Історія чемпіонатів Європи з футболу

Усі матчі чвертьфіналу

29 квітня 1972, Будапешт. Угорщина – Румунія 1: 1 (Браніковіч 11ʹ – Сетмеряну 55ʹ).

14 травня 1972, Бухарест. Румунія – Угорщина 2: 2 (Добрин 15ʹ, Нягу 81ʹ – Секе 6ʹ, Кочиш 40ʹ).

17 травня 1972, Белград. Угорщина – Румунія 2: 1 (Кочиш 26ʹ, Секе 89ʹ – Нягу 31ʹ).

29 квітня 1972, Лондон. Англія – ФРН 1: 3 (Лі 77ʹ – Хенесс 26ʹ, Нетцер 84ʹ – пен., Г. Мюллер 86ʹ).

13 травня 1972, Західний Берлін. ФРН – Англія 0: 0.

29 квітня 1972, Мілан. Італія – Бельгія 0: 0.

13 травня 1972, Брюссель. Бельгія–Італія 2: 1 (Ван Мур 23ʹ, Ван Хімст 72ʹ – Ріва 86ʹ – пен.).

30 квітня 1972, Белград. Югославія – СРСР 0: 0.

Югославія: Марич, Рамляка, Степанович, Павлович, Паунович, Хольцер, Б. Янковіч, Облак, Букал (Баєвич, 85ʹ), Ачимович, Джаїч. Тренер – Вуядін Бошков.

СРСР: Рудаков, Дзодзуашвілі, Хурцилава, Капличний, Істомін, Маховіков (Трошкін, 62ʹ), Долматов, Коньков, Байдачний, Банішевський, Козинкевич (Єврюжихін, 75ʹ). Тренер – Микола Гуляєв.

13 травня 1972, Москва. СССР – Югославія 3: 0 (Колотов 53ʹ, Банішевський 74ʹ, Козинкевич 90ʹ).

СРСР: Рудаков, Дзодзуашвілі, Хурцилава, Абрамов, Істомін, Колотов, Трошкін, Коньков, Байдачний (Копєйкін, 66ʹ), Банішевський, Єврюжихін (Козинкевич, 46ʹ). Тренер – Микола Гуляєв.

Югославія: Марич, Рамляка, Степанович, Павлович, Паунович, Хольцер (Петкович, 56ʹ), Антонієвич, Облак (Ю. Єрковіч, 73ʹ), Б. Янковіч, Ачимович, Джаїч. Тренер – Вуядін Бошков.

Фінальний турнір. «Ви нам ще за Сталінград відповісте!»

Аби краще підготуватися до фінального турніру, радянська федерація футболу вирішила провести товариський матч з головним потенційним суперником – збірною ФРН на її полі. Через півстоліття важко аналізувати мотиви і доцільність такого кроку, проте очевидним є незаперечний факт: німці напередодні ЄВРО деморалізували радянську збірну, розгромивши її з рахунком 4: 1. Всі м’ячі в матчі забив Герд Мюллер, якому за тиждень вручили «золоту бутсу» – другу в його кар’єрі. Хтозна, чим би закінчився Чемпіонат Європи і яка була б доля «зіркової» збірної ФРН, не будь в її складі малюка Мюллера і не набери він таку приголомшливу форму.

З жеребом збірної СРСР пощастило – з усіх можливих суперників радянська команда отримала найбільш прийнятну Угорщину. Нагадаємо, що саме угорці з усіх сильних європейських збірних були для команди СРСР найбільш зручним суперником. Пощастило і в цій грі.

Матч на домашній арені «Андерлехта», що зібрав усього 2000 глядачів, розпався умовно на три практично рівних відрізка. У перші тридцять хвилин угорці володіли м’ячем, ініціативою і раз за разом накочували хвилі атак на ворота Рудакова. У цей час з найкращого боку проявили себе центральні захисники Муртаз Хурцилава і Володимир Капличний. Перелом у грі наступив на 31 хвилині, коли, отримавши скиду від Банішевського після помилки воротаря, Володимир Онищенко бив по порожніх воротах, але направив м’яч вище поперечини.

