Війни художників

Це не мир, це перемир’я на 20 років.

Маршал Фердинанд Фош (заявив після підписання Версальського договору в 1919 році)

Пролог

Коли молоток ліцитатора опустився, я зрозумів, що князь Александер фон Клейст – один із найбагатших людей Західної Європи, власник транснаціонального концерну «Фон Клейст і К°» і відомий збирач антикваріату купив фальшивий малюнок «Дама в накидці», що начебто був виконаний рукою художника Миколи Гущенка.

Не чекав, що відомий фахівець з антикваріату здатен викинути купу грошей за «фальшака» (так антиквари називають підробки).

Утім, якби я знав, що гарненька молода жінка на малюнку колись була коханкою самого Лаврентія Берії й знаходилася в гущі європейських любовно-шпигунських інтриг 1940 року, то, можливо, ціна малюнка мені не здалася б занадто високою. Але про все – за хронологією…

Того дня, коли фон Клейст купив малюнок, я прибув на один із перших аукціонів російського мистецтва, що його проводив у Парижі аукціонний будинок «Мезон д’арт». Мене, загалом, цікавило українське мистецтво, утім, як відомо, для західних антикварів усе, що було створено на теренах колишнього Радянського Союзу, є російським. Насправді «стовідсоткове російське» мистецтво було російським відсотків на п’ятдесят.

Автоматичні розсувні двері впускали до величезного залу, застеленого розкішними килимами, «антикварну еліту» Парижа, а також Нью-Йорка та Лондона і, звісно, новоспечених російських та українських скоробагатьків. Перших – розжирілих на нафто- та газодоларах, а інших – на оборудках з бюджетними грошима. Обидва підвиди можна було впізнати по гучних розмовах, черевиках зі страусячої або крокодилової шкіри і неймовірній кількості охоронців.

Я писав для київського журналу «АРТ-Юкрейн», і мене цікавило, хто ж купить дві картини Івана Труша й малюнок олівцем, котрий у каталозі мав назву «Дама в накидці» Миколи Гущенка. Малюнок я вважав «фальшаком». Як відомо, ринок антикваріату на початку ХХІ століття буквально захлинувся підробками. Британцю Джону Маяту, який скопіював близько 300 робіт і продав їх (дещо навіть через аукціон «Крістіс»), ще не було й 70-ти. А скільки таких Маятів працювало по всьому світу, копіюючи видатних і користуючись тим, що шалено виросли ціни на художній антикваріат! Дістати старе полотно, скопіювати Модільяні чи Матісса й зістарити картину в термостаті, піднімаючи й опускаючи температуру від -100 до +60, не така вже й важка справа. Ще простіше підробити малюнок на папері, датований 40-м роком минулого століття: дістати аркуш паперу, якому років із п’ятдесят, і спробувати скопіювати руку майстра.

На передаукціонному показі я уважно придивився до малюнка Гущенка й упевнився, що це підробка. Хоча важко уявити, хто в Парижі (а не в Україні, де ціни на Гущенка справді високі) буде підробляти його – навіть не полотно, а малюнок. Утім, що мені до того? У мене була власна думка, у «Мезон д’арт» – своя.

І ось сьогодні фон Клейст (на аукціоні я дізнався, що його повне ім’я – князь Александер фон Клейст) купив цей малюнок. І знову ж – що мені до фінансових утрат князя фон Клейста? По суті – байдуже. Єдиний аргумент – я готував велику статтю про фальшування картин. І взяти інтерв’ю в «кита антикварного світу», який щойно пошився в дурні і купив «фальшака», для журналіста – неабияка удача. Та чи не дасть мені фон Клейст відкоша?

Але, як кажуть росіяни, «попытка – не пытка». Вважаю, що в Бонні, де у Клейста знаходиться головний офіс концерну, потрапити до нього я не мав жодного шансу. А от у Парижі, де розташоване лише представництво, шансів у мене було трохи більше. І тому я вже наступного дня входив до оформленої різьбленими панелями дорогих сортів чорного дерева приймальні «Фон Клейст і К°» на вулиці Ріволі. На стінах висіли картини й малюнки в дорогих рамах. Краєм ока я відзначив графіку Пікассо. На чільному місці – над головою охоронця, який зміряв мене з ніг до голови оцінювальним поглядом, – полотно Казимира Малевича. Можливо, тут уже було вготовано місце і фальшивому малюнку Гущенка?

