Війни художників

Розділ 10

19 березня 1940 року, 13 год. 30 хв
Москва, Кремль

Берія приїхав у Кремль о пів на другу. Зайшов у під’їзд будівлі, де знаходився робочий кабінет Сталіна. Піднявся ліфтом. Кивнув охоронцю, що став у струну. «Здравія бажаю, товаришу Берія!»

Охорона резиденції Сталіна не була підпорядкована Берії. У Кремлі нею завідувів комендант Кремля Петро Косинкін, підпорядкований Сталіну особисто.

Коридор було заслано червоною килимовою доріжкою. На дверях – жодної таблички. Берія увійшов у перші й потрапив у величезну приймальню.

За столом сидів особистий секретар Сталіна Олександр Поскрьобишев у сіро-зеленому френчі. Він здавався крихітним з огляду на величезні розміри кімнати.

– Доброго дня, Олександре Миколайовичу, – ввічливо, на межі з догідливістю, привітався Берія.

Той беземоційно кивнув на привітання. Буркнув:

– Добридень. Чекайте. Йосип Віссаріонович скоро буде.

Олександр Поскрьобишев очолював особливий сектор – особисту канцелярію Сталіна, не підзвітну ні НКВС, ні навіть ЦК. Вона контролювала всіх, хто працював у Кремлі. Її ж не контролював ніхто.

Поскрьобишев ненавидів Берію. Хоча б через те, що той заарештував його дружину Броню. Броніславу. Поскрьобишев просив допомоги у Сталіна. Але той відмовив. Сказав: «НКВС просто так нікого не саджає. Моїх родичів он теж усіх пересаджали». І справді, майже всі родичі колишньої дружини Сталіна сиділи.

Після арешту Поскрьобишев залишився з двома доньками – меншій лишень 3 рочки. І все через цього упиря в пенсне із зовнішністю бухгалтера будтресту. Нічого, сволота, ще віділлються тобі сльози Броні Поскрьобишевої! Прийде час – підеш слідом за недомірком Колькою Єжовим! Подумав: ще й півроку не пройшло, як на цьому ж стільці, де зараз сидить Лаврентій Павлович Берія, сидів Колька Єжов. А де він зараз? Годує черв’яків у безіменній могилі на Донському кладовищі, де ховають розстріляних у підвалах НКВС ворогів народу.

Близько другої задзвонив телефон на столі. Поскрьобишев узяв слухавку і, не повернувши голови у бік Берії, сказав: «Приїхав».

Коли на порозі з’явилася фігура головного особистого охоронця Власика, всі, хто був у приймальні, схопилися на ноги і виструнчилися.

Власик окинув їх задоволеним поглядом, наче вітали його особисто, і відступив убік.

Сталін, у своїй традиційній солдатській шинелі, з’явився на порозі. Привітався, махнувши усім рукою. Пройшов у кабінет.

Стіни кабінету були у світлих дубових панелях. Сам вибирав і колір, і дерево. Дуб – справжнє російське дерево. Ніяких грузинських кипарисів, ніякої екзотики. Він давно вважав себе росіянином. А грузинам симпатизував, може, на якусь дещицю більше, ніж нелюбим євреям. Від дверей до великого письмового столу вела така ж, як у коридорі, червона килимова доріжка. Над столом – портрет Леніна. Так і має бути. Ленін поряд з ним. Ленін і Сталін – це майже одне ціле. Партія Леніна – Сталіна. Геній Леніна – Сталіна. Заповіти Леніна – Сталіна. «Сталін – це Ленін сьогодні», – сказав Барбюс. Шкода цього красномовного французика! Обіцяв зняти фільм про великого Сталіна, а помер від пневмонії. Не склалося. Застудився у дорогій йому Москві й помер у кремлівській лікарні. Кажуть, багато пив на відкритті Сьомого конгресу Комінтерну. Потім заснув на лавці просто неба, як звичайний московський п’яничка. Тож не склалося.

Мабуть, року до 35-го він ще переймався тим, що думають про СРСР на Заході…

Трохи далі від портрета Леніна – портрети Маркса й Енгельса, карти СРСР і світу. Біля письмового стола – менший столик-етажерка з кількома телефонами. Під стіною – шкіряний диван і дві шафи. Зліва від входу – великий довгий стіл для засідань, покритий зеленим сукном, оточений важкими стільцями. Зелені штори, які щільно запинали вікна, наповнювали кабінет тьмяним зеленуватим світлом.

