Виявляється, Яцек не брехав. Він справді позичив ті гроші Станіславові. Сьогодні я пересвідчилася в цьому на власні очі. Яцек при мені розпечатав конверта, що його приніс службовець з фабрики. У конверті були векселі на п’ятдесят тисяч.

З цього приводу я сказала дядькові:

– Сумніваюся, щоб та жінка була шантажисткою. Якби вона зажадала від Яцека гроші, він про всяк випадок схотів би їх приховати і не позичив би нікому. Це мене дедалі дужче непокоїть.

– Чому непокоїть? – здивувався дядько.

– Ну, коли їй не потрібні гроші, то, певно, потрібен він сам.

Дядько замислився і похитав головою.

– Мені досі не вдалось зорієнтуватися в її намірах. Я бачився з нею разів п’ять чи шість, але ми все ще на дуже офіційній нозі. Поки що я не мав нагоди до грунтовнішої розмови. Коли я згадав, що знаю в обличчя того молодика, з яким вона виходила з ліфта, вона полишила моє зауваження без відповіді. Це жінка з великим досвідом поводження в суспільстві. Чудово вміє розмовляти ні про що.

Я була трохи розчарована.

– З вашими талантами, дядечку, я сподівалась од вас більшого.

– Я й сам сподівався більшого, – всміхнувся він. – Але повіриш, це дуже цікава жінка, і я анітрохи не шкодую, що познайомився з нею.

– Але ж не може бути, щоб вона хоч чимось себе не виказала. Адже мусила вона щось про себе розповісти?

– Так, – визнав дядько. – Але сумніваюся, чи ті відомості нам на щось придадуться. Вона казала мені, що її батько був одружений з бельгійкою і мав промислові підприємства десь під Антверпеном. Після смерті батьків вона все ліквідувала і спершу вчилася в Академії мистецтв у Парижі, бо хотіла стати художницею, а потім подорожувала, дуже багато подорожувала. З її розповідей можна зрозуміти, що вона знає майже увесь світ. Хоч матеріальні умови давали їй незалежність, проте вона якийсь час була навіть журналісткою і надсилала з різних країн кореспонденції до американських часописів. Найбільше часу вона проводить на Французькій Рів’єрі. Одначе завжди і скрізь живе в готелях.

– Ну, то вона розповіла вам досить багато.

– Нібито й багато, але користі з усього того нам мало. Я, звичайно, перешлю всі ці відомості до розшукової контори в Брюсселі. Одначе сумніваюся, щоб вони їм там стали у пригоді.

– То що ж нам діяти?

– Доведеться набратися терпіння. Треба розраховувати на випадок.

– А ви її з кимось познайомили?

– О, так. З кількома панами.

Я стривожилась.

– Як же ви могли дозволити собі таку необачність?! Адже вони в розмові з нею можуть назвати, та вже й напевне не раз називали, ваше прізвище. Вона ж одразу збагне, що не випадково пан, з яким вона познайомилася, має те саме прізвище, що й моє дівоче.

– О, цього можеш не боятися, – заспокоїв мене дядько. – Жінці, що не володіє жодною слов’янською мовою, всіх наших прізвищ не тільки не запам’ятати, але навіть і не вимовити. Я вже не раз у цьому переконався.

– Але ж це вона писала Яцекові, і писала найчистішою польською мовою.

Дядько хитнув головою.

– Це для мене ще незбагненна загадка. Я певен, що писала або вона, або якась особа, що знає польську мову. Якщо вона сама, то я радніше схильний припустити, що вона переписала текст з чужого рукопису, по-рабському копіюючи літери і не розуміючи змісту. Для мене цілком певне одне: польської мови вона не знає. Я робив щодо цього сотні експериментів. Приміром, сидячи в ресторані, вдавав, що погано зрозумів її, і замовляв кельнерові зовсім інше. Або ж несподівано вкидав якесь польське слово, або ж у розмові, що точилася при ній, казав щось про неї. Я не можу не вірити своєму досвідові. Жодного разу в її погляді, поведінці чи виразі обличчя не було помітно найменшої, анінайменшої реакції. Вона не може знати польської мови. Це для мене безперечна істина.