У приймальні керував секретар – чоловік років п’ятдесяти, більше схожий на телеведучого політичного шоу: у бездоганному сірому, у ледь помітну смужку, костюмі з дбайливо підібраною в тон краваткою, що підпирала подвійне підборіддя. Рум’яне обличчя без жодної зморшки з моєю появою набуло виразу ввічливого очікування, і секретар поцікавився французькою з помітним німецьким акцентом: «Мсьє? З якого питання?», записуючи моє прізвище у блокнот.

– Ви домовлялися про зустріч?

Коли я відповів, що не домовлявся, очі у секретаря зробилися круглими і він утратив до мене будь-яку цікавість. Поклав золочений і, очевидно, страшенно дорогий «паркер» (цікаво, а чим же тоді пише сам фон Клейст?) на розгорнутий блокнот. Обличчя із запопадливо-ввічливого миттю перетворилося на холодно-байдуже.

– Вибачте, мсьє (жест «як вас там»), – він кинув погляд у блокнот, в який записав моє прізвище. – Виняткова зайнятість князя фон Клейста не дозволяє йому приймати відвідувачів без попередньої домовленості. Викладіть вашу справу, я доповім князю, і, можливо, наступного тижня в Бонні…

– Я журналіст, іноземець і тут проїздом. Моя справа стосується того, що князь учора на аукціоні купив фальшивий малюнок, – швидко випалив я, щоб охоронець, який відразу напружився, не встиг мене виставити геть.

Обличчя секретаря з байдужого знову перетворилося на ввічливо-зацікавлене (ввічливість і байдужість – мабуть, для відвідувачів у нього були лише ці дві маски).

– Зачекайте, будь ласка…

Він устав, застібнув піджак на всі ґудзики, підійшов до скляних непрозорих дверей, ввічливо постукав і зайшов. Через кілька хвилин вийшов. Маска номер один на обличчі, «втілення ввічливості», свідчила про те, що аудієнції мене удостоєно. Але коли? Секретар розстебнув піджак, сів і лише тоді урочисто оголосив:

– Князь фон Клейст прийме вас негайно! У вас п’ять хвилин.

Опинившись за скляними дверима, я побачив розкішний письмовий стіл, який міг би зробити честь будь-якій антикварній крамниці. Через величезні, на всю стіну, вікна відкривався чудовий вид на площу з l’Arc de Triomphe (Тріумфальною аркою). До крісла власника стола і за сумісництвом господаря кабінету вів розкішний килим кольору недозрілого помаранча.

Назустріч підвівся вже знайомий мені по аукціону князь фон Клейст. Це був невисокий худорлявий чоловік із зачесаним назад рідкуватим сивим волоссям, через яке просвічувала лисина. На чоловікові був костюм кольору какао, малинова сорочка без краватки. Із нагрудної кишені визирала хустинка кольору сорочки. До слова, прикид типового мільярдера-антиквара. Очі зацікавлено оглянули мою персону. Він обійшов стіл. Я відрекомендувався, він беземоційно кивнув. Простягнув мені розслаблену руку, на якій я помітив дорогу і таку ж антикварну, як і стіл, каблучку з чималим діамантом. Прибрав руку і запропонував сісти на старомодний, але розкішний і знову ж таки антикварний диван, який стояв поряд з обрамленим золотом каміном. Відкрив ящик стола і дістав звідти малюнок «Дама в накидці», поклав його на журнальний столик поруч із диваном. Сам сів у крісло.

– Ви хочете сказати, що цей малюнок – «фальшак»? – посміхаючись, запитав він. Рука зробила млявий жест у бік столу.

– Все свідчить про це, – впевнено відповів я.

Він гмукнув і відкинувся на спинку крісла. Закинув ногу на ногу, задумливо втупився у вікно і запитав:

– Чому ви так вирішили?

Я відповів, що добре знаю руку Гущенка, бо майже два десятки років вивчаю його творчість і пишу про нього.