Сталін зняв шинель й акуратно повісив у шафу. Кинув поглядом на стіл.

На столі лежала фотокопія сторінки з Повного зібрання руських літописів, виданого в 1904 році. Те, що він наказав знайти Власику. Добре працює Поскрьобишев, пунктуально. Чомусь завжди порівнював себе з Іваном Грозним. І жорстокість свою виправдовував жорстокістю Грозного. Вважав його першим справжнім творцем держави. Себе ж вважав рівним йому. Сів у крісло, підніс аркуш до очей:

«У результаті кримсько-татарського набігу 1571 року були розорені російські землі й спалена Москва. Іоанн за тиждень до того, як хан перейшов Оку, покинув військо й утік углиб країни – в Ростов. Переможець надіслав до нього насмішкувату грамоту:

«Палю й пустошу все. Я прийшов на тебе, місто твоє спалив, хотів вінця твого й голови; але ти не прийшов і проти нас не став, а ще похваляєшся, що московський государь! Були б у тобі сором і честь, так ти б прийшов проти нас і стояв».

Іван відповідав: «Якщо ти гніваєшся за Астрахань, то ми Астраханню прагнемо тобі поступитися».

До татарських послів він вийшов у брудному одязі з мішковини, сказавши їм: «Бачите, у чому я? Таке зі мною хан зробив! Моє царство і столицю спалив, скарбницю забрав, дати мені йому нічого».

Сталін подумав: «Так буде і з тобою, якщо дозволиш фюреру обвести себе навколо пальця. Столицю твою зруйнують. А тебе в одязі з мішковини провезуть у клітці розореними вулицями». Хвилин десять вдивлявся у ці рядки і нарешті взяв телефон.

– Нехай зайде Берія.

Поскрьобишев кивнув Берії: «Лаврентію Павловичу, товариш Сталін чекає на вас».

Берія увійшов у кімнату охорони. Власик сидів у кріслі біля входу в кабінет генсека.

– Здравія бажаю, Миколо Сергійовичу.

Батька Власика звали Сидором, але «Сидорович» не подобалося Власику, і він став Сергійовичем. Власик був малограмотною людиною. Сталін взяв його до себе ще солдатом під час оборони Царицина. Відтоді той був охоронцем, порученцем, служкою.

Власик формально був підлеглим Берії, але не встав, коли той наближався. Сидів, розвалившись, біля входу до святая святих – кабінету генсека, і ледь кивнув: «Бажаю здоров’я». Цю неповагу Берія поза увагою не залишив. Нічого, настане час – будеш уставати й козиряти.

Сталін стояв біля карти СРСР, яка висіла на дальній стіні поряд з вікном. Зеленувате світло, що пробивалося крізь штори, згладжувало глибокі віспини на його обличчі й зморшки біля очей.

– Здравія бажаю, Йосипе Віссаріоновичу!

Сталін не подав руки, замість привітання тільки кивнув – поганий знак. Здоровою рукою вказав Берії на один з двох десятків стільців навколо столу для засідань. Сам ходив туди-сюди килимовою доріжкою, тримаючи у лівій, хворій і зігнутій у лікті руці люльку. Всі наближені знали, що у товариша Сталіна рука хвора тому, що він у дитинстві потрапив під фаетон. Насправді ж той фаетон проїхав йому по нозі, скалічивши кілька пальців. Це каліцтво бачили тільки його дружини і коханки. Він навіть під час улюбленого відпочинку в Сочі ніколи не купався у компанії соратників чи навіть охоронців. Тільки сам. А в лівій руці у нього від народження були атрофовані ліктьовий і плечовий суглоби. Але вождь не може бути калікою від народження! Тому, за офіційною версією для найближчого оточення, обох каліцтв завдав клятий фаетон. Для широкого загалу ця інформація була під табу. В зігнутій руці у вождя завжди люлька або ж рука, закладена за обшлаг френча.

Берія нервово мовчав, чекаючи на запитання. Сталін довго ходив мовчки, нарешті сказав:

– Так які спільні з німцями офіційні заходи проводяться в Москві, товаришу Берія? – говорив повільно, як завжди, ніби обдумуючи кожне слово.

– Із більш-менш серйозних тільки виставка німецьких художників, – браво відрапортував той.

