Стоїк

Розділ 7

Після того, як Ковпервуд віддав всі належні інструкції Сіппензу й з’ясував, що для ліквідації справ у Чикаґо йому доведеться відправитися до Нью-Йорка, щоб обговорити з певними фінансистами питання реалізації хоча б частини своїх акцій, думки його знову повернулися до Береніс: як би влаштувати їхню подорож, уникнувши при цьому розголосу.

Звісно, він набагато ясніше, ніж Береніс, розумів, якими міцними узами довгого спільного життя, разом пережитих подій, він був зв’язаний з Ейлін. Цього Береніс була не в змозі повністю усвідомити, особливо через його палке почуття до неї. Одначе для нього самого було цілком очевидно, що, аби уникнути скандалу, слід триматися єдиної можливої тактики – дипломатії та умиротворення. Ризик був надзвичайно великим, особливо, якщо починати цю справу в Лондоні, тим більше після цього галасу у зв’язку зі створеними ним компаніями й методами боротьби за концесії в Чикаґо. Адже його звинувачували в хабарництві й ледве не в підриві суспільних підвалин. І спровокувати зараз обвинувачення в аморальності або загрозу якихось публічних витівок з боку Ейлін, – наприклад, інтерв’ю газетярам про його стосунки з Береніс, – це вже зовсім ні до чого.

Крім того, Ковпервуда турбувала ще одна обставина, що також могла стати причиною негараздів між ним і Береніс: його стосунки з іншими жінками. Деякі з його колишніх зв’язків ще не зовсім пішли в минуле. З Арлет Вейн, можна було вважати, справа покінчена. Але залишалася ще Керолайн Хенд, дружина Хосмера Хенда, крупного чиказького акціонера залізничної й м’ясо-консервної компаній. Керолайн, коли Ковпервуд тільки що познайомився з нею, була зовсім дівчиною і мало нагадувала заміжню даму. Хенд розлучився з нею через Ковпервуда, але залишив Керолайн непоганий капітал. І вона досі плекала певні почуття до Ковпервуда. Він купив їй будинок у Чикаґо, і в роки своєї запеклої боротьби за місце серед чиказьких ділків нерідко навідувався до неї; адже тоді він був цілком впевнений, що Береніс ніколи не стане його жінкою.

І саме зараз Керолайн збиралася перебратися до Нью-Йорка, аби бути ближче до нього, коли він врешті вирішив залишити Чикаґо. Керолайн була кмітливою жіночкою і не ревнивою – принаймні явно – і вельми вродливою, щоправда, вбиралася доволі зухвало. Весела, дотепна, вона завжди вміла розважити його. Їй минуло тридцять, але на вигляд їй можна було дати не більше ніж двадцять п’ять, а за жвавістю характеру – навіть двадцять. До самої появи Береніс і навіть ще й тепер (Береніс, звісно, цього не знала) дім Керолайн був завжди відкритий для Ковпервуда, а також для тих, кого він бажав запросити туди. Саме про цей будиночок на Північній стороні й згадувалося в чиказьких газетах, коли в пресі піднялася кампанія проти Ковпервуда. Керолайн завжди говорила йому, що якщо він коли-небудь її розлюбить, він має просто сказати їй про це, і вона не намагатиметься його втримати.

Обмірковуючи тепер свої взаємини з нею, Ковпервуд подумав піймати її на слові, відверто з нею поговорити й припинити їхні стосунки. Одначе, хоч як він любив Береніс, прямої необхідності в такому кроці не було. Можливо, врешті якось вдасться порозумітися з обома. У всякому разі, ніщо не повинно затьмарювати його відносини з Береніс, якій він пообіцяв бути вірним, наскільки це було в його силах.

Одначе він постійно повертався думкою до Ейлін. Йому мимоволі пригадувалися початок їхніх стосунків і ті події, що їх поєднали. Та бурхлива, шалена любов у Філадельфії, що стала однією з причин, ба навіть головною причиною його першого фінансового краху. Весела, нерозважлива, закохана Ейлін тих днів, що палко віддавала йому всю себе, певно, сподіваючись на вічну вірність з його боку, гарантію, якої любов на своєму руйнівному шляху ще нікому не давала! І навіть тепер, після стількох років і всяких любовних історій і в його, і в її житті, вона так і не змінилася і все ще любить його.