– Це неможливо, – м’яко заперечив фон Клейст. – На малюнку зображено людину, яку я добре знаю. Крім того, я знаю час із точністю до одного-двох днів, коли він був намальований. Але готовий вислухати ваші аргументи. Чому ви вважаєте, що це підробка?

– Ви знаєте, тут багато речей на рівні відчуття. Важко навіть коротко сформулювати – чому. Я давно займаюся темою підроблених картин і малюнків. Художник часто навіть сам не може однозначно відповісти, його це робота чи підробка. Але якщо спробувати… Я добре знаю руку Гущенка. Манера його письма – типова манера письма імпресіоніста. І це стосується не лише робіт олією, що складають левову частку його доробку. Штрихи Гущенка сильні, впевнені, довгі. Тут штрихи короткі і непевні.

Фон Клейст слухав, схиливши голову набік.

– Ось у чому річ. Так я й думав, – посміхнувся він, нарешті відірвавши байдужий погляд від вікна. – Річ у тім, що цей малюнок було зроблено в купе поїзда, що рухався. Як ви гадаєте, рух поїзда, стіл, який хитається, могли так уплинути на руку художника?

– Можливо, – довелося погодитися мені. – Ви сказали, що добре знаєте людину на малюнку.

– Так. А на малюнку – моя мати. Лілія фон Клейст – уроджена Лілія Гофман. Власне кажучи, саме від неї я знаю про цей малюнок і впевнений щодо деяких моментів життя Гущенка, про які не має уявлення навіть такий «гущенкознавець», як ви.

Розділ 1

Кінець незвично теплої зими 1940 року приніс в Європу тривожний запах передчуття війни. Віддавав він також і запахом зради, причому зради тотальної. Усі зраджували всіх. Колишні друзі миттєво ставали ворогами. Угоди про дружбу і ненапад швидко укладалися, але так само швидко і розривалися. І вчорашні друзі сходилися у смертельному герці.

Німеччина й СРСР, досі смертельні вороги, які щойно воювали в Іспанії, раптом почали «активно дружити» й для початку поділили між собою повалену і вщент зруйновану німцями Польщу. Гітлер перед нападом розірвав німецько-польську угоду про ненапад, а Сталін свою угоду з поляками навіть і не розривав. Навіщо? Польща двома вождями була просто викреслена з переліку існуючих у Європі держав. 150 англійських і французьких дивізій у цей час бездіяльно спостерігали, як союзну їм Польщу стирають з лиця землі.

Загалом ідеї Сталіна і Гітлера – соціалізм і націонал-соціалізм – не надто відрізнялися. І рік тому, в 39-му, вони – дві споріднених душі, два вожді – нарешті знайшли один одного.

Вожді, або фюрери, – вони реанімували цей титул з глибини віків. Колись вождями називали ватажків диких племен, наділених необмеженою владою. Тепер же дві величезні країни зробили крок на кілька тисячоліть назад, проголосивши своїх керманичів вождями. Для цього потрібно було спочатку знищити еліту, щоб ніхто більше не смів зазіхати на титул фюрера. І вони зробили це. Вожді намалювали своїм племенам велике і світле майбутнє. Але тільки завтра. Тих, хто не вірив чи сумнівався, вони теж знищили. Звісно, рано чи пізно вони мали захотіти стати верховними вождями – Європи, а потім і світу. Для цього один мав знищити іншого. Але то в майбутньому. Сьогодні ж вони мусили дружити. Проти решти світу…

* * *

З осені 1938 року я вирішив іти разом зі Сталіним… Сталін і я – єдині, хто дивиться лише в майбутнє. Так, я найближчими днями на німецько-радянському кордоні подам руку Сталіну і разом з ним розпочну новий розподіл світу…

Адольф Гітлер.

Виступ перед командним складом вермахту 22 серпня 1939 року

* * *

До речі, мало кому відомо, що якщо брати до уваги людський фактор, то рушійною силою Другої світової війни стали не Гітлер, Чемберлен чи імператор Хірохіто. Мимоволі ним став імперський міністр Ріббентроп, який переконав Гітлера, що ні Франція (з її найпотужнішою на той час армією в Європі), ні Англія (з її найпотужнішим у світі флотом) не наважаться оголосити війну Німеччині через напад на Польщу. Гітлер надзвичайно довіряв Ріббентропу, оскільки той раніше був послом у Британії.