І відразу зіщулився, побачивши, як обличчя генсека посіріло, а кошлаті брови насупилися:

– Лаврентію, ти ідіот, нікчема, брудний черв’як! – Сталін долонею правої руки вдарив по столу, люлька, яку він впустив, відлетіла на середину стола. – Скільки їх?

– Кого, товаришу Сталін?

– Художників! – майже крикнув Сталін.

– Близько тридцяти, – Берія був ошелешений цим незрозумілим йому спалахом гніву.

– Тридцять! Цвіт німецької нації! Де вони живуть?!

– Хто, товаришу Сталін? – думки Берії через крик Сталіна почали рухатися повільніше.

– Німецькі художники, делегація, твою мать!

– У готелі, – Берія зіщулився ще сильніше, все ще не розуміючи причину гніву вождя.

– Виставити охорону! І якщо хоч одна волосина впаде з якогось німецького художнього світила, я тебе розстріляю. І посиль охорону німецького посольства.

– Кобо, з посольством я згоден, але що таке якісь художники?.

Сталін уважно подивився на Берію. Він вирішив не говорити Берії про інформацію, яку зранку отримав від Молотова, про можливий напад на делегацію німецьких художників. НКВС має сам добувати інформацію. Тоді він зможе порівняти її з інформацією Наркомінсправ.

– Адольф сам вважає себе художником. Тобі, товаришу Берія, це, можливо, невідомо? Для нього «якийсь художник» дорожчий за Шуленбурга, – у голосі Сталіна була крига.

* * *

Цілком таємно.

ІНО НКВС

З особистої справи посла Німеччини в СРСР Фрідріха-Вернера Эрдман Матіас Йогана Бернгарда Еріха графа фон дер Шуленбурга (Friedrich-Werner Erdmann Matthias Johann Bernhard Erich Grafvonder Schulenburg)

Представник прадавнього німецького дворянського роду, що веде свій початок від лицаря-хрестоносця Вернера фон дер Шуленбурга, убитого в 1119 році.

З 1934 року посол Німеччини в Москві. Був одним з ініціаторів німецько-радянського політичного зближення та прихильником зовнішньополітичного курсу Бісмарка, який уважав, що головною помилкою Німеччини може бути війна з Росією. Брав участь у підписанні німецько-радянського пакту про ненапад, а також договору про дружбу та кордони.

* * *

– Але навіщо охорона? – Берія уважно слідкував за виразом обличчя Сталіна, який ходив по кабінету. Від цього він навіть подався усім тілом уперед.

– Ти не розумієш? – Сталін зупинився і вчепився поглядом у завмерлий, нахилений проти всіх законів природи, силует наркома.

Берія похитав головою. Нервово зірвав з носа пенсне і почав протирати його хустинкою.

– Лаврентію, у тебе замість голови задниця! Місяці дивної війни! Сидячої, лежачої війни! І він нічого не розуміє! Чому не починається оголошена Англією і Францією війна Німеччині? Чому не йдуть бойові дії? Ти хіба не знаєш, що Гітлер завжди хотів союзу з Англією? Ти не розумієш, що він ненавидить нас? Ти не розумієш, що як тільки англійці погодяться на мир, він нападе на нас?

– Але пакт… – стримано заперечив Берія.

– Пакт! Я тобі говорив сьогодні вночі, що він ним підітреться! – Сталін махнув здоровою рукою і знову заходив по кабінету. Сів. Майже впав у крісло. Покрутив задом, намагаючись умоститися зручніше. Та, схоже, для Сталіна сьогодні всі крісла були незручними. – Пакт! У Гітлера під рушницею 140 дивізій! Така армія не може існувати без війни! Її не можна утримувати без війни! Уся промисловість Німеччини налаштована на війну! Якщо армія не буде воювати, Німеччина розориться! І це повідомлення Кобулова! – він відкрив ту саму червону теку, причину його безсоння. – Ситуація критична. Цю делегацію охороняти вдень і вночі. Не можна давати Адольфу жодного приводу для агресії проти СРСР.

– На травень планується візит у відповідь, товаришу Сталін.

