Війни художників

Розділ 4

20 березня 1940, 4 год. 54 хв
Москва

Берія був злий на увесь світ. Тому що зірвався такий потрібний йому перепочинок. Річ у тім, що Берія завжди знаходився у своєму кабінеті в будівлі НКВС, або, як він любив говорити – у Конторі, до 2 – 3-ї години ночі, поки Хазяїн не поїде додому.

Нарком колись працював конторським службовцем і разом із ним до НКВС прийшло це слово – «контора». Слово прижилося серед співробітників (Берія цим дуже пишався).

Сидіти на своєму робочому місці, поки не поїде Хазяїн – то було неписане правило. Приїхати раніше від вождя, поїхати пізніше. Не тільки Берія – всі чиновники величезної країни – «от Москвы до самых до окраин, с южных гор до северных морей» – хронічно недосипали. Найвищі державні і партійні функціонери поряд із кабінетом мали кімнату для відпочинку, рангом нижчі ставили в кабінетах дивани, ті, кому диван був не дозволений по ранжиру, звикали спати за столом, поклавши голову на стосик течок «Справа №…». Поки Хазяїн у Кремлі, всі мають бути на місцях!

На відпочинок у Берії був привілей. З його кабінетом сусідували кімната з ліжком, ванна і навіть крихітна кухня. Кімнати для відпочинку були в кабінетах навіть не в усіх членів Політбюро. Утім, більшість із них, на відміну від Берії, мали службові квартири в Кремлі.

Учора Берії здалося, що нарешті видався перепочинок. Сталін поїхав на Ближню близько півночі. Берія помчав до своєї нової коханки – 25-річної красуні й акторки-початківки Тетяни Окуловської. І вони разом поїхали до майстерні скульптора Кернера. Це була така нова розвага, яку вигадав Берія. Звісно, вони, керівники радянської держави, не могли розслабитися в якомусь ресторані, де повно простої публіки. І тому Берія придумав нову забаву – пити з людьми мистецтва. Йому подобався богемний спосіб життя. Особливий кайф був пити у майстернях художників. Серед творів, що завтра мали прикрасити кращі музеї країни, відчуваючи запах свіжої фарби на полотнах. Спілкуватися з людьми, яких мільйони вважали геніями. Всі ці генії смертельно боялися його – Лаврентія Берію, запопадливо зазирали в очі йому та його коханці Тані Окуловській: «Чого бажаєте, товаришу Берія? Дозвольте подарувати вам оцю роботу, а оцей натюрмортик вашій дамі… Візьміть іще, візьміть усе, тільки дайте спокій». Тремтячими руками розливали у бокали привезений Лаврентієм Павловичем його улюблений коньяк «Арарат» – 10 зірок. Знали: один порух його пальця – і вони перетворяться на табірний пил. І не відразу, а після безкінечно довгих страждань, десь далеко, на Колимі.

Берія перейняв цей вираз у Сталіна – «перетворити на табірний пил». Гарний вираз… Усеосяжний…

До Кернера приїхав також Ворошилов зі своєю секретаркою і, за сумісництвом, коханкою Надією Тузовою. Дружина Ворошилова, безплідна єврейка Голда Горбман, яка на його вимогу змінила ім’я (за що її прокляли батьки) і стала Катериною Ворошиловою, дивилася на походеньки наркома крізь пальці. Голда Горбман була членом РСДРП(б) з 1917 року, після смерті Леніна працювала заступником директора його музею і мала дружні стосунки з Тузовою. Таким чином Ворошилов утримував такий собі комуністичний мінігарем. Коли наркоми та їх супутниці вдосталь насолодилися коньяком і мистецтвом і розпусниця Надя Тузова вже пропонувала покинути старого Кернера і їхати у заміський будинок Ворошилова, де прислуга приготувала баньку для наркомів з дівками, – пролунав злощасний дзвінок! Берія мусив повідомляти черговому наркомату, де його можна знайти. Інакше Хазяїн може голову зняти. Ось цього разу наркома Берію зачепили у Кернера.

Після зустрічі зі Сталіним на Ближній жодного бажання продовжувати гулянку з дівицями вже не було. І він поїхав до свого особняка – розкішного будинку на розі Садово-Тріумфальної і Качалова.