Але Ріббентроп ніколи не був людиною великого розуму. Красень, який піднявся нагору завдяки вдалому одруженню з донькою винних магнатів Хенкелів, він так і залишився тугодумом. Теща Ріббентропа говорила: «Дивно, що мій зять, маючи так мало мізків, зміг злетіти так високо. Тим боліснішим може бути падіння».

Так і вийшло. Коли 3 вересня обидві держави оголосили Німеччині війну, Гітлер кілька днів перебував у шоковому стані. Люди з найближчого оточення говорили, що фюрер неначе постарів на кілька років. При зустрічі він ставив усім одне й те ж запитання: «І що тепер?»

Ріббентроп назавжди був відлучений від першого кола впливу на фюрера. Але відступати Німеччині вже було нікуди: за два тижні, згідно з радянсько-німецьким пактом, східний кордон Польщі мали перетнути радянські війська.

І ось 6 жовтня 1939 року Польща, зруйнована ударами Люфтваффе, під натиском двох могутніх армій – вермахту і Червоної армії – облишила чинити опір. Частина розбитого польського війська опинилася в німецьких, а частина – в радянських концтаборах. У німецько-радянському комюніке, поширеному ТАРС, зазначалося: «Сьогодні завдання радянських і німецьких військ полягає в тому, щоб відновити у Польщі порядок і спокій, порушені розпадом польської держави…» А журналіст «Правди» так описав ті дні у столиці нового радянського союзника: «Берлін у ці дні мав особливо жвавий вигляд. На вулицях біля вітрин і спеціальних щитів, на яких вивішені карти Польщі, увесь день юрмляться люди. Вони жваво обговорюють успішні операції Червоної армії. Просування частин Червоної армії позначається на карті червоними радянськими прапорцями».

Англія й Франція почали готувати авіаційний удар по радянських нафтопромислах у Баку, сподіваючись позбавити вермахт пального. Радянський Союз після підписання пакту з Німеччиною вважався у світі її союзником і «гнав» до Німеччини сотні ешелонів з нафтою, рудою, зерном, отримуючи натомість високі технології й зразки новітньої військової техніки.

За кілька місяців до описаних вище подій, у листопаді 39-го, Радянський Союз напав на Фінляндію, яка, за пактом з Німеччиною, була віднесена до його сфери впливу. Молотов тоді гоноровито заявив: «Вести розмови тепер настала черга солдатів».

Ворошилов запевнив Сталіна, що за тиждень радянські танки будуть у Гельсинкі. Та не так сталося, як гадалося. СРСР виключили з Ліги Націй, він зазнав величезних втрат і пішов на ганебне перемир’я, одержавши незначні територіальні поступки. За результатами війни європейські військові експерти – як німецькі, так і англо-французькі – зробили сенсаційне відкриття, що Червона армія має неефективне керівництво, застаріле озброєння і втратила провідні позиції в європейській військовій ієрархії.

* * *

Газета «Правда», 13 березня 1940 року

Англо-французские империалистические круги подстрекали Финляндию, как ранее Польшу и другие государства, к войне с Советским Союзом, обещая «гарантии» и поддержку в этой войне, сея иллюзии, будто построенные при англо-французской помощи укрепления недоступны для Красной армии. Достаточно было трех месяцев военных действий, чтобы от этих иллюзий не осталось и следа. Они рассеялись вместе с той густой и зловонной тучей антисоветской клеветы и лжи, которой продажная англо-французская печать пыталась ввести в заблуждение общественное мнение всего мира.

Воодушевленные патриотическим порывом, бойцы, командиры и политработники Красной армии и Военно-морского флота показали, что нет таких крепостей, которых не могли бы взять большевики, что Красная армия – надежная защита Советского Союза и грозный меч для всех его врагов.

* * *

Таким чином, на початку 1940 року в Європі не велося жодних бойових дій, і тому війна швидко отримала назву «дивної». Але всі чудово розуміли, що то затишок перед бурею. Грозові хмари повільно, але невідворотно збиралися над континентом.