– Чудово. Пречудово, – Сталін утупився в зелене сукно стола. Довго мовчав. Берії навіть здалося, що Сталін забув про його присутність. Нарешті генсек стиснув у кулак здорову руку й опустив її на кришку столу. Раптом посміхнувся сам собі. Було зрозуміло, що він надумав щось таке, від чого настрій його відразу поліпшився. Сказав:

– Перенести ці відвідини. Терміново нашу делегацію в Німеччину. Скажи Герасимову, нехай узгодить через Молотова. Нехай їдуть якомога швидше! І нехай делегація буде не менш представницька. Ні – більш представницька, ніж німецька! А німців охороняти вдень і вночі.

Сталін нервово розкурив люльку, розсипавши на стіл тютюн з кількох зламаних сигарет «Герцеговина Флор». Було видно, що він напружено думає. Важко підвівся з крісла і довго ходив кабінетом. Говорив тихо, наче сам собі:

– Треба випередити його. Треба, щоб у нього було відчуття провини. Нас це, звісно, не врятує. Та потім, якщо почнеться військовий конфлікт, буде вигідніше торгуватися за союз з Англією, Францією і США. Саме Адольфа світова спільнота буде вважати цинічним мерзотником, а не нас. То ти знав, що Адольф колись був художником? – ще раз запитав він у Берії.

– Ні, Кобо, – винуватим тоном, похнюпившись, вичавив той із себе ще один доказ своєї некомпетентності.

– І це керівник радянської розвідслужби. Якої розвідслужби – цілого НКВС! Може, я помилився у тобі, Лаврентію? Може, ти й далі мав протирати штани у партапараті Грузії? Чи ти знаєш, що Гітлер не любить жінок?

– У якому сенсі? – ошелешено запитав Берія.

– У тому самому! Він сторониться жінок – не має ні дружини, ні коханки. Це інформація від Молотова. Але інформації цієї дуже мало і вона неконкретна. НКВС – спить!

– Може, він педераст? – припустив Берія.

– Ти у мене запитуєш?

Їхні погляди зустрілися. Берія першим опустив очі. Сказав:

– Кобо, я про все дізнаюсь. Клянусь! Ми поки що не збирали особистої інформації про Гітлера. Адже я лише рік…

– Я наказав не говорити мені про це!

Сталін замислився:

– Якщо американці тепер умовлять Гітлера помиритися з Англією і Францією… У нього не буде іншого виходу, ніж напасти на нас. Він не зможе утримувати таку велику армію у мирний час.

Сталін підійшов до вікна, відхилив штору і визирнув. За вікном шумів теплий весняний дощ, і сонячні відблиски вигравали на рубінових зорях Кремля.

– Німці продовжують порушувати повітряний кордон?

– Так точно!

– Часто?

– Один-два рази на тиждень. По три-чотири літаки.

– Як ми протидіємо?

– Один збили, пілоти загинули. Тіла передали німцям. Вони не мають претензій – погоджуються, що пілоти самі винні.

– Твою мать! Треба, щоб генштаб терміново видав наказ по німецьких літаках вогонь не відкривати. Не треба їх провокувати.

– Розумію.

– І ось ще що… Про всяк випадок… Підготуй напад буцімто націонал-соціалістів на делегацію художників, яка поїде в Берлін.

– Напад «косметичний»?

– Косметичний? Ми не кіно з тобою знімаємо, Лаврентію! Напад – справжній. Скажімо, в готелі. Ні, краще, коли буде розгорнуто павільйон. Скажімо, зграя нацистських молодчиків. Штурмовиків. Або молодчиків із цього нацистського комсомолу.

– Гітлерюгенду, – блиснув своїми знаннями Берія.

– Точно. Гітлерюгенду. Все треба зняти на кіноплівку. Причому це має бути досить жорстко. Більша частина делегації має загинути. А краще вся. Це потрібно, щоб світ відвернувся від Німеччини! Щоб до нього Рузвельт не слав посланців! Щоб він був ізгоєм! Щоб Гітлер офіційно вибачився перед нами!

У нього має бути особливе ставлення до художників. Якщо Адольф має проти нас воєнні плани, подібний інцидент може на якийсь час дати нам відстрочку. Його треба стримати! Він повинен вибачатися перед СРСР! Гітлер був гарним художником?

– Я не знаю, Кобо, – Берія опустив погляд. – Але, якщо треба, дізнаюся!

