in their arms up to the top of the trees and said I was their blood-brother except that I had no tail, and should be their leader some day.’

‘They have no leader,’ said Bagheera. ‘They lie. They have always lied.’

‘They were very kind and bade me come again. Why have I never been taken among the Monkey People? They stand on their feet as I do. They do not hit me with hard paws. They play all day. Let me get up! Bad Baloo, let me up! I will play with them again.’

‘Listen, man cub,’ said the Bear, and his voice rumbled like thunder on a hot night. ‘I have taught thee all the Law of the Jungle for all the peoples of the Jungle – except the Monkey Folk who live in the trees. They have no Law. They are outcasts. They have no speech of their own, but use the stolen words which they overhear when they listen, and peep, and wait up above in the branches. Their way is not our way. They are without leaders. They have no remembrance. They boast and chatter and pretend that they are a great people about to do great affairs in the Jungle, but the falling of a nut turns their minds to laughter and all is forgotten. We of the Jungle have no dealings with them. We do not drink where the monkeys drink; we do not go where the monkeys go; we do not hunt where they hunt; we do not die where they die. Hast thou ever heard me speak of the Bandar-log, till to-day?’

‘No,’ said Mowgli in a whisper, for the forest was very still now Baloo had finished.

‘The Jungle People put them out of their mouths and out of their minds. They are very many, evil, dirty, shameless, and they desire, if they have any fixed desire, to be noticed by the Jungle People. But we do not notice them even when they throw nuts and filth on our heads.’

He had hardly spoken when a shower of nuts and twigs spattered down through the branches; and they could hear coughings and howlings and angry jumpings high up in the air among the thin branches.

‘The Monkey People are forbidden,’ said Baloo, ‘forbidden to the Jungle People. Remember.’

‘Forbidden,’ said Bagheera; ‘but I still think Baloo should have warned thee against them.’

‘I—I? How was I to guess he would play with such dirt? The Monkey People! Faugh!’

A fresh shower came down on their heads and the two trotted away, taking Mowgli with them. What Baloo had said about the monkeys was perfectly true. They belonged to the tree-tops, and as beasts very seldom look up, there was no occasion for the monkeys and the Jungle People to cross each other’s path. But whenever they found a sick wolf, or a wounded tiger, or bear, the monkeys would torment him, and would throw sticks and nuts at any beast for fun and in the hope of being noticed. Then they would howl and shriek senseless songs, and invite the Jungle People to climb up their trees and fight them, or would start furious battles over nothing among themselves, and leave the dead monkeys where the Jungle People could see them. They were always just going to have a leader, and laws and customs of their own, but they never did, because their memories would not hold over from day to day, and so they compromised things by making up a saying: ‘What the Bandar-log think now the Jungle will think later,’ and that comforted them a great deal. None of the beasts could reach them, but on the other hand none of the beasts would notice them, and that was why they were so pleased when Mowgli came to play with them, and they heard how angry Baloo was.

They never meant to do any more – the Bandar-log never mean anything at all; but one of them invented what seemed to him a brilliant idea, and he told all the others that Mowgli would be a useful person to keep in the tribe, because he could weave sticks together for protection from the wind; so, if they caught him, they could make him teach them. Of course, Mowgli, as a woodcutter’s child, inherited all sorts of instincts, and used to make little huts of fallen branches without thinking how he came to do it, and the Monkey People, watching in the trees, considered his play most wonderful. This time, they said, they were really going to have a leader and become the wisest people in the Jungle – so wise that everyone else would notice and envy them. Therefore they followed Baloo and Bagheera and Mowgli through the Jungle very quietly till it was time for the midday nap, and Mowgli, who was very much ashamed of himself, slept between the Panther and the Bear, resolving to have no more to do with the Monkey People.

The next thing he remembered was feeling hands on his legs and arms – hard, strong, little hands – and then a swash of branches in his face, and then he was staring down through the swaying boughs as Baloo woke the Jungle with his deep cries and Bagheera bounded up the trunk with every tooth bared. The Bandar-log howled with triumph and scuffled away to the upper branches where Bagheera dared not follow, shouting: ‘He has noticed us! Bagheera has noticed us. All the Jungle People admire us for our skill and our cunning.’ Then they began their flight; and the flight of the Monkey People through tree-land is one of the things nobody can describe. They have their regular roads and crossroads, up hills and down hills, all laid out from fifty to seventy or a hundred feet above ground, and by these they can travel even at night if necessary. Two of the strongest monkeys caught Mowgli under the arms and swung off with him through the tree-tops, twenty feet at a bound. Had they been alone they could have gone twice as fast, but the boy’s weight held them back. Sick and giddy as Mowgli was he could not help enjoying the wild rush, though the glimpses of earth far down below frightened him, and the terrible check and jerk at the end of the swing over nothing but empty air brought his heart between his teeth. His escort would rush him up a tree till he felt the thinnest topmost branches crackle and bend under them, and then with a cough and a whoop would fling themselves into the air outward and downward, and bring up, hanging by their hands or their feet to the lower limbs of the next tree. Sometimes he could see for miles and miles across the still green Jungle, as a man on the top of a mast can see for miles across the sea, and then the branches and leaves would lash him across the face, and he and his two guards would be almost down to earth again. So, bounding and crashing and whooping and yelling, the whole tribe of Bandar-log swept along the tree-roads with Mowgli their prisoner.

For a time he was afraid of being dropped: then he grew angry but knew better than to struggle, and then he began to think. The first thing was to send back word to Baloo and Bagheera, for, at the pace the monkeys were going, he knew his friends would be left far behind. It was useless to look down, for he could only see the top-sides of the branches, so he stared upward and saw, far away in the blue, Chil the Kite balancing and wheeling as he kept watch over the Jungle waiting for things to die. Chil saw that the monkeys were carrying something, and dropped a few hundred yards to find out whether their load was good to eat. He whistled with surprise when he saw Mowgli being dragged up to a tree-top and heard him give the Kite call for – ‘We be of one blood, thou and I.’ The waves of the branches closed over the boy, but Chil balanced away to the next tree in time to see the little brown face come up again. ‘Mark my trail,’ Mowgli shouted. ‘Tell Baloo of the Seeonee Pack and Bagheera of the Council Rock.’

‘In whose name, Brother?’ Chil had never seen Mowgli before, though of course he had heard of him.