Наприкінці січня 1940 року пролунало останнє попередження, що війна всіх проти всіх на порозі: військовий транспортний літак 2-го повітряного флоту Німеччини вилетів з Мюнстера в Бонн з високопоставленим офіцером вермахту на борту і детальним планом атаки Німеччини на західні держави. Через бурю пілот заблукав і сів на території Бельгії, що входила до антигітлерівської коаліції. Пілота й офіцера відразу заарештували. У плані, який знайшли у планшеті офіцера, йшлося про те, що удару по західних державах буде завдано з дня на день. Уряди країн, які згадувалися у плані, сушили голови – справжній той план чи це провокація, на яку були мастаками і німецька військова розвідка адмірала Канаріса, і політична розвідка групенфюрера СС Райнгарда Гейдріха. Більшість була впевнена, що літак і план – це провокація. Але вони помилялися…

19 березня 1940 року, 2 год. 10 хв
Москва, Ближня дача, Кунцеве

У лісі гучно закричала сова, і Сталін розплющив очі. Крики нічного птаха не розбудили його. Після приїзду з Кремля на Ближню дачу йому так і не вдалося заснути. Може, тому, що порушив свій режим – у такий час він зазвичай лише виїздив із Кремля.

Його погляд ковзнув по годиннику на стіні (третя ночі), по тілу жінки, що лежала поряд. Віра. Віра Олександрівна Давидова. Прима Большого театру. Мецо-сопрано. Як її називали в театрі, «грім-баба». Для зустрічі з нею він приїхав сюди на дві години раніше. Жінка спала на лівому боці. На широкому, горіхового дерева ліжку. Зазвичай він спав на дивані. Але Віра хотіла, щоб було широке ліжко. Він виконав її забаганку – нехай буде ліжко. Учора охорона привезла і встановила його.

Ковдра прикривала жінку лише частково, відкривши погляду вождя розкішні груди й округлі стегна.

Сталін підвівся з ліжка. Натягнув захисного кольору бриджі, сорочку. Взяв люльку. У нього було кілька люльок. Але ця – чорна із білою цяткою на мундштуку, вироблена відомою англійською фірмою «Дангіл», була улюбленою. Не зводячи очей з розкішного тіла співачки, вибив у попільницю попіл. Дістав з ящика приліжкової тумби з кількома телефонами коробку цигарок «Герцеговина Флор», вийняв дві. Покрутив їх між пальцями, витрушуючи тютюн у люльку. Поклав цигарковий папір у попільницю. Прим’яв великим пальцем тютюн у люльці. Чиркнувши сірником, підніс люльку до рота. Жест, знайомий мільйонам людей у СРСР за фотографіями в журналах і фільмами кінохроніки. Спалахи полум’я в півмороці кімнати відтінили глибокі віспини на щоках і старечі зморшки на шиї. Глибоко, смачно затягнувся, випустив кільце диму. Прислухався до звуків за вікном. Сова замовкла. Але тепер вітер доносив ледь чутний гуркіт вагонних коліс із Київської товарної станції, що знаходилася на південь від Ближньої дачі. Коли вітер змінював напрямок на протилежний, звуки залізниці поступалися так само ледь чутному шуму автомобілів, що мчали по Можайському шосе. Але, звісно, порівняно з гамірною Москвою тут був майже рай.

Сталін іще раз ковзнув поглядом по Давидовій. Подумав: «Чи міг ти, син шевця, думати, що будеш мати таку жінку?» Після брудної дяківської доньки Мотрони, що була у нього, здається, в 1911 році в Сольвичегодську. Або після ще однієї селянки – зовсім юної, але пристрасної 14-річної Лідки Перепригіної у Туруханському краї. Курейка чи Курейки – як називалося те село? Час зітер у пам’яті точну назву. Там навіть нужники були не в кожному дворі. Доводилося в сорокаградусний мороз ходити до вітру в город. За один похід можна було все «хазяйство» відморозити! За юну Лідку він ледь не втрапив у халепу. Жандарм Лалетін хотів притягнути його до суду за розбещення неповнолітньої. Довелося відкупитися кількома рублями. Лалетіна, здається, потім розстріляв нарком НКВС Генріх Ягода. Він розстріляв усіх, хто мав якесь відношення до заслання вождя. Від судді до жандармів. Підлий єврей, Генох Гіршович усе хотів йому догодити – думав, буде наркомом вічно. Але нічого вічного не буває. Колька Єжов знищив Ягоду-Гіршовича й увесь його рід.