Коба уміє завантажити мізки! Так, що навіть у такого живчика, як Лаврентій Берія, голова йде обертом і зникає потяг до баб. З гіркотою подумав: та ще й поводиться з ним, як зі псом, що завинив перед господарем невідомо чим. Сталін був єдиною людиною в країні, поряд з якою йому, всесильниму наркому Лаврентію Берії, було незатишно.

Але що як Сталін має рацію і завтра Гітлер нападе на них? З такою слабкою армією їм, справді, кінець. Черговий «бліцкриг» – і Гітлер розіб’є їх ущент! За півроку. А може, й за три місяці. Якраз весна. Зимою чи восени через бездоріжжя нападати немає сенсу. Значить, весна або літо.

Автомобіль зупинився у дворі. Високі ворота позаду зачинилися, і лише тоді він вийшов з машини. Кивнув охоронцю, що виструнчився і козирнув йому.

Щоб позбутися тотального контролю Сталіна, він оселився подалі від Кремля. Подалі від тих крихітних квартирок, що їх займали наркоми. Навіть придумав легенду, що йому, як керівнику НКВС, не варто жити у Кремлі, адже на випадок заколоту чи якихось заворушень йому потрібно буде рятувати керівників партії й уряду.

Правда, за останні роки вони виселили з Кремля сім’ї більшості міністрів. Залишили лише вузьке коло найближчих до Хазяїна. Але й вони могли стати заколотниками. Хіба ні? Вірити не можна нікому. Лише Хазяїну та йому – Лаврентію Берії.

Берія пройшов коридором, зазирнув у кімнату дружини Ніно. Вона спала.

Пішов до свого кабінету. Кинув погляд на годинника: пів на п’яту. Нічого. Зателефонувати Кам’яній задниці – Молотову, головному конкуренту по впливу на вождя? Нехай не тільки у нього буде спаскуджена ніч! Кам’яна задниця – от влучне прізвисько! Берія задоволено посміхнувся. Він знав, що Кам’яною задницею Молотова називають і в Наркоматі іноземних справ, і в Раднаркомі, і навіть сам Хазяїн, іноді, позаочі, посміхаючись у вуса. У Кам’яної задниці він знає лише одне слабке місце. Як і Ворошилов, за дружину Молотов мав єврейку – Перл Карповську. Де вони знаходять цих єврейок? Є ж росіянки, українки, грузинки, врешті-решт. Чи, може, це євреї знаходять керівників радянського уряду, аби впливати на політику єдиної у світі Країни Рад? Цікава думка…

Хазяїн на дух не переносить євреїв. Тим паче єврейок. Тим паче, якщо одна з них – Перл намагається присвоїти статус першої леді, оскільки у Хазяїна немає офіційної дружини. Нічого, прийде слушна година, і він, «стальний сталінський нарком» Лаврентій Берія, ще завдасть удару в слабке місце Кам’яної задниці!

А поки що – дзвінок, щоб життя медом не було. Берія набрав Молотова по урядовому телефону, так званій «вертушці». Вертушкою телефон називався тому, що в Москві міські телефони з’єднувалися телефоністкою на станції, а в Кремлі встановили першу автоматичну станцію. Вона з’єднувала партійні та урядові кабінети і будинки членів уряду. Відсутність при з’єднанні сторонньої людини забезпечувала конфіденційність спілкування. Почув довгі гудки. Уявивши, як жахливо задзеленчав у нічній тиші квартири Молотова телефон, єхидно посміхнувся.

* * *

У кремлівській квартирі головраднаркома Молотова задзвонив телефон. Після трьох дзвінків заскрипіло ліжко, Молотов, відкинувши ковдру, підвівся на лікті і взяв слухавку.

Пальці нишпорили по приліжковій тумбі, нарешті натрапили на вимикач, спалахнула настільна лампа. На другій половині ліжка злякано підхопилася дружина Молотова – Поліна Жемчужина. Її розбудив не дзвінок, а холод. Ковдру стягнув з неї чоловік, намагаючись якомога швидше вгамувати телефон, а з відчиненої кватирки дув весняний вітерець від Москви-ріки.

– Це Берія, – огидно прохрипіла слухавка тенором наркома.

– Що трапилося, Лаврентію? Четверта ранку, – голос Молотова звучав відверто роздратовано.

Він нарешті знайшов пенсне, що впало на килим, і начепив його на носа. Воно виглядало досить кумедно на його непропорційно великій голові. Настовбурчені вуса наркома демонстрували граничне невдоволення від безцеремонного пробудження.