Я замислилась і похитала головою.

– І все ж для мене лишається незрозумілим, чому вона писала Яцекові по-польському… Якщо їй довелося завдати собі стільки клопоту, копіюючи чиєсь письмо, чому вона просто-напросто не написала листа французькою чи англійською мовою, якими добре володіє? Адже вона повинна знати, що Яцек також їх розуміє… Ні, дядечку, вся ця справа видається мені загадковішою і складнішою, аніж вам. І взагалі, на світі діються речі надто складні й несподівані…

Дядько погодився, що все це виглядає вельми підозріло. Я бачила, що він навіть серйозно стривожився. Це дуже похитнуло мою віру в нього.

Вівторок

Вранці з пошти принесли посилку. Я була дуже здивована з двох причин. По-перше, посилка була продовольча, а по-друге, її надіслала з Ковеля якась не відома мені Зоф’я Патрич. Це мене так заінтригувало, що я вирішила відкрити її сама. Та ще дужче здивувалася, коли я знайшла всередині дві обпатрані курки. Я вже хотіла гукнути Юзефа, щоб він забрав їх до кухні, коли раптом побачила між тою бридотою конверта. Серце мені забилося сильніше. Я вже знала, що це від Роберта. І не помилилася.

Я довго вагалася, не знаючи, що з ним робити (з тим конвертом). Адреси на ньому не було. Я ще раз подивилася на обгортку. Адресу, безперечно, писав хтось інший. Якась жінка з невиразним почерком. Та ще й противним хімічним олівцем.

На додачу від курей тхнуло сирим м’ясом чи вони просто були несвіжі. Мені стало млосно. Я залишила їх у їдальні і замкнулася в своїй кімнаті.

Звісно, я мала право відкрити конверт. Ні майор, ні полковник не можуть мати до мене жодних претензій. Хіба могла я подумати, що це від Роберта? Який би мужчина посилав дамі з вищих верств дохлих курей?

Я розірвала конверта, і з нього випав ключик. Маленький зграбний ключик. Крім нього, всередині була якась посвідка і лист. Оскільки я ще не знаю, як учиню і що з усім цим зроблю, а лист цей чи не найкращий з усіх, які я колись одержувала, то я переписую його сюди.

«Ганко!

Це страшна річ, коли мужчина, навіть дуже сильний мужчина, мусить простягати руку по допомогу до жінки, яку прагнув би оборонити від будь-якої небезпеки, від усього, що могло б вразити її вельми делікатну уяву, порушити її спокій, внести дисонанс у її безжурні дні.

Мене аж розпач бере, як подумаю, що мушу це зробити, і ніщо в світі не виправдовує мене, навіть те, що я так сильно, так безтямно тебе кохаю.

А тепер вислухай мене. Зовсім несподівано мене спіткало нещастя. Нещастя, глибини якого я ще й сам не можу осягнути. Мені довелося раптово втекти з Варшави, аби врятувати своє життя. Яне зміг узяти навіть подорожньої валізки. Навіть грошей. Тільки завдяки випадковим людям я ще не сконав з голоду. А що зі мною буде завтра чи за годину – не можу завбачити.

А тут іще оце кохання, що спалює мені серце, ця величезна й безнадійна туга за тобою. Кохання, яке я мушу піддати такому страшному випробуванню. Я знаю, що ти мені не одмовиш. Але водночас знаю і те, що наражаю тебе, тебе єдину, мій найдорожчий скарб, на можливі прикрощі. Тому благаю тебе, будь якомога обережніша. Заклинаю тебе, нехай ніхто не дізнається про цей лист ані слова.

Прохання моє таке: у Північно-Східному банку я маю сейф. Посилаю тобі ключик од нього, а також посвідку з паролем. Піди туди і забери все, що там лежить. Там є два пакети. В одному інженерні папери з планами фабрики, яку я мав намір будувати, в другому – гроші. Забери їх до себе і ретельно сховай. По дорозі до банку і в самому банку старайся не привертати до себе уваги. Ці пакети для мене надзвичайно важливі. Може, навіть не менш від життя.