Після Лідки Перепригіної були законні дружини – Катька Сванідзе, Надька Аллілуєва. Першу скосив тиф. Друга, ідіотка, вбила себе сама.

Але кого шкодувати? Бабів? Сьогодні він майже як цар. Чому «майже» і чому «як»? Він цар! Намісник Бога на землі! Хто відмовить живому богу? Він може мати будь-яку!

Коли він єдиний раз приїхав до матері в Горі, та запитала його: «А яку ж ти посаду маєш, синку?» Він відповів: «А пам’ятаєте, мамо, царя? То я тепер майже як цар». Яка різниця, як звати намісника Бога на землі: цар, вождь чи генеральний секретар? Як написав Дем’ян Бєдний, мерзенний підлабузник:

 
Народ наш гениален,
И знает он, кому даст первый свій мандат!
Да здравствует товарищ Сталин,
Наш гениальный вождь, наш первый депутат!
 

Йому подобаються лестощі. Але Дем’ян Бєдний (а в миру – Фімка Придворов, син повії, який на революційній хвилі висунувся і зробив кар’єру пролетарського поета під псевдонімом Дем’ян Бєдний) іноді перегинав палку. Хоча «вождь» – гарне слово, тепер усе більше говорять «вождь Сталін». Спочатку вождем називали тільки Леніна. Та часи змінюються.

Правда, останнім часом Фімка Придворов-Бєдний почав патякати зайвого. Вирішив, що йому все дозволено. Довелося вигнати і з партії, і з кремлівської квартири. Поставити під нагляд НКВС. Буде ще зайве базікати, то доведеться перетерти Фімку на табірний пил. Шкода тільки віршів: «Товарищ Сталин, наш гениальный вождь. Наш первый депутат». Якщо знищити Бєдного-Придворова, доведеться знищити і всі згадки про нього в історії, а значить, і вірші. А тому – поки що нехай живе.

Погляд знову ковзнув по формах Давидової. Так от, вождю Сталіну тепер не відмовляє жодна.

Як оця – Віра Давидова. Як Наталя Шпілер, як балеринка Ольга Лепешинська. Ці найкращі. Про них марять мільйони. А вони ось тут. Ніч через три.

Сталін посміхнувся собі у руді вуса. Хто відмовить живому богу? Ця, правда, спочатку пручалася. Для вигляду, звісно. Пручалася не замало, але й не забагато. Якраз у міру. Якби пручалася задовго, він би послав її куди подалі. І поїхала б у якийсь гівенний Ухрюпінськ. Працювати у місцевому будинку культури і годувати клопів у робітничому гуртожитку. А тепер має трикімнатну квартиру в Москві й співає в Большому. Депутатка Верховної Ради СРСР. Тому, що пручалася рівно стільки, скільки треба. Не менше, але й не більше. Та й усі інші такі ж. Ніхто не відмовить великому Сталіну!

Давидова щось пробурмотіла уві сні. Відкрила на мить очі, посміхнулася йому і знову провалилася в сон. А спочатку говорила, що чоловік буде хвилюватися через її часті нічні відлучки. Тоді йому наполегливо запропонували відповідальну роботу далеко від столиці.

Не хвилювався і не протестував. Навпаки, був дуже радий. Що поїде і що його відразу не розстріляли. Чи багато радощів від того, щоби бути похованим у безіменній могилі, як сотні тисяч, а може, й мільйони тих, хто ризикнув не підкоритися волі великого Сталіна?

Сталін узяв з приліжкової тумби причину його безсоння – червону шкіряну теку. Сів у крісло, схрестив ноги. Посунув убік графин і два бокали. У графині було виноградне вино з підвалів Ближньої дачі, зроблене за його особистим рецептом. А у теці лежав лишень один аркуш. Шифровка берлінського резидента Амаяка Кобулова. А перед цим була аналогічна шифровка з Лондона від посла в Британії Майського. Сталін не повірив Майському. Але тепер сумніви розсіялися. Інформація Майського підтверджена берлінським резидентом.