– Хазяїн вимагає на ранок, щоб ти дав інформацію про всі офіційні делегації німців, що перебувають у нас, – голосом Берії говорила, ледь потріскуючи, слухавка.

– Тихо, Перл, – прошепотів Молотов, прикриваючи слухавку. – Все гаразд.

Вона зітхнула і лягла. Удома він називав її Перл. Так, як називали її батьки. Поліна Жемчужина, або ж Перл Карповська, завдяки Молотову зробила карколомну кар’єру від звичайної папіросниці на фабриці до керівника главку текстиль-галантерейпрому в Наркоматі легкої промисловості.

Перл розуміла, що, незважаючи на надзвичайно високе становище у радянській ієрархії (Молотов – друга людина в державі), і Молотова, і її від камери в Бутирці може відділяти всього один подібний нічний дзвінок чи один гучний стукіт у двері.

– Лаврентію, я не пам’ятаю усіх цих дрібниць! – злісно просичав Молотов. – Чи, вірніше сказати – деталей. Інформацію може дати уповноважений у справах Берзін, от йому й телефонуй! – і кинув слухавку. Берія займав нижчу сходинку в партійній ієрархії і мав знати своє місце.

На хвилину замислився, сказав, звертаючись до дружини:

– Що за лайно, навіщо Кобі німецькі візитери? – Молотов устав, дістав пачку нових модних цигарок «Біломорканал», котрі щойно почала виготовляти цигаркова фабрика імені Урицького, ширше прочинив кватирку. Він ніколи не затягувався, та й курив нечасто. Але більшість була впевнена, що він затятий курець через те, що на багатьох фото був із цигаркою. Цигарки – то був його дипломатичний прийом. Річ у тім, що Молотов не володів іноземними мовами, а крім того, був тугодумом і під час переговорів, щоб заповнити паузи і мати час на роздуми, завжди запалював цигарку.

Він механічно розглядав цигаркову коробку «Біломору» з картою Європи, розшукуючи Німеччину. На карті були зображені найбільші канали – Кільський (який з’єднував Північне і Балтійське моря, Суецький (Червоне і Середземне). Кільський канал якраз і знаходився на території Німеччини.

– Навіщо Кобі німці? – ще раз запитав чи то в дружини, чи то сам у себе.

– Що, любий? – здивовано перепитала Перл, гадаючи, що він звертається до неї. – Ти сказав: німці? Які німці?

– Нічого, так, дрібниці. Спи.

Постукав мундштуком по коробці, вибиваючи тютюн. Здавив мундштук двічі – хрест-навхрест. Невдоволено поморщився – у «Герцеговини Флор», яку, наслідуючи Сталіна, палила більшість наркомів, тютюн ніколи не висипався. «Все нове – гірше за старе». Недарма Маяковський сказав: «Любым папиросам даст фор “Герцеговина Флор”!» Подумав: знову перейду на «Герцеговину».

Видуваючи дим у кватирку, кинув погляд на Перл, вона посміхнулася йому. Подумав: майже всі з оточення Сталіна завели собі коханок. Та й сам Хазяїн подавав приклад. Лише він залишався вірним Перл. Чому? Може, тому, що її інтимні потреби значно вищі, ніж у нього, і дай бог йому вдовольнити хоча б Перл, не говорячи вже про коханку? А може, тому, що він – головна «кам’яна задниця ЦК» і на інтрижки просто не має часу?

Мабуть, і перше, і друге, і третє. Ще раз кинув поглядом на Перл – здається, спить. Учора він уже виконав свій шлюбний обов’язок. І тому був упевнений, що сьогодні має вихідний від інтиму. Якби не дзвінок. Але раз Перл заснула, то, схоже, що таки можна дати собі перепочинок.

* * *

«Зателефонуй Берзіну вранці». Берія не міг відкладати таке на ранок. Як завжди, щось не складеться, а Хазяїн традиційно приїде в Кремль о першій, максимум о другій і відразу буде вимагати результат, називати ідіотом і погрожувати посадити у «турму» і підвісити за яйця…

Берія, лаючись, набрав номер свого помічника Саркісова. Той довго не брав слухавку. Нарешті відповів заспаним голосом.