У наступні 20 хвилин свої моменти не реалізували Віктор Колотов, Володимир Трошкін, знову Колотов, Реваз Дзодзуашвілі, Онищенко. Особливо небезпечним виглядав вихід Колотова сам на сам з воротарем, але у півзахисника радянської команди не вийшов удар. А на 53-й хвилині після поданого Анатолієм Байдачним кутового Анатолій Коньков забив гол, який, як з’ясувалося потім, виявився переможним.

Угорці не збиралися здаватися – на поле відразу ж з’явилися нападники Дунаї і Флоріан Альберт, і в грі знову наступив перелом. І з 60 хвилини до фінального свистка вже виблискував своєю майстерністю Рудаков: за останні півгодини він відбив шість ударів у створ з гри і навіть пенальті! Це трапилося після того, як під саму завісу матчу Хурцилава уклав на траву ветерана збірної Угорщини Альберта. Підійшов до м’яча Замбо, бив у лівий від Рудакова кут не на силу, а на точність. Воротар київського «Динамо» не став стрибати до удару і витягнув м’яч практично в нижньому куті.

Цей момент і став ключовим у першому півфіналі. Як зазначає WorldSoccer, якби основний час матчу завершився внічию, в додаткові півгодини шанси угорців були значно вищими, оскільки вони виглядали краще підготовленими фізично і думали виключно про перемогу, тоді як радянська команда лише відбивалася.

У паралельній зустрічі в Антверпені, де стадіон був переповнений, бельгійські уболівальники побачили, що їхня молода команда вже досягла рівня провідних світових збірних. Господарі боролися зі збірною ФРН за кожен клаптик футбольного поля, більше володіли м’ячем і навіть завдали більше ударів по воротах, ніж «непереможна машина». Біда бельгійців була в тому, що лише двічі вони не встежили за ривками Мюллера. Цього німцям виявилося достатньо для підсумкової перемоги.

Бельгійські вболівальники так засмутилися з поразки своєї збірної, що за три дні підтримати свою команду в матчі за третє місце в Льєжі зібралося менше семи тисяч прихильників футболу. А подивитися було на що, адже Раймонд Гуталс створив у Бельгії відмінну команду. У воротах стояв Крістіан Піо – один з кращих голкіперів Європи того часу. В обороні заправляв досвідчений 31-річний захисник «Андерлехта» Жорж Хейленс. З центру поля діями партнерів «диригував» талановитий диспетчер Вілфрід Ван Мур. Але головна «зірка» національної команди грала попереду – форварда Поля Ван Хімста знали у всіх куточках Європи. Бельгійці впевнено переграли угорців, що так і не оговтались від «несправедливої» поразки в півфіналі.

Фінальний матч, як не сумно про це писати, вийшов грою «в одні ворота». Ні морально-вольові якості, ні зіграність, ні оборонна тактика – ніщо не допомогло збірної СРСР встояти перед кращою командою континенту.

Вже з перших хвилин німці включили позамежні швидкості й просто зім’яли тактичні побудови збірної СРСР. Чого вартий лише перший м’яч, забитий збірною ФРН у фіналі: Беккенбауер пройшов майже до чужого штрафного, віддав направо Нетцеру, той підібрав ногу і завдав потужного удару – поперечка! М’яч відскочив до Хейнкеса, який пробив зльоту – на цей раз врятував Рудаков. Але тут же на добиванні першим виявляється Мюллер, який буквально вносить м’яч у сітку. За всім цим неподобством спостерігали шестеро (!) гравців збірної СРСР лише в межах свого штрафного майданчика…

Відкривши рахунок на 27 хвилині, німці понеслися «розкачувати» суперника ще в першому таймі. Це і був єдиний шанс радянської команди – контратаки проти двох-трьох захисників, що залишалися у німців на своїй половині. Радянські футболісти виклалися по повній, і навіть були близькі до успіху: Майер в акробатичному стрибку парирував удар Дзодзуашвілі, а удар Хурцилави прийняла на себе поперечина.