«Гітлер, виступаючи перед випускниками Крампніца, офіцерського танкового училища під Берліном, заявив, що військовими діями у Фінляндії росіяни продемонстрували тактичну неповороткість і таке погане командування й вишкіл, що світ значно змінив думку про боєздатність Червоної армії. Таким чином, вермахт більше не має серйозних супротивників у Європі. І, якщо буде потрібно, за місяць німецькі танки можуть увійти у Москву.

Далі у промові Гітлер заявив, що в світі існує жахлива несправедливість, адже німці займають територію у двадцять разів меншу, ніж росіяни, і через це рано чи пізно наші погляди будуть звернені на схід».

І це його, Сталіна, союзник! Погляд якого от-от буде звернений на схід! Через якийсь час… Який? Він не може заснути через цей клятий папірець. І не лише через це: вчора 32 німецьких літаки нахабно порушили радянський кордон. Серед порушників – бомбардувальники і розвідники. І саме ця шифровка і ці 32 німецькі літаки не дають йому сьогодні сповна насолодитися принадами «грім-баби» Віри Давидової. Генштаб стверджує, що німці порушили кордон випадково. Але він їм не дуже вірить, тому що не вірить нікому. А якщо літаки порушили кордон не випадково? Невже Гітлер обдурив його й от-от бронетанкові дивізії вермахту посунуть на СРСР?

Шифровку йому принесли о 12-й ночі, коли він зібрався їхати додому.

І весь час, поки кортеж із трьох автомобілів ЗІС мчав його московськими вулицями, а потім урядовим шосе, не міг відігнати думку: «А раптом це правда? Завтра – віроломна зрада Гітлера. Посол Шуленбург передає Молотову ноту про оголошення війни. І за місяць танки вермахту входять у Москву».

Від цієї думки тремтіння пронизало все тіло. Його рука стисла люльку так, що побіліли пальці. Уявив танки з білими хрестами, гуркіт гусениць по бруківці Красної площі. На танках червоні прапори, але не із серпом і молотом, а з чорною свастикою у білому колі. Заплющив очі – видіння зникло. Розплющив – оголене тіло Давидової. Зупинився, нахилився і вкрив її ковдрою. Не тому, що турбувався, аби вона не змерзла. Вигляд оголеного тіла відволікав від думок. А думки крутилися навколо чогось дуже важливого. Він не міг виділити це надважливе серед незначних дрібниць.

На території Польщі перебувала справді величезна армія вермахту, готова до бойових дій. Яка Данія, яка Франція, яка Англія?! Після того, як ми обпаскудилися у Фінляндії, Гітлер може дійсно завтра похерити пакт із СРСР. Так само, як похерив точно такий же пакт з Польщею. Господи, у Гітлера був такий самий пакт про ненапад з Польщею, як нині з СРСР! Чому він про це не подумав раніше? Зрозуміло, що думки Гітлера йдуть второваним шляхом. Укласти пакт. Приспати пильність. А потім ударити. І… за місяць танки вермахту в Москві!

Тепер зрозуміло, що пакт з Польщею був тактичним ходом Гітлера – і не більше. Гітлер, взявши владу у голодній Німеччині, перегравав усіх цих політиканів, що запливали жиром у ситій Європі. Він волів хоча б тимчасово вивести Польщу з можливого надпотужного антинімецького союзу. Гітлер тоді купив польських лідерів надією на мир!

Сталін пройшовся м’яким килимом до каміна й назад. Обійшов навколо стола, заваленого паперами. Здається, Німеччина уклала пакт про ненапад з Польщею у січні 1934-го. Точно, він пам’ятає, що дізнався про це під час ХVІІ з’їзду партії. Але тоді йому було не до аналізу відносин між Гітлером і Пілсудським. ХVІІ з’їзд – «з’їзд переможців». Підсумки першої п’ятирічки. Перший тролейбус «ЛК» – «Лазар Каганович». У подарунок з’їзду. Перший тролейбусний маршрут – від Білоруського вокзалу до Окружної. Цілих 7 кілометрів. «Радянський маляр» Герасимов намалював його під час виступу на з’їзді. Чудовий портрет!