– Спиш, Саркісов, твою мать! Знайди Берзіна! Я не знаю, хто це такий! Якийсь хрін з Наркомату іноземних справ! Зателефонуй черговому – дізнайся, хто це такий! Все я маю тобі розтлумачувати до дрібниць! Візьмеш у нього всю інформацію про заходи, що їх проводять у нас німецькі делегації. Цього вимагає Хазяїн. І дми до мене додому. Термін – 10-та ранку. Затримаєшся – підвішу за яйця, а потім посаджу в «турму». Зрозумів?

– Так точно, товаришу нарком!

Розділ 5

19 березня 1940 року, 13 год. 35 хв
Москва

А за день до цього, дипломат Михайло Берзін, інформація якого зараз так потрібна була Берії, сидів за столиком кафе «Ленінський жовтень», що на Цвітному бульварі разом із художником Миколою Гущенком. Гущенко, у минулому радянський агент-нелегал, який працював у Парижі під агентурними псевдонімами «Художник» та «Ярема», а після втечі з Франції ось уже четвертий рік жив у Москві в 12-метровій комуналці, на вулиці Біговій, з дружиною, сином і перебивався разовими заробітками. Малював полотна у стилі соцреалізму й намагався пристосуватися до життя радянських будівників комунізму зразка кінця 39-го – початку 40-х років.

Обидва співрозмовники були шатенами, Гущенко темніший, Берзін світліший, зросту – вище середнього, і здавалися схожими один на одного. Хоч Берзін і був значно старшим. Можливо, схожими їх робив одяг – вочевидь нерадянські, гарно пошиті костюми виділяли обох серед сірого натовпу Москви.

– Неймовірно, – сказав Берзін, сміючись, блискаючи незвичайно білими для СРСР зубами і тиснучи руку Гущенкові. – Це таки ти! Мені сказали, що серед організаторів виставки німецьких художників у Москві є Гущенко, але ніколи б не подумав, що це саме ти! Просто неймовірно! А як же Париж? Ательє на вулиці Волонтерів?! Виставки в Le Grand Salon! Як Монмартр? Як Матісс, Модільяні, Сутін?

– Привіт, старий! За Матіссом, усією компанією і доброю чаркою абсенту дуже сумую. А з Парижем довелося розпрощатися раз і назавжди. А якщо чесно – просто накивати з нього п’ятами. Адже ти знаєш, що я там не лише малюванням портретів Роллана та Барбюса займався. Французька поліція сиділа на «хвості»! Вважаю, я випередив їх на день-два. Не більше. А то довелося б відмотати у французькій кутузці років десять за шпигунство. Живу в Москві, правда, в комуналці, але життя в комуналці в СРСР, у будь-якому разі, ліпше від життя в тюремній камері у Франції.

– Я знаю, що ти займався не лише виставками. Тим більше дивуюся, що живеш у комуналці. До речі, коли Єжова змінив Берія, саме я готував доповідну щодо тебе – написав, що «агентом Яремою в СРСР направлено близько 200 креслень вузлів найновішої французької та англійської військової техніки для потреб Червоної армії». Як зараз пам’ятаю! Був упевнений, що Контора потурбувалася і ти зараз тут як сир у маслі!

Із репродуктора на стіні раптом загуркотіла, захрипіла стоголосим хором кантата Прокоф’єва «Заздоровниця», що вперше прозвучала наприкінці минулого року в день народження Сталіна. Пройшло вже три місяці після торжеств, але її й досі крутили ледве не щодня:

 
По-иному светит нам Солнце на Земле:
Знать, у Сталина оно побывало в Кремле.
 

– Дякую, друже! – Гущенко кинув оком на репродуктор: не варто й просити – звісно, ніхто з персоналу кафе не наважиться притишити звук. Із вдячністю потис руку дипломату. – А ти куди подівся з Парижа?

– Мене в 38-му направили до Лондона. Помічником військового аташе. У мене були два керівники – і посол, і резидент. А двом начальникам догодити дуже складно. Відкликали, – з гіркотою в голосі сказав Берзін. Махнув рукою. – А місяць тому, повертаючись до СРСР, знову побував у Парижі. Та хай йому біс, цим проблемам! Ставиш пляшку шампанського? За зустріч? – запитав, посміхнувшись і весело потираючи руки, Берзін.

– Запросто! Але не думаю, що воно тут є. Це ж тобі не Париж і навіть не Лондон.

І справді, офіціант сказав, що шампанського тут не буває і приніс двісті грамів горілки в графині й чарки. На закуску – оселедець і хліб.