На другий тайм збірна СРСР вийшла знесиленою і без віри в перемогу. Німці ж зменшили оберти і просто катали м’яч «до вірного». У процесі «катання» вони ще тричі били по воротах Рудакова, і двічі вдало – Віммер і знову Мюллер забивали з меж воротарського.

Дограти матч могли перешкодити німецькі фани, які масово кинулися на поле ще за 10 хвилин до фінального свистка. Аби охолодити їхній запал самі футболісти збірної ФРН на чолі з Зеппом Майєром буквально виштовхували уболівальників за межі поля.

Матч так і закінчився великою поразкою збірної СРСР, чому була маса об’єктивних причин. На думку багатьох фахівців, збірна ФРН зразка 1972-го вважається кращою командою за всю історію німецького футболу.

Всі матчі фінального турніру

14 червня 1972, Брюссель. 1659 глядачів. Півфінал. СРСР – Угорщина 1: 0 (Коньков 53ʹ).

Арбітр – Руді Глекнер (ФРН).

СРСР: Рудаков, Дзодзуашвілі, Хурцилава, Капличний, Істомін, Коньков, Трошкін, Колотов, Байдачний, Банішевський (Нодія, 68), Онищенко. Тренер – О. Пономарьов.

Угорщина: Геці, Фабіан, Панчіч, Балінт, П. Юхас, І. Юхас, Л. Кочіш (Альберт, 60ʹ), Кю, Секе, Бене (А. Дунаі, 60ʹ), Замбо. Тренер – Р. Ілловскі.

Попереджені Хурцилава, Балінт.

Нереалізований пенальті: Замбо (84ʹ, воротар).

14 червня 1972, Антверпен. 55 601 глядач. Бельгія – ФРН 1: 2 (Полленіс 84ʹ – Г. Мюллер 24ʹ, 71ʹ).

Арбітр – Вільям Маллен (Шотландія).

Бельгія: Піо, Ейленс, Долманс, Тіссен, Ван Ден Даель, Докс, Мартенс (Полленіс, 70ʹ), Семмелінг, Ламбер, Ван Хімст, Я. Ферхейн. Тренер – Р. Гуталс.

ФРН: Майєр, Хеттгес, Брайтнер, Щварценбек, Беккенбауер, Віммер, Хайнкес, У. Хенесс (Грабовскі, 59ʹ), Г. Мюллер, Нетцер, Е. Кремерс. Тренер – Х. Шен.

Попереджений Ван Ден Даель.

17 червня 1972, Льєж. 9000 глядачів. Матч за третє місце Бельгія – Угорщина 2: 1 (Ламбер 23ʹ, Ван Хімст 28ʹ – Кю 51ʹ – пен.).

Арбітр – Ейнар Бострем (Швеція).

Бельгія: Піо, Ейленс, Ван Ден Даель, Тіссен, Долманс, Докс, Полленіс, Семмелінг, Ламбер, Ван Хімст, Я. Ферхейн. Тренер – Р. Гуталс.

Угорщина: Геці, Фабіан, Панчіч, Балінт, П. Юхас, І. Юхас, Козма, Альберт, Кю, А. Дунаі, Замбо (Сюч, 46ʹ). Тренер – Р. Ілловскі.

Попереджені Долманс, П. Юхас.

18 червня 1972, Брюссель. 50 000 глядачів. Фіналі. ФРН – СРСР 3: 0 (Мюллер 27ʹ, 58ʹ, Віммер 51ʹ).

Арбітр – Фердинанд Маршалл (Австрія).

ФРН: Майєр, Хеттгес, Брайтнер, Шварценбек, Беккенбауер (К), Віммер, Хайнкес, У. Хенесс, Г. Мюллер, Нетцер, Е. Кремерс. Тренер – Г. Шон.