Якщо почуєш про мене щось погане, можеш вірити усьому. Можеш проклясти мене і викреслити зі своєї пам’яті. Я готовий до всього. Можливо, я навіть заслуговую на те, хоч, знаючи тебе, я певен, що ти нікого не засудиш, не вислухавши його перед тим, не взявши до уваги трагічного збігу обставин, що міг штовхнути його не на той шлях, якого прагнуло його серце. Я зазнав у житті чимало катастроф, але найбільшу переживаю тепер, коли наді мною зависла загроза втратити тебе, коли я вже намірявся був усунути всі перешкоди, які нас розділяли. Якохаю тебе, і якщо ти дізнаєшся про мою смерть, знай одне: хоч би мені й судилося померти, я помру з твоїм ім’ям на устах.

Роберт».

Коли я дочитувала цього листа, мені тремтіли руки. Ні, я таки не помилилася в цій людині. Я знала, що мене в ньому вабить. Він справжній мужчина. Подумати тільки, за весь той час, поки йому добре велося, він ані разу не сказав, що кохає мене. А міг же тоді багато на що сподіватися. Ось і з цього листа видно, що він пов’язував зі мною чималі надії. Можливо, навіть розраховував, що задля нього я розлучуся з чоловіком. Та на освідчення зважився тільки тепер, коли вже всі надії зруйновано. То людина з характером.

Я відчувала, що повинна без роздумів зробити все, про що він просить. Цього прагнула моя жіноча душа. Тільки Бог знає, які жахливі обставини могли штовхнути його на лиху дорогу.

Одначе, з другого боку, страх мене бере на саму гадку, що я тримала б у домі оті його папери й гроші. Адже їх міг би знайти хтось із прислуги чи й сам Яцек. І чому він хоче, щоб я забрала їх до себе?

А тут іще отой майор. Який грізний був його погляд, коли він зажадав од мене, щоб я зараз же сповістила його, тільки-но Роберт дасть про себе знати. Як видно, це не іграшки, коли вже ота бідолашна дівчина вкоротила собі віку. Мені весь час увижається її посиніле обличчя.

Що ж робити?…

Вівторок, вечір

Нарешті упав мені з серця цей камінь. Після нього лишилася глибока рана. Бо я ніколи не прощу собі того, що вчинила. Тішить мене лиш те, що частина моєї вини лягає на Ромека Жеранського. Як я могла забути про його існування! Тільки завдяки випадкові доля дозволила мені скористатися з його поради та допомоги.

А власне ж, тільки він найбільше гідний довіри з усіх чоловіків у Варшаві. До того ж я завжди вірила в його здоровий глузд та розум. Не кажу про те, що Ромек радніше застрелився б, аніж заподіяв мені хоч найменшу кривду. Його вірність зворушує мене. Він і досі не оженився, хоч минуло вже три роки, відколи я стала Яцековою дружиною. За ці три роки я бачила його заледве двічі, та й то здалеку. Він зовсім полишив те товариство, де міг би зустрічати Яцека.

Зрештою, я цьому й не дивуюся. Яцек без будь-якого лихого заміру викликав його тоді на дуель і поранив у руку. На той час жоден з них ще не дістав мого слова, і обидва мали однакове право добиватися моєї взаємності. Розійшлися вони непримиренні. Двоє найближчих друзів стали найзапеклішими ворогами.

Сам Бог послав його мені тепер. Я саме виходила після примірки, коли здибала його. Аж мало не скрикнула з радості. Він злегка побліднув (як це гарно з його боку!), та, оскільки ми зіткнулися віч-на-віч, йому не випадало відбутися самим поклоном. Зрештою, я вже простягла йому руку.

Я сказала йому, що він змужнів і погарнішав з вигляду. Так воно, зрештою, й було. Раніше він мав трохи завузькі плечі, був надто худий, і в його поведінці вчувалась якась наївність. Тепер він швидко опанував себе і одразу погодився мене провести.