– І як Париж? – із посмішкою запитав Гущенко, розливаючи горілку. – Давай. За зустріч, – вони випили.

– Ех, Париж! На Єлісейських Полях вже зеленіють каштани. Гігантські каштани, такими вони, здається, виростають тільки в Парижі. На Сені – крихітні пароплавчики, француженки на високих пробкових підборах. Останній крик моди. Втім, відчувається подих війни. Дроль де гер. Дивна війна. Ніхто не стріляє, не бомбить міста. Ресторани забиті людом до ранку. Економити гроші більше немає сенсу! Завтра вони можуть коштувати не більше, ніж туалетний папір. Поліція зупиняє білявок і блондинів, чий вигляд натякає на «арійське походження», прискіпливо перевіряє документи. Бояться німецьких диверсантів. Вулицями вештаються повії з протигазами на боці. Бояться німецької газової атаки, газових бомб з аеропланів. Арештовують і гільйотинують комуністів, закрили комуністичну газету «Юманіте». Назад, до речі, я їхав із послом Суріцем. Його оголосили персоною нон ґрата.

– Самого посла у Франції Суріца? – у Гущенка округлилися очі. – Не може бути!

– Саме так, посла, – Берзін ствердно кивнув головою. – Іншого Суріца в посольстві немає.

– Це шокуюча новина! У наших газетах, звісно, нічого не було…

– А звісно ж. Насправді, анекдотична новина. Я розповім – ти помреш зі сміху. Радянська дипломатія в Парижі обгидилася по вуха. На зборах парткому посольства Суріц вирішив прогнутися: ухвалили відбити Сталіну телеграму про засудження агресії англо-французів проти Німеччини і підтримку німецько-радянської дружби. Після того, що творили в 37-му з посольськими, половина поїхала на Колиму валити ліс. Ти розумієш, такі прогини – це було дуже важливо. Суріц телеграму підписав.

– А в чому сіль анекдоту? – здивовано запитав Гущенко.

– Анекдотичність у тому, що досвідчених дипломатів майже не залишилося! Щойно присланий з Москви за партійною путівкою парторг, замість того щоб віднести телеграму шифрувальнику, відніс її на пошту. Уявляєш? Дипломатичну телеграму, в якій облили лайном уряд країни перебування – уряд Даладьє – віднесли у звичайне відділення зв’язку?! На телеграмі адреса – Москва, Кремль, товаришу Сталіну! Думаю, коли паризький телеграфіст це побачив, то подумав, що з’їхав з глузду!

– Боже, який кретин! – Гущенко регочучи звів погляд до неба і ляснув себе долонею по лобі. – Тупий обмежений кретин!

Берзін розлив горілку, вони цокнулися чарками і до дна випили гірку рідину. Закусили несмачним оселедцем.

– Ага, в Союзі парторг працював, звісно, теж парторгом, але на якомусь металургійному комбінаті в Юзівці. Там так було заведено. Ледь що – підтримуємо мудрого вождя й учителя, швидко на пошту і звідти – урядова телеграма товаришу Сталіну. Про шифрувальників, упевнений, «металургійний парторг» ніколи й не чув! – Берзін то починав реготати, то через силу зупинявся, намагаючись продовжити розповідь.

До Берзіна приєднувався Гущенко.

– Уявляю пику телеграфіста: «Засуджуємо агресивну політику Даладьє»! І що ж було далі? – Гущенко вгамувався, налив ще по одній. Вони цокнулись і випили.

– Звісно, телеграфіст відніс телеграму в поліцію, наступного дня текст телеграми був в усіх французьких газетах. Навіть «Юманіте» перед закриттям надрукувала! А ще через день французький уряд оголосив Суріца персоною нон ґрата. І той, обливаючись гіркими сльозами, виїхав на розправу до Кам’яної задниці.

* * *

Телеграма

Цілком таємно. Позачергово.

Нарком іноземних справ В. М. Молотов

Повноважному представникові СРСР у Французькій республіці Я. З. Суріцу

Я прийняв французького повіреного Паяра, який зробив заяву від імені уряду Французької республіки стосовно вас:

«Уповпред Суріц передав на телеграф телеграму на ім’я Сталіна. Ця телеграма була затримана цензурою, тому що в ній були вирази: «плани англо-французьких паліїв війни зазнали невдачі», «СРСР залишається неприступною фортецею, об яку в майбутньому розіб’ються чорні задуми англо-французьких ворогів соціалізму».