СРСР: Рудаков, Дзодзуашвілі, Хурцилава (к), Капличний, Істомін, Коньков (Долматов, 46ʹ), Трошкін, Колотов, Байдачний, Банішевський (Козинкевич, 63ʹ), Онищенко. Тренер – О. Пономарьов.

Попереджені Хурцилава, Капличний

Заявки команд-призерів фінального турніру

Збірна ФРН

Воротарі:

Йозеф-Дітер Майєр 28.02.1944 «Баварія» (Мюнхен).

Вольфганг Клефф 16.11.1946 «Боруссія» (Менхенгладбах).

Петер Кунтер 28.04.1941 «Айнтрахт» (Франкфурт).

Захисники:

Хорст-Дітер Хеттгес 10.09.1943 «Вердер» (Бремен).

Пауль Брайтнер 05.09.1951 «Баварія» (Мюнхен).

Ханс-Георг Шварценбек 03.04.1948 «Баварія» (Мюнхен).

Франц Беккенбауер 11.09.1945 «Баварія» (Мюнхен).

Ханс-Хуберт «Берті» Фогтс 30.12.1946 «Боруссія» (Менхенгладбах).

Міхаель Белла 29.09.1945 «МШФ» (Дуйсбург).

Карл-Хайнц Шнеллінгер 31.03.1939 «Мілан» (Мілан).

Півзахисники:

Херберт Віммер 09.11.1944 «Боруссія» (Менхенгладбах).

Ульріх Хенесс 05.01.1952 «Баварія» (Мюнхен).

Гюнтер Нетцер 14.09.1944 «Боруссія» (Менхенгладбах).

Вольфганг Оверат 29.09.1943 «Кельн» (Кельн).

Райнер Бонхоф 2 «9.03.1952 «Боруссія» (Менхенгладбах).

Хайнц Флое 28.01.1948 «Кельн» (Кельн).

Хорст Кеппел 17.05.1948 «Штутгарт» (Штутгарт).

Віллі Нойбергер 15.04.1946 «Вердер» (Бремен).

Нападники:

Юрген Грабовскі 07.07.1944 «Айнтрахт» (Франкфурт).

Йозеф «Юпп» Хайнкес 09.05.1945 «Боруссія» (Менхенгладбах).

Ервін Кремерс 24.03.1949 «Шальке» (Гельзенкірхен).

Герхард Мюллер 03.11.1945 «Баварія» (Мюнхен).

Йоханнес Лер 05.07.1942 «Кельн» (Кельн).

Зігфрід Гельд 07.08.1942 «Кіккерс» (Оффенбах).

Бернд Хельценбайн 09.03.1946 «Айнтрахт» (Франкфурт).

Тренер:

Гельмут Шон 15.09.1915.

Збірна СРСР

Воротарі:

Євген Рудаков 02.01.1942 «Динамо» (Київ).

Володимир Пільгуй 26.01.1948 «Динамо» (Москва).

Віктор Банніков 28.04.1938 «Торпедо» (Москва).

Захисники:

Реваз Дзодзуашвілі 15.04.1945 «Динамо» (Тбілісі).

Муртаз Хурцилава 05.01.1943 «Динамо» (Тбілісі).

Микола Абрамов 05.01.1950 «Спартак» (Москва).

Віктор Матвієнко 09.02.1948 «Динамо» (Київ).

Володимир Капличний 26.02.1944 «ЦСКА» (Москва).

Юрій Істомін 03.07.1944 «ЦСКА» (Москва).

Михайло Фоменко 19.09.1948 «Динамо» (Київ).

Півзахисники:

Віктор Колотов 03.07.1949 «Динамо» (Київ).

Володимир Трошкін 28.09.1947 «Динамо» (Київ).

Володимир Мунтян 14.09.1946 «Динамо» (Київ).

Анатолій Коньков 19.09.1949 «Шахтар» (Донецьк).

Олег Долматов 29.11.1948 «Динамо» (Москва).