Отож я сказала йому, що коло мене упадав один добродій, котрого тепер викрито як шпигуна. Оскільки його бачили в моєму товаристві, то військові власті гадають, що хоч він і втік із Варшави, але спробує зв’язатися зі мною. Мене зобов’язано, щоб я негайно дала їм знати, якщо таке станеться. Потім я докладно переказала Ромекові зміст Робертового листа і запитала, як мені діяти.

Уважно вислухавши мене, Ромек сказав:

– Як ти можеш хоч мить вагатися! Коли б ти навіть і хотіла виконати прохання того шпигуна, то не змогла б цього зробити, а сама вскочила б у неабияку халепу.

– Чому?

– Та це ж дуже просто. Після його втечі напевне поставлено когось, хто стежить за його сейфом у банку. Вони були б надто наївні, якби цього не зробили. І кожен, хто спробує відімкнути сейф, буде тут-таки заарештований.

Я здригнулася.

– Який жах!

– Ще б пак. Тим більше, що тебе б визнали, і то цілком слушно, за спільницю шпигуна.

Я подивилася на нього з недовірою.

– Ти жартуєш? А становище мого чоловіка?…

– Навіть коли б твій чоловік був міністром, це не врятувало б тебе від тюрми й обвинувального вироку.

– То що ж мені робити?

– Якнайшвидше віддай того листа, як тобі сказано.

– Але ж це однаково що віддати цього чоловіка на смерть!

– Тим краще. Він шпигун, і його треба знешкодити.

– Ти міркуєш по-чоловічому, – озвалась я по хвилі. – Справа зовсім не така проста. Ти не береш до уваги, що, послухавшись твоєї ради, я викажу людину, яка не має в світі нікого, крім мене. Людину, яка мені довіряла. Коли б ти був на його місці, то дивився б на все інакше.

Ромек усміхнувся.

– Я не міг би бути на його місці з двох причин. По-перше, я не уявляю собі такої ситуації, в якій згодився б наразити тебе на якусь небезпеку, а по-друге, я не шпигун. А ти передусім повинна виходити з того, що ти полька, дружина польського дипломата.

Я не могла не визнати справедливості його слів. Зрештою, я, мабуть, і сама вчинила б так, як він порадив. Але ж це не може змінити факту, що я маю право каратися своїм вчинком.

Я забрала все. Так звелів мені майор по телефону. Курей, обгортку й листа. Тільки-но я з’явилася до майорового кабінету, туди зараз же прийшли полковник Корчинський і ще двоє якихось панів у цивільному. Страх згадати, що вони виробляли. Розглядали все крізь лупу, навіть і курей. Придивлялися до паперу, мотузок, клею, чорнила. Щось там забирали на просвічування, покраяли тих нещасних курей складаним ножиком, неначе сподівалися знайти щось і в них. Нарешті майор витер руки і сказав:

– Все складається чудово. Візьміть, будь ласка, цей ключик.

Я злякалася.

– А навіщо він мені?

– Зараз я вам усе поясню. Сьогодні вже пізно, а завтра вранці ви підете до банку й відімкнете сейф. Це останні дверцята праворуч у третьому ряду знизу. Ви заберете те, що там лежить, сховаєте в сумочку і підете пішки додому.

– Але чому я маю все це робити?

– Для того, шановна пані, щоб не сполохати пташку. Перед банком, а може й усередині, напевне, чатує хтось із його спільників. Тоннор, очевидно, поінформував його, що ви маєте узяти з сейфа ті пакети. Адже він удався до вас із цим проханням, маючи на меті одне: згодом безпечно забрати у вас свої речі. Це «згодом» може бути одне з двох: або хтось з’явиться по ті речі до вас додому, або їх заберуть у вас, не гаючи часу, тоді, коли ви будете повертатися з банку. Отож, якщо на вулиці до вас хтось підійде і вимагатиме, щоб ви віддали йому пакети для Тоннора, віддайте їх.

– Віддати?