– Це дуже важливо! Фюрер рейху – художник. Я знаю, що він особисто відбирає картини до німецьких музеїв. Що підтримує молодих. І тут напад штурмовиків фюрера на делегацію кращих радянських художників! Те, що треба, – Сталін задоволено посміхнувся у вуса. – Саме те, що треба. Давай, Лаврентію, давай! Нехай мені дістануть репродукції якихось робіт Адольфа! І нехай хтось зі спеців мені доповість, що він за художник. Давай! Якщо ми допустимо промашку, то великий радянський народ нас підвісить за яйця. І ще. Хто там керуватиме делегацією?

Сталін спіймав запитальний погляд Берії.

– Якщо це якийсь жид, то заміни його. Досить визначних жидів у радянській історії. Зрозумів?

– Не зовсім, Кобо, – затинаючись від хвилювання, відповів Берія.

– Тупорилий ти, Лаврентію! Повинен розуміти мене з півслова! У світі говорять, що після революції в Росії на зміну німцям до влади прийшли жиди. Після нападу нацистів на нашу делегацію фото її керівника обійде всі газети світу! В СРСР його ім’ям будуть називати вулиці і піонерські загони! Не повинно бути у наших містах вулиць Рабиновича чи Рапопорта. Навіть якщо Лазар Вайсбейн прославиться, як Леонід Утьосов, він все одно у памяті людей буде жидом Лазарем Вайсбейном! Не може в СРСР бути вулиці Лазаря Вайсбейна! За Радянський Союз повинен загинути діяч культури зі слов’янським прізвищем і слов’янською зовнішністю.

– Герасимов доповів, що керівником делегації планується якийсь Гущенко.

– Гущенко? – Сталін на хвилину замислився. – Гущенко… За прізвищем наче не єврей. Що він за один?

– Кобо, я ще про нього мало знаю, але начебто він працював на нас як нелегал. Жив у Франції й Німеччині.

Сталін задумався. Не помічав, що тримає люльку боком і попіл сиплеться на килим. Нарешті сказав:

– Герой невидимого фронту. Ще краще! Зробимо його Героєм Радянського Союзу. Посмертно. Покажеш мені фото. Щоб жодна риса не натякала на жидівське коріння!

Сів, довго розкурював згаслу люльку. Зламав кілька сірників. Жбурнув коробку на стіл.

– Сука Ворошилов! – раптом сказав зі злобою. – Відповість мені за Фінляндію. А що Захар?

– Захар мовчить.

– Захар дає дуже мало інформації. І то не інформація, а лайно. Якщо дізнаюся, що покриваєш хрінову роботу Захара через твого заступника – ту жирну свиню – Богдана Кобулова, підвішу за яйця! Зрозумів? За яйця! Говорять, Сталін жорсткий. Нема на вас Івана Грозного! Вже половина б корчилася на дибі! А хтось і на палю б сів!

Резидент у Берліні Амаяк Кобулов, який працював під псевдо Захар, був братом Богдана Кобулова, начальника одного з управлінь НКВС. Його вважали протеже Берії.

Берія зібрався заперечити, але Сталін перебив його:

– Мовчи, – вождь витягнув руку з люлькою у напрямку Берії, зупиняючи його. – Хтось іще підтвердив інформацію Захара?

– Ні, – Берія вже був не радий, що пропустив до Сталіна шифровку про виступ Гітлера. Після цього він буде завжди намагатися блокувати всю інформацію про можливий напад Німеччини на СРСР. І пропускати тільки те, що хоче почути Хазяїн.

– Треба підсилити Захара. Значить так, знайди когось зі старих кадрів. І відправ йому на допомогу. Все. А що там із поляками?

Поляки – то були двадцять тисяч польських військових, які здалися Червоній армії у східній частині Польщі. Думали таким чином урятуватися від армії вермахту, що швидко наступала. Але жорстоко помилилися.

– Усе зроблено, – Берія зробив красномовний жест – чиркнув долонею по шиї.

Сталін замислено кивнув. «Все» означало розстріл поляків. Спочатку Сталін вагався, що з ними робити. А потім, коли поляки підняли ледь не бунт, вимагаючи суду або відправки в Англію, вирішив пустити їх «у розхід». Навіщо йому було відпускати цілу армію, яка потім воювала б із ним за східні польські землі? Як би зробив Іван Грозний? Тільки так! Ніхто в Політбюро не посмів йому заперечити. Всі проголосували «за». Ворошилов, Молотов, Калінін, Каганович. Все Політбюро – одноголосно. І тепер – немає поляків. Немає й проблеми.