Нападники:

Анатолій Байдачний 01.10.1952 «Динамо» (Москва).

Анатолій Банішевський 23.02.1946 «Нефтчі» (Баку).

Едуард Козинкевич 23.05.1949 «Карпати» (Львів).

Гіві Нодія 02.01.1948 «Динамо» (Тбілісі).

Геннадій Єврюжихін 04.02.1944 «Динамо» (Москва).

Володимир Онищенко 28.10.1949 «Динамо» (Київ).

Левон Іштоян 31.10.1947 «Арарат» (Єреван).

Тренер:

Олександр Пономарьов 23.04.1918.

Збірна Бельгії

Воротарі:

Крістіан Піо 04.10.1947 «Стандард» (Льєж).

Люк Сандерс 06.10.1945 «Брюгге» (Брюгге).

Шарль Енгелен 04.02.1948 «Лірсен» (Лір).

Захисники:

Жорж Хейленс 08.08.1941 «Андерлехт» (Брюссель).

Лео Долманс 06.04.1945 «Стандард» (Льєж).

Жан Тіссен 21.04.1946 «Стандард» (Льєж).

Ервін Ван Ден Даель 05.03.1945 «Брюгге» (Брюгге).

Ян Докс 24.05.1941 «Андерлехт» (Брюссель).

Моріс Мартенс 05.06.1947 «Ресінг» (Брюссель).

Ніколя Девальк 20.09.1945 «Стандард» (Льєж).

Півзахисники:

Леон Семмелінг 04.01.1940 «Стандард» (Льєж).

Жільберт Ван Бінст 05.07.1951 «Андерлехт» (Брюссель).

Оділлон Полленіс 01.05.1943 «Андерлехт» (Брюссель).

Франс Янссенс 25.09.1945 «Лірсен» (Лір).

Альфонс Бастейнс 28.01.1947 «Брюгге» (Брюгге).

Вільфрід Ван Мур 03.01.1945 «Стандард» (Льєж).

Нападники:

Рауль Ламбер 20.10.1944 «Брюгге» (Брюгге).

Поль Ван Хімст 02.10.1943 «Андерлехт» (Брюссель).

Ян Ферхейн 09.07.1944 «Андерлехт» (Брюссель).

Йоханнес Тіо 02.09.1944 «Брюгге» (Брюгге).

Андре Денуль 14.07.1946 «Лірсен» (Лір).

Йоханнес Де Вріндт 14.04.1945 «Андерлехт» (Брюссель).

Йозеф Хейліген 30.06.1947 «Беерсхот» (Антверпен).

Тренер:

Раймон Гуталс 07.10.1921.

Збірна Угорщини

Воротарі:

Іштван Геці 16.03.1944 «Ференцварош» (Будапешт).

Адам Ротермель 04.06.1948 «Баняж» (Татабанья).

Імре Рапп 15.09.1937 «МШК» (Печ).

Захисники:

Тібор Фабіан 26.07.1946 «Вашаш» (Будапешт).

Міклош Панчіч 04.02.1944 «Ференцварош» (Будапешт).

Петер Юхас 03.08.1948 «Уйпешт» (Будапешт).

Ласло Балінт 01.02.1948 «Ференцварош» (Будапешт).

Петер Вепі 20.10.1949 «Ференцварош» (Будапешт).

Йожеф Ковач 08.04.1949 «Відеотон» (Секешфехервар).

Ерне Ношк 26.05.1945 «Уйпешт» (Будапешт).

Півзахисники:

Лайош Сюч 10.12.1943 «Гонвед» (Будапешт).

Лайош Кочиш 18.06.1947 «Гонвед» (Будапешт).

Лайош Кю 05.07.1948 «Ференцварош» (Будапешт).

Міхай Козма 01.09.1949 «Гонвед» (Будапешт).

Іштван Юхас 17.07.1945 «Ференцварош» (Будапешт).

Йожеф Бечеі 10.10.1950 «МТК» (Будапешт).