– Авжеж. За вами йтимуть наші агенти, отож нічого не бійтеся. Одначе вам треба бути готовою до всяких несподіванок. Найспритніше з їхнього боку було б інсценувати звичайну вуличну крадіжку. До вас зненацька підбіг би хтось, вихопив сумочку і кинувся навтіки. Ми, звісно, тут-таки його схопили б, але в такому разі ми не мали б проти нього доказів, що він належить до шпигунської зграї. Розумієте, він міг би вдавати звичайного злодюжку. Отже, ідучи до банку, ви взагалі не беріть із собою сумочки. Я сподіваюся, ви маєте якусь кишеню в хутрі?

– Атож, маю, у каракулевому.

– От і чудово. Ті пакети невеликі. Ви легко сховаєте їх у кишені. Оце і все, про що я вас прошу. Коли ви повернетеся додому з пакетами, я чекатиму на вас там, і ви дістанете дальші настанови.

Це вже було для мене занадто. Я мала не тільки зрадити Роберта, віддавши його лист, а ще й брати участь у тій ганебній махінації!

– Ні, пане майор, – рішуче відказала я. – До такого діла ви можете залучати кого хочете, але не мене. Я до таких речей незвична. Ви, пане майор, здається, не зважаєте на те, хто я така.

Майор кинув на мене неприязний погляд.

– І все ж я дуже прошу вас не відмовити нам у допомозі. Це забере у вас не більш як півгодини часу.

– Ідеться не про час, – обурилась я, – а про те, що ви хочете зробити з мене поліційного шпика.

– Ах, навіщо ж так перебільшувати! Я просто вважаю, що ви, як добра громадянка польської держави, не можете відмовити нам у допомозі.

– На жаль, відмовляю, – рішуче сказала я.

Майор розвів руками.

– Ото біда, – зітхнув він. – Мабуть, я не вмію переконувати. Ну що ж… Мені не залишається нічого іншого, як звернутися до вашого чоловіка. Можливо, він зуміє вас умовити…

Тут я вже злякалася не на жарт.

– Але ж ви мені обіцяли, що чоловік ні в якому разі ні про що не дізнається. Мені нема чого перед ним приховувати, але ви розумієте, я не хочу наражати його на прикрощі.

– Я вас розумію, – перепинив він мене. – Але, оскільки ви ставите мене в безвихідну ситуацію, я буду змушений вдатися до цього засобу. Запевняю вас, що кажу це аж ніяк не з метою якогось тиску на вас, а лише в надії, що ваш чоловік визнає мої докази слушними і схилить вас виконати це прохання.

Я прикусила губу. Що я могла йому сказати? Довелося погодитись. Не можу без огиди думати про те, що чекає на мене завтра.

Середа

Все сталося так, як було передбачено детально розробленим планом. Об одинадцятій я пішла до банку. Бліда з хвилювання, я відімкнула дверцята. Руки мені тремтіли. Всередині справді були два невеликих пакети. Я сховала їх до кишені.

Як неприємно, коли за тобою пильнують. Хоч мене й запевняли, що ніщо мені не загрожує, я відчула страх. Нараз мені пригадалися всі гангстерські та шпигунські фільми. Кожну мить звідкись ізбоку чи ззаду могли пролунати револьверні постріли…

Нічого такого, одначе, не сталося. Я вийшла на вулицю, перейшла на другий бік. Озирнулася навколо. Позаду мене були звичайні перехожі, що нічим не різнилися від тих, яких я бачила щодня. І все ж я наддала ходи.

Коли я, врешті, опинилася дома, ноги мені підтиналися. На мене вже чекав майор, убраний у цивільне. Яке щастя, що не було Яцека. Як би я викрутилась перед ним з приводу майорового візиту?!

Майор узяв у мене пакети, пильно їх оглянув і сказав:

– Я повинен забрати їх з собою. Години за дві ви одержите їх назад.

– Та навіщо вони мені?! – злякано вигукнула я.