* * *

Цілком таємно.

Політбюро ЦК ВКП(б)

З рішення від 5 березня 1940 р. (протокол № 13, п.144)

Справи польських військових розглянути в особливому порядку, із застосуванням до них вищого заходу покарання – розстрілу. Розгляд справи провести без виклику арештованих і без пред’явлення звинувачення, постанови про закінчення слідства й звинувачувального вироку. Розгляд справ і винесення вироку покласти на трійку, у складі тт. Меркулова, Кобулова й Баштакова.

* * *

– Де поховали? – запитав Сталін.

– У Катині, Харкові й Калініні, – квапливо відповів Берія.

– Добре, Лаврентію. Май на увазі, не повинно залишитися жодних слідів. Жодних! А що там із Троцьким?

– Працюємо. Троцького буде знищено протягом місяця-двох.

– Лаврентію, якщо буде війна – хоч із німцями, хоч із британцями, хоч із чортом лисим – Троцький повинен бути знищений ще до її початку. Якщо він буде живий, нам дуже важко буде розраховувати на монолітну підтримку Комінтерну і наших союзників. За операцію по Троцькому відповіси головою.

– Із Троцьким усе нормально. Меркадера вже запрошують до нього на віллу.

* * *

Цілком таємно.

ІНО НКВС

З особової справи працівника ІНО НКВС

Рамон Меркадер дель Ріо Ернандес

Іспанець. Член Компартії Іспанії. Народився в Барселоні. Завербований НКВС СРСР за допомогою своєї матері Марії Карідад, працівника ІНО НКВС. З січня 1939 року знаходиться у підпорядкуванні Н. І. Ейтінгона. Працює в Мехіко як канадський бізнесмен.

У вересні 1939 року Рамон Меркадер переправився в США, у місто Нью-Йорк й зблизився із Сільвією Агелоф, що входила в оточення Троцького. У жовтні того ж року Меркадер перебрався в Мехіко, де Троцький проживав зі своєю родиною, пояснюючи це нібито справами фірми, і переконав Агелоф переїхати до нього.

* * *

– Я гарантую: протягом місяця все станеться, – запевнив Берія. – Операцією займається наш резидент в Іспанії – Ейтінгон.

– А-а. Цей, як його… нагадай – Ісак? – Сталін звів погляд на Берію.

– Наум Ісакович, товаришу Сталін, – швидко відповів той.

– Скрізь жидва, – поморщився, немов від зубного болю, генсек. – Скрізь!

– Можна замінити.

– Ні, – Сталін заперечливо підняв руку з люлькою. – Якщо провалить справу по Троцькому, ми його просто розстріляємо. Якщо виконає, стане Героєм Радянського Союзу, незважаючи ні на що. Це надважливе завдання. Завдання завдань! Яким чином він наблизиться до Троцького?

– Меркадер закохав у себе Сільвію Агелоф, що дружить із родиною Троцьких.

– Топче її? – питально, з єхидною посмішкою позирнув на Берію Сталін.

– Вона вже другий тиждень живе в його квартирі в Мехіко. Щодо інтимних справ, тут Меркадер неперевершений! Ми вже не раз використовували його в якості повії. Агелоф закохана в нього і готова заради нього дияволу душу продати, – демонстрував ґрунтовне володіння ситуацією Берія.

– Чудово, – Сталін посміхнувся. Його очі загорілися. – Хай пускає їй пил в очі. Багатий бізнесмен. Гарна машина. Ресторани, театри. Щоб її життя було святом. Грошей цьому Меркадеру не шкодувати! Зрозумів?

– Так точно, товаришу Сталін!

– Він уже був у Троцького?

– Був двічі разом із цією, Агелоф. Троцькому він сподобався. Щойно він потрапить до Троцького без свідків, відразу вб’є його.

– Добре. Йди. У твоїх руках долі двох майбутніх героїв – Ісака Ейтінгона і цього, як його… Гущенка.

– Наума Ейтінгона.

– Не має значення. Провалиш операцію – начувайся! Поки що все, вийди в приймальню і зачекай.

Сталін підняв трубку зв’язку з Поскрьобишевим:

– Молотова до мене. Швидко! І нехай візьме шифротелеграму Майського.