Нападники:

Іштван Секе 13.02.1947 «Ференцварош» (Будапешт).

Еде Дунаї 14.07.1949 «Уйпешт» (Будапешт).

Ференц Бене 17.12.1944 «Уйпешт» (Будапешт).

Шандор Замбо 10.10.1944 «Уйпешт» (Будапешт).

Ласло Браніковіч 18.12.1949 «Ференцварош» (Будапешт).

Антал Дунаї 21.03.1943 «Уйпешт» (Будапешт).

Ласло Фазекаш 15.10.1947 «Уйпешт» (Будапешт).

Флоріан Альберт 15.09.1941 «Ференцварош» (Будапешт).

Тренер:

Рудольф Ілловські 21.02.1922.

У відбірковому турнірі

Проведено – 105 матчів.

Забито 282 голи (у середньому – 2, 69 за гру).

Найбільше глядачів – 3 337 294 (в середньому – 31 783).

Кращий бомбардир відбіркового турніру – Г. Мюллер (ФРН) – 7 голів.

Автоголи – 6.

Пенальті – 29.

«Покер» – 1.

«Хет-трики» – 5.

Вилучення – 1.

У фінальному турнірі

Проведено – 4 матчі.

Забито 10 голів (у середньому – 2,5 за гру).

Найбільше глядачів – 106 510 (в середньому – 26 628).

Кращий бомбардир відбіркового турніру – Г. Мюллер (ФРН) – 4 голи.

Пенальті – 2.

Попередження – 7.

Найстарший гравець фінального турніру – Л. Й. Семмелінг (Бельгія, півзахисник) – 32 роки 162 дні.

Наймолодший гравець фінального турніру – А. Байдачний (СРСР, нападник) – 19 років 257 днів.

Символічна збірна фінального турніру (версія УЄФА)

Є. Рудаков (СРСР), Р. Дзодзуашвілі (СРСР), М. Хурцилава (СРСР), Ф. Беккенбауер (ФРН), П. Брайтнер (ФРН), Й. Хайнкес (ФРН), Х. Віммер (ФРН), Г. Нетцер (ФРН), Р. Ламбер (Бельгія), У. Хенесс (ФРН), Г. Мюллер (ФРН).

Епілог радянським перемогам

Сьогодні, коли команди з пострадянського простору вважають за досягнення потрапляння на фінальну частину Чемпіонату світу або Європи, важко зрозуміти і уявити ситуацію, коли збірна країни була настільки сильна, що навіть другі місця на європейських чемпіонатах вважалися провалами. У радянські ж часи засудження уболівальників, які все бачать і продовжують вірити у своїх футболістів, супроводжувалося жорстокими «розборами польотів» як по спортивній, так і по партійній лінії.

Історія, що відбулася влітку 1972 року, практично ідентична наслідкам ЄВРО-64. Тоді також наша команда програла лише один матч – фінальний, але «не тим» і «не там». У 72-му представники країни «соціалізму, що переміг» розписалися у своїй безпорадності перед Західною Німеччиною. І де – в Брюсселі, в двох кілометрах від штаб-квартири НАТО!

На відміну від Бєскова, який в 1964 був звільнений з поста тренера першої збірної, наступного дня після прибуття на Батьківщину, Пономарьова відпустили з олімпійською збірною в Мюнхен, де збірна СРСР знову програла лише один матч – майбутнім чемпіонам полякам. Втім, цей результат також був визнаний провальним, і Пономарьова звільнили до початку наступного відбіркового циклу.

Влітку ж 1972-го «за поразку від Німеччини» відповідати довелося трьом Анатоліям (Конькову з «Шахтаря», Банішевському із «Нефтчі» і Байдачному з московського «Динамо») і Едуарду Козинкевичу з «Карпат». Футбольні чиновники та журналісти швидко забули, що саме Коньков забив єдиний гол у півфіналі, а м’ячі Банішевського і Козинкевича забезпечили перемогу в матчі з югославами.