– Треба, щоб вони були у вас. Тоннор або сам по них з’явиться, або когось пришле. Од вас вимагається лише віддати ці пакети. Якщо це буде вдень, то одразу ж, тільки-но вийде той чоловік, ви одслоните фіранку на цьому вікні в такий-от спосіб.

Він показав мені, як я маю одслонити фіранку.

– Ну, а якщо, – провадив далі, – буде вже темно, ви тричі засвітите і згасите світло.

Ми саме сиділи з Яцеком за обідом, силкуючись обоє вдавати невимушених і веселих, коли в передпокої почувся дзвінок. Я схопилася як опечена.

Цього разу на порозі стояла якась дівчина. Вона спитала мене:

– Ви пані Реновицька?

Коли я це потвердила, вона кивнула головою і подала мені невеликий пакуночок.

– Це прислав вам пан майор.

Я просто з передпокою подалася до ванної кімнати і сховала пакунок за ванну.

– Що там таке, люба? – спитав Яцек, коли я повернулася до столу.

Я мало не плакала. Ну що було йому відповісти?

– Кожен має свої прикрощі… – прошепотіла я.

Більше він нічого не спитав. Він-бо такий делікатний.

Четвер

Мала такий напад мігрені, що не допомогли жодні порошки. Сьогодні під очима в мене темні кола, і я виглядаю на старшу від своїх літ. Вирішила цілий день провести вдома, у халаті. На п’яту запросила кількох знайомих і Тото. Сиділи до сьомої. Вони видалися мені нудними, а розмови їхні були такі банальні та буденні, що, коли вони пішли, я відчула справжню полегкість.

Яцек повернувся до вечері. Був наче трохи веселіший і дав мені зрозуміти, що його особисті справи можуть повернути на краще. Увесь вечір він був напрочуд милий зі мною. Він таки справді єдиний чоловік, якого я можу кохати. Я навіть сказала йому про це. Це його зворушило не менше, аніж тоді, коли я згодилася вийти за нього заміж.

П’ятниця

Яцек поїхав до Бєловежі. Наша прощальна ніч була чудова, і, наче на довершення цієї ночі, день, що прийшов їй на зміну, теж прекрасний. Зранку випав свіжий сніг. Усе навколо побіліло. А над білим світом – блакитне склепіння неба без найменшої хмаринки. Сонце світить так ясно, що аж очі засліплює.

Я прокинулася радісна, з якимось певним передчуттям, що на мене чекає щось напрочуд приємне.

Я не помилилася: ледве я встигла поснідати (усе було таке смачне!), як подзвонив дядько Альбін. Я аж скрикнула з подиву, почувши новину: розшукне бюро в Брюсселі натрапило на слід міс Елізабет Норман. Вони там просто генії. Спромоглися виявити, що три роки тому вона мешкала в Біарріці у віллі «Флора» з містером Фолкстоном і сама підписувалась як місіс Фолкстон. Вони провели там цілий сезон і вважалися закоханим подружжям. Докази та свідків знайти буде не важко.

Це вже було принаймні щось певне. Он вона, виявляється, яка, ця пані! Спочатку тікає від чоловіка, а потім шаліє з якимось чужим добродієм, удаючи його дружину.

Ми з дядьком умовились зустрітися в кондитерській, щоб усе обговорити. Дядько теж був у чудовому настрої. Звістку з Брюсселя він одержав перед самим вечором і вже встиг її перевірити. Він запросив ту видру на вечерю і під час вечері спрямовував розмову на Біарріц. Оскільки він бував там не раз і добре знав усе Біскайське узбережжя, йому вдалося між іншим натякнути, що колись він пережив там цікаву пригоду. З одною чарівною іспанкою, що мешкала на віллі «Флора».

– Я розповідав їй про це, – сказав дядько, – в такому розчуленому припливі спогадів, що вона спіймалася на гачок. «“Флора”? – перепитала вона. – Це забавно. Уявіть собі, що і я колись наймала цю віллу. Вона стоїть у прегарному місці».

Цього вже дядькові було цілком досить. Ми вирішили негайно зателеграфувати до Брюсселя, щоб вони там трималися цього сліду й постаралися розвідати все, що можна, про отого містера Фолкстона.