Як заявив Паяр, французький уряд вважає, що використання уповпредом у відкритій телеграмі таких виразів є втручанням у французьке політичне життя, що «Суріц більше не буде вважатися персоною ґрата Французьким урядом» і що Французький уряд просить Радянський уряд «покласти кінець місії Суріца при Французькому уряді».

Відзначаю, що Ви зробили неправильно, не повідомивши в НКІС про затримку цензурою Вашої телеграми, не говорячи вже про те, що Вам не варто було надсилати подібну телеграму поштою.

Радянським урядом найближчим часом буде ухвалено рішення про припинення вашої місії в якості повноважного представника.

Молотов

* * *

19 березня 1940 року, 14 год. 15 хв
Москва

На терасі кафе «Ленінський жовтень» раптом зазвучала пісня:

 
Взвейтесь кострами, синие ночи,
Мы – пионеры, дети рабочих…
 

Повз кафе йшов маршем загін піонерів у червоних галстуках.

– Рівняння на прапор! – вигукнув правофланговий, і піонери, притиснувши ліву руку до стегна, дружно відсалютували двом величезним червоним прапорам, що висіли біля входу в виставковий павільйон, – одному зі свастикою, другому – із серпом і молотом.

Пройшовши далі, вони почали хором вигукувати:

– Раз-два, Ленин с нами. Раз-два, Ленин жив. Раз-два, выше знамя, пионерский коллектив!

– Чув, що говорить молоде покоління? – запитав Берзін, кивнувши у бік піонерського загону, який віддалявся під дріб барабана. – «Раз-два, Ленин с нами». А ти, значить, приймаєш виставку фашистів?

– Націонал-соціалістів, не плутай. Фашисти в Італії, – виправив Гущенко. Пояснив: – Виставку сучасного мистецтва націонал-соціалістичної Німеччини й її авторів – німецьких художників. Розвів руками. – Наших союзників…

– Тебе це не дивує? Вчора ще фашисти, вибач, націонал-соціалісти були паліями війни. Ми воювали з ними в Іспанії. А сьогодні… – Берзін озирнувся, нахилився до Гущенка. Тихо мовив:

– Як на мене, коричневий і червоний дуже зблизилися. Можна сказати, що червоний – це недозрілий коричневий. І він поступово дозріває…

– Справді, нечувані метаморфози, – погодився Гущенко. – Виставка художників Третього рейху в Москві. Від німецької сторони виставку курують особисто Ріббентроп і частково навіть сам Гітлер. Потім буде подібна виставка у Берліні. Ось поглянь… – Гущенко кивнув у напрямку виставкового павільйону навпроти кафе.

На фасаді виставкового павільйону, окрім червоних прапорів зі свастикою і серпом та молотом, було, справді, дещо незвичне для Москви. Весь фасад був оповитий величезним червоним полотнищем із чорною свастикою на білому полі.

Берзін гірко посміхнувся. Хитнув головою:

– Англійці лютують від цієї дружби.

– Тут люди теж цього не розуміють. Спочатку Гітлер був палієм війни, тепер – став добрим другом, – стенув плечима Гущенко.

– А як же обласканий Микола Тихонов? – зауважив Берзін і процитував:

 
Уходит лондонец в свое бомбоубежище,
Плед по асфальту мокрый волоча,
В его кармане – холодок ключа
От комнат, ставших мусором колючим.
Мы свой урок еще на картах учим,
Но снится нам экзамен по ночам…
 

– Сьогодні це небезпечні рядки. За такі вірші можна опинитися в таборі на Колимі, – з гіркотою в голосі зауважив Гущенко. – Думаєш, цей союз надовго?

– Є різні думки. Я прочитав в Англії книгу якогось Ернста Генрі «Гітлер проти СРСР», де прогнозувався напад Гітлера на нас.

– Хіба це можливо? – здивувався Гущенко. – Зараз у мене таке враження, що цей союз назавжди.

– Навряд чи, – хитнув головою Берзін.

– А ти яким боком до виставки? – запитав Гущенко.

– Для мене самого це дивина. Викликали з Англії. Тиждень чекав. Дадуть нове призначення чи посадять, – коли Берзін це говорив, його обличчя наче застигло, перетворилося на беземоційну маску. На обличчя людини, що готова до будь-якого, навіть найгіршого, варіанту розвитку подій.