Хочеться відзначити, що на ЄВРО-1972 вперше в збірній СРСР була представлена ціла плеяда гравців з України. У двох іграх фінального турніру взяли участь шість футболістів з українських клубів і ще два українці, що грали в московських командах. Крім того, три гравці київського «Динамо» залишилися в запасі. Подібний розклад по регіонах був невипадковий, адже в 1972-му луганська «Зоря» і київське «Динамо» в чемпіонаті СРСР зайняли перші два рядки. Український футбол став прогресувати, а от радянський увійшов в смугу кризи. Особливо це стало помітно в середині 70-х. Якраз ці роки ознаменувалися перемогою тотального футболу над застарілою схемою 4–2–4, за якою четверо нападників майже не повертались на свою половину, тоді як захисники не ходили до воріт суперника. Світ і футбол переживали бурхливі зміни, тоді як Радянський Союз заглиблювався в період «застою». Тож і не двино, що «революційні» підходи у футболі керівництвом СРСР категорично не сприймалися.

ЄВРО-72 став останнім змаганням «золотої ери» збірної СРСР з футболу 1955–1972 років, що стала за цей час чемпіоном Європи, двічі фіналістом ЄВРО і один раз четвертою командою континенту. А якщо додати до цього півфінал Чемпіонату світу 1966, олімпійські золото 1956, бронзу 1972 і 1976 років, то можна сміливо стверджувати – в Радянському Союзі була одна з найсильніших футбольних шкіл у світі.

Незабаром після закінчення Чемпіонату Європи в Бельгії сталася ще одна трагічна подія – від серцевого нападу раптово помер Густав Відеркер. Керівник європейського футболу не дожив до приставки «екс-» до свого титулу Президента УЄФА, пішовши з життя на 68 році.

З Відеркером померла ідея ЄВРО як відбіркового змагання до Чемпіонату світу, кубкова система розіграшу і незалежність участі у фінальному турнірі команди-господарки змагань. І хоча футбольною історією більше обласкані попередник Відеркера і його наступник, але заперечувати внесок швейцарця у розвиток світового футболу нерозумно і безглуздо.

Розділ 5. І гранди бувають биті, і чемпіонами стають по пенальті

Артеміо Франкі, який прийняв УЄФА після раптової смерті Густава Відеркера, увійшов в історію, як головний реформатор турніру. І хоча в структурі Чемпіонату Європи 1976 року ще жодних тотальних змін у порівнянні з двома попередніми чемпіонатами не сталося: 32 збірні розігрували 8 путівок в чвертьфінали у восьми групах, а фінал чотирьох найсильніших команд проводився в заздалегідь обраній країні – Югославії, однак докорінно змінилася філософія турніру.

Річ в тім, що італієць Франкі був послідовним прихильником ідеї незалежності європейських першостей від світових чемпіонатів. Саме її він оголосив у своїй інавгураційній промові як президент УЄФА. І наслідки не змусили себе довго чекати: при жеребкуванні груп на ЄВРО-76 «сіяними» бралися не ті європейські збірні, які домоглися найбільших успіхів на останньому Мундіалі, а чвертьфіналісти попереднього Чемпіонату Європи. Цей, здавалося б, малозначний крок кардинальним чином змінив розподіл команд по групах і привів до більш ніж несподіваних результатів: у числі чвертьфіналістів ЄВРО-76 не виявилося кількох найсильніших команд Європи: Італія, Англія, Франція, Угорщина та Польща просто не вийшли зі своїх груп.

Хтозна, можливо, саме ця ситуація, що аж ніяк не підвищила фінальному турніру ані рейтинг, ані телевізійну аудиторію, згодом стала причиною реформування європейських першостей у бік розширення представництва збірних у фінальній частині. Але це станеться лише за чотири роки, а поки перейдемо до змагання в групах.

Як і чотири роки тому, у відборі на Чемпіонат Європи стартували 32 збірні. Цього разу Албанія взяла тайм-аут, а її місце зайняла команда-дебютант Ісландія.