Разом з тим у дядька виникла непогана ідея: зв’язатися з Яцековим дядьком, що був на той час послом і під опікою якого Яцек жив за кордоном. Від нього напевне можна буде про щось дізнатися.

Мене так захопила ця ідея, що я тут-таки, з кондитерської, зателефонувала до Тото і спитала, чи не знає він, де тепер живе пан Влодзімеж Довгірд. Тото не знав, але сказав, що в Мисливському клубі це безперечно відомо і що він за півгодини матиме для мене потрібну інформацію.

Відтоді, як дядько Довгірд захворів на якийсь особливо злоякісний ревматизм, він полишив дипломатичну службу й або подорожував десь по півдню, або ж сидів у своєму маєтку під Ленчицею. Сама я знала дядька Довгірда дуже мало. Він два чи три рази був у моїх батьків, коли я заручилася з Яцеком, потім приїздив на наше весілля, і, нарешті, рік тому я зустріла його в Гелуані.

Хоч ми з ним і мало знайомі, він щиро мене любить. І я теж завжди почувала до нього симпатію.

Я з нетерпінням чекала на дзвінок Тото і страшенно зраділа, коли він сказав, що дядько Довгірд тепер у Косинцях під Ленчицею.

– О, це чудово! – вигукнула я, а оскільки рішення виникають у мене напрочуд швидко, то тут-таки додала: – Ти знаєш, мені страх як хочеться його провідати. Чи не поїхав би ти зі мною?

Такі пропозиції Тото не треба повторювати двічі. За годину він заїхав до нас своєю машиною. Я була вже готова. Тільки ще мимохідь зазирнула за ванну. Пакет був на місці. Заспокоєна, я замкнула ванну кімнату, а ключ сховала між старими часописами, що лежали у вестибюлі.

Тото здивовано стежив за мною.

– Що це за чудні маніпуляції? – запитав він.

Я відбулася сміхом. Від усіх підозр Тото слід відбуватися сміхом.

Сідаючи в машину, я уважно розглянулася навколо: чи не помічу де отих агентів, що пильнують мої вікна, – але нікого не побачила.

У Косинцях я ніколи ще не була, хоч, власне, мала б ними цікавитися, бо рано чи пізно вони дістануться нам у спадщину по дядькові Довгірду.

До маєтку їхали довгою алеєю, а потім густим парком. Сам палац не справляв приємного враження. То був масивний двоповерховий будинок, що скидався на якийсь залізничний вокзал у Пруссії.

Нагору вели досить широкі сходи. Біля входу в покої нас зустрів дядько Довгірд, убраний вельми оригінально: на голові хутряна шапка, на плечі накинута бекеша, підбита білим смушком, а на ногах – картаті німецькі пантофлі на хутрі. Як змінився цей чоловік! Я завжди пам’ятала його вишуканим худорлявим паном з моноклем, з тим самим моноклем, що так чудово пасував до його сухого довгастого обличчя з різкими, енергійними рисами. Потилиця і щоки його трохи одвисли, на носі були грубі окуляри. Давно не стрижені вуса стирчали, мов сива щітка.

Тото, за кожним словом величаючи дядька «шановним паном послом», нагадав йому, що колись мав честь з ним познайомитись. Які кумедні ці чоловіки, що весь світ поділяють на ранги! Навіть для Тото, що ні від кого не залежить, дядько Довгірд являв собою важну персону, і його присутність так захопила Тото, що він нібито зовсім забув про мене.

Коли ми перейшли до кабінету, дядько втупився в мене своїми невеличкими, трохи збляклими очима й запитав:

– Ну, то що там, любцю? Як ся має мій небіж? Коли не помиляюся, він щось накоїв?

– Що ви, зовсім ні, – заперечила я. – Яцек гідний племінник свого дядечка. То чи міг би він вчинити якусь кривду чи нетактовність?