Веселенький був час. Уперше всі його вороги дружно каялись і хвалили Сталіна за те, що він їх «розгромив, блискуче застосувавши марксистсько-ленінську теорію». Бухарін, Риков, Томський, П’ятаков, Зінов’єв, Каменєв. Сподівалися, що він їх залишить живими. Дурні! Бухарін – теоретик партії… Який теоретик? Нікчема! Мерзенний збирач метеликів! (У Бухаріна була величезна колекція рідкісних метеликів.) Ботанік! Тепер він, Сталін, головний теоретик партії!

Тоді Польща й Німеччина були майже друзями. Потім швидкий аншлюс Австрії й блискавична анексія Судетскої області. Окупація решток Чехословаччини, а далі Гітлеру маскування було ні до чого. Оточена з усіх боків, Польща була приречена на заклання.

Гітлеру було вигідно, і він похерив пакт із Польщею. А він, Сталін, хіба не з такою ж легкістю похерив пакт про ненапад із Фінляндією? То що Гітлеру заважає зараз похерити пакт із СРСР? Нічого!

На місці Гітлера він сам так і зробив би. Фінська кампанія показала, що Червона армія ні на що не здатна. Можливо, Гітлер думає, що вермахт може справді розбити її за місяць? А хіба це не так?

Устав з крісла, обійшов кімнату по колу. Прочинив двері. Черговий офіцер охорони Георгій Окулов схопився зі стільця, підбіг, виструнчився і козирнув.

– Берію до мене! Негайно. З матеріалами про напад Німеччини на Польщу. Нехай підготує інформацію розвідки про все, що відбувалося напередодні і в перший день війни – 1 вересня 39-го, – Сталін причинив двері й пройшов до вікна з відкритою кватиркою.

Утупився в темряву, де сонно шелестіли невидимі дерева в саду навколо будинку. Десь у лісі знову закричала сова. Чорнота дихнула нічною свіжістю.

Цар Олександр Перший завоював Фінляндію, а він, Сталін, не зміг. Лише дав німцям і всьому світові зрозуміти, що СРСР ні на що не здатен!

Поки що СРСР рятують Англія й Франція, які після нападу на Польщу оголосили війну Німеччині.

Хоча схоже на те, що вони не хочуть серйозно встрягати у бійку. Може, теж сподіваються підштовхнути його на війну з Гітлером?

Але він тільки вчора прочитав доповідну посла в Лондоні Майського про те, що в Лондон от-от прибуде особистий представник Рузвельта Уоллес, який вів переговори з Гітлером про мир в Європі. І Гітлер, начебто, назвав свої умови перемир’я.

Якщо Лондон погодиться на мир з Берліном, що, звісно, дуже малоймовірно… Але все ж, якщо погодиться… Тоді Гітлер піде на схід! У Гітлера під рушницею 140 дивізій. Їх потрібно годувати, одягати. Така армада не може бути бездіяльною. Жодна держава не може просто утримувати таку армію. Навіть рейх. Отже, вермахт повинен воювати. З ким?

З найбільшою світовою імперією Англією? З претенденткою на роль найпотужнішої держави на континенті – Францією? Чи з СРСР після того, як він так осоромився у Фінляндії… Звісно, з СРСР!

А мерзотник Ворошилов запевняв його про швидку перемогу над фінами: «Тижня буде досить, щоб загнуздати дрібну блоху, що нахабно стрибає і блазнює біля наших кордонів». Потім цю його фразу на весь світ розтиражувала «Правда».

– Дрібна блоха, – пробурмотів Сталін і тихо нервово засміявся. – Що нахабно стрибає і блазнює…

Давидова від його сміху заворушилася на ліжку, але не прокинулася.

Ось тобі й блоха! І що вийшло? СРСР кинув на фінів дев’ятсоттисячну армію. 200 000 назавжди залишилося у фінських снігах! 30 000 танків проти 30 фінських. Тисяча наших танків на один фінський! І армія загрузла на 8 місяців замість обіцяного одного тижня! Величезні втрати і ганебний підсумок…

У двері тихо постукали, і пошепки, щоб не розбудити гостю генсека, офіцер охорони доповів, що Берія вже виїхав з Москви і буде за півгодини. Добре, за півгодини Берія мусить пояснити йому, що означає це повідомлення берлінського резидента.