– Чому так песимістично?

– Ти знаєш… Тобі як старому бойовому товаришу можу сказати відверто. Половина тих, кого відкликали переді мною, вже сидить. Про декого – ні слуху ні духу. Люди просто зникли. Друга половина розстріляна. Думаю, мені недовго залишилось. Ось підійшов офіціант, а я подумав: так колись він підійде, приставить пістолет до лоба і скаже: «Я з НКВС, вас заарештовано, руки за голову». Ті хлопці дуже винахідливі й здатні на подібні фокуси.

– А може, якщо відразу не взяли, то пронесло? – з надією запитав Гущенко.

– Ні, просто бюрократична машина працює інерційно, – заперечив Берзін. Махнув рукою. Жест, напевне, означав: будь що буде. – Вони знають, що я вже в СРСР, нікуди не подінуся, а значить, можна не поспішати.

– То чому ж ти повернувся? – не міг зрозуміти Гущенко.

– Дружина, син. Тоді взяли б їх. Хай уже краще мене.

– А звинувачення? Повинні ж бути хоч якісь звинувачення?…

– Був в Англії – значить, могли перевербувати, значить, англійський шпигун. Ніхто не буде вдаватися в деталі й розбиратися. Таке враження, що для НКВС посадити чим більше – тим краще. А раптом і справді на сотню один шпигуном виявиться. Те, що 99 були чесними радянськими громадянами, нікого не цікавить. А вчора мене призначили куратором твоєї виставки від Наркомату іноземних справ. Ось так. Так що будемо співпрацювати. Ти від Спілки художників, я від Наркомінсправ.

– Все ж, Берзіне, думаю, що ти перебільшуєш. Мене ж не чіпають.

Берзін запалив англійську цигарку. Піймав погляд Гущенка. Пояснив:

– Ще залишилась пачка. Потім перейду на «Біломор». Тебе не чіпають? Дай бог, щоб нічого не змінилося, щоб випадково хтось не назвав твоє ім’я на допиті.

– Але ж це твоє призначення, начебто, виключає швидкий арешт? – продовжив тему Гущенко.

– Ні, ніщо нічого не виключає. Пам’ятаєш, Тютчев сказав: «Російська історія до Петра Великого – суцільна панахида, а після Петра Великого – суцільна кримінальна справа». Як на мене, новітня історія це – і перше, і друге разом. Вчора моїй дружині наснився сон, що в нас роблять обшук… Ти віриш у сни?

– Ні, я начебто матеріаліст. Сни – це продовження роботи мозку. Я не вірю у віщі сни.

– А я віднедавна вірю. Ти помітив, що на нас тут скоса дивляться? – він нахилився до Гущенка, аби його не було чути за сусіднім столом.

Гущенко огледівся. У кафе сиділо кілька робітників – у картузах, парусинових туфлях, сірих сорочках, підперезаних шкіряними пасками, і жмаканих штанях. Вони пили пиво, палили дешеві цигарки і справді зневажливо поглядали у їхній бік. В очах читалося: що тут роблять два недобитих буржуї?

– Можливо, завинив твій лондонський костюм, – тихо відповів Гущенко. Наморщив лоба. – Думають, що ти якийсь непман… СРСР – єдина країна, де бідність не є недоліком, навпаки – це перевага. Поганий одяг – ознака взірцевої радянської людини. Гарний костюм – ознака мерзотника.

І справді, Берзін був одягнений, як лондонський денді – сірий у темну смужку костюм, біла сорочка і червона краватка.

– У тебе теж костюм непоганий. Колись революціонери боролися, щоб не було бідних, тепер боремося, щоб не було багатих. Вивихнутий світогляд, – Берзін похмуро посміхнувся. Потім тихо проспівав: – «Эх, яблочко, сладко-кислое, буржуйские глаза – ненавистные!» Я й сам, проживши півтора десятка років поза «залізною завісою», відчуваю себе в Москві чужинцем. Хіба в тебе немає такого відчуття?

– Було, – видихнув Гущенко. – Років зо три після приїзду. Тепер – зникло.

– Але досить про сумне. Давай пити. Як на мене, і в Лондоні, і в Парижі, і в Москві робітники дивляться на людину в пристойному костюмі приблизно однаково.

– Пролетарі всіх країн єднаються, – резюмував Гущенко.