Дядько галантно вклонився і з усміхом мовив:

– Ти, моя любцю, завжди надто добра до мене, але цього разу я схильний підозрівати найгірше. Коли вже ти наважилася на таке тяжке випробування, як візит до мене, старого нуднющого пенька, то, напевне, скоїлося щось надзвичайне.

– Та ні, нічого особливого, – відказала я. – Ви ж знаєте, дядечку, яка я ревнива.

– Ніколи не повірю, щоб Яцек давав тобі приводи до ревнощів! – вигукнув дядько з удаваним обуренням.

– Ні-ні, дядечку. Але я ревную його навіть до минулого.

– Це повинно йому лестити.

– Отже, дядечку, мене цікавить призабута минувшина. Чи ви не пригадуєте собі жінки на ім’я Елізабет Норман?

– Елізабет Норман? – дядько наморщив чоло й замислився. – Стільки прізвищ на світі… Елізабет Норман… Якого віку ця дама?…

– Нині їй десь під тридцять.

– А яка вона з себе?

Я, як могла докладніше, описала її, зважаючи, певна річ, на те, що тоді вона мала виглядати набагато молодше. Дядько похитав головою.

– Дуже шкода, але не пригадую такої.

– І все ж, дядечку, ви напевне її знали. Свого часу Яцек дуже цікавився нею…

Він звів брови.

– Ой… Здається, щось таке пригадую… Вельми гожа панна… Зовсім молоденька й напрочуд чарівна… Так, так. Яцек привів її на прийом у посольство… Ну звісно ж. Її звали Бетті, Бетті Норман. Шатенка з зеленими очима. Її батько, дуже пристойний літній добродій, був власником якогось пароплавства чи чогось подібного. Їх приймали в найкращих домах. Авжеж, пам’ятаю. Бетті Норман. Здається, вона навіть доводилась якоюсь родичкою леді Норткліф… Тоді Яцек був начебто вельми нею захоплений… – Дядько з усміхом узяв мене за руку й додав: – Але хіба можна бути на нього за це в претензії? Усе воно було так давно…

– Та ніхто ж і не каже про якісь претензії. Просто я хотіла б щось про неї дізнатися.

Він замислився.

– Атож, пам’ятаю. Бетті Норман. Дуже гарна дівчина. Та ще й така вихована… Здається, вона серйозно важила на Яцека. А так, так. Навіть вивчала польську мову, а це ж неабищо для іноземки. Вона була дуже здібна. А потім якось зникла з обрію. Та воно й зрозуміло. Яцек поїхав на кілька місяців до Америки, а вона вернулась у Бельгію, до батьків. Так, вона часто бувала в посольстві. Мила, безпосередня натура. Усі її любили. Була в неї навіть така незвична риса: її цікавили політичні питання. Але все в минулому… А ти що, бачила її недавно?…

Усе для мене поступово прояснювалось. Якщо її не було в той час, коли Яцек поїхав до Америки, то вона, безперечно, не вернулася ні до яких батьків у Бельгію, а подалася з ним. Тепер мені стало зрозуміло, чому Яцек завжди обминав мовчанкою своє пробування в Сполучених Штатах.

Тло ситуації почало вимальовуватися мені виразніше. Дуже скидається на те, що Яцек потайки побрався з нею, а від’їзд до Америки був, по суті, весільною подорожжю. І все ж одна річ лишається для мене незбагненна: чому ця жінка його покинула?…

Це така сама загадка, як і її приїзд до Польщі тепер, коли минуло стільки літ. Навряд чи вона тішить себе надією, що Яцек згодиться до неї повернутися, хоч би й під загрозою викриття. А як розуміти Яцекові слова, що його справи повернули на краще?… Чи має це означати, що йому пощастило дійти з нею якоїсь згоди?… В усякому разі, вона не справляє враження поступливої жінки. З вигляду вона скоріше вперта. Може, навіть затята. Жінки такого типу не спиняються ні перед чим.

Дядько Довгірд більше не міг дати мені ніяких відомостей. Одначе й ті, що я дістала, були надзвичайно важливі. Цікаво, яку міну зробить дядько Альбін, коли я скажу йому, що ота його англійка знає польську мову.