– Знаєш, люба, – сказав він Береніс, – мені справді шкода Ейлін. Одна в цьому величезному будинку в Нью-Йорку, без знайомих, гідних довіри. Поруч лише якісь нікчеми, що хочуть тільки одного – випити й погуляти за її гроші. Я це знаю від слуг, які досі зберігають мені вірність.

– Так. Звісно, це дуже сумно, – відповіла Береніс. – Але я розумію її.

– Мені зовсім не хочеться бути жорстоким до неї, – вів далі Ковпервуд. – Адже, по суті, це повністю моя провина. Знаєш, я от думаю, якби підшукати якогось приємного чоловіка з нью-йоркського вищого світу, чи принаймні дотичного вищих кіл, котрий би за певну винагороду узявся б її розважити. Звісно, я маю на увазі суспільні розваги.

І він із сумом подивився на Береніс.

Одначе вона зробила вигляд, що не надає ваги його словам, і лише по тому, як застиг на якусь мить її погляд, і ледь здригнулися куточки губ, можна було здогадатися про її задоволення почутим, адже задум Ковпервуда цілком узгоджувався з її власною ідеєю.

– Не знаю, – обережно відповідала вона, – можливо, є такі молоді люди.

– Певен, що таких чимало, – діловито продовжив Ковпервуд. – Звісно, це має бути американець. Ейлін не любить іноземців, зокрема чоловіків іноземців, я маю на увазі. Певен лише, якщо ми хочемо спокійно залишити Америку, слід обов’язково щось придумати і якомога скоріше.

– Мабуть, я знаю таку людину, – задумливо промовила Береніс. – Його звуть Брюс Толліфер. Він з Віргінських і Південно-Каролінських Толліферів. Можливо, ти також знаєш його.

– Ні. А він справді такий, який мені потрібен.

– Ну, він молодий, привабливий, якщо ти це маєш на увазі, – продовжувала Береніс. – Я з ним не знайома, бачила його раз у Нью-Джерсі в Данії Мур на тенісному корті. Едгар Бонсиль тоді ж і розповів мені, що це жалюгідний паразит, який постійно живе за рахунок якоїсь багатої жінки, як, наприклад, Данія Мур.

Береніс розсміялася й додала:

– Мені здається, Едгар побоювався, що я можу закохатися в цього Толліфера. Він і справді гарно виглядає.

І вона посміхнулася так, наче це все, що вона знає про цього молодика.

– Звучить цікаво! – зауважив Ковпервуд. – Певно, він добре відомий у Нью-Йорку.

– Так. Пам’ятаю, Едгар говорив, що він часто зустрічає його на Волл-стрит. Але насправді він навряд чи займається якимись фінансовими справами, просто робить вигляд, що належить до цих кіл.

– Справді? – вигукнув Ковпервуд, дуже задоволений цією новиною. – Отже, таких багато, і мені самому доводилося таких зустрічати.

– Як на мене, приємного тут мало, – сказала Береніс. – Шкода, що нам доводиться говорити про такі речі. І мені здається, тобі слід якось убезпечити Ейлін, аби той, кого ти обереш для цієї справи, не втягнув її у якусь халепу.

Він замовк і питально подивився на Береніс. І вона так само сумно подивилася на нього у відповідь.

– Мені потрібен хтось, хто допоміг би їй розважитися. А я готовий заплатити за це. І добре заплатити.

– Ну, гаразд, побачимо, – сказала Береніс і, ніби бажаючи припинити цю неприємну розмову, змінила тему: – Завтра близько першої я чекаю на маму. Я вже зняла номер у готелі «Брендінгем». Та я хотіла б поговорити з тобою відносно Ролфі.

– Що трапилось?

– Він такий нездара. Нічого не вміє. Я думала, добре б знайти для нього якусь справу.

– Про це можеш не турбуватися. Я попрошу когось із моїх компаньйонів подбати про нього. Нехай приїздить сюди, знайдемо йому місце секретаря. Я попрошу Кітереджа написати йому.

Береніс поглянула на нього з вдячністю за те, як легко він приходив їй на допомогу і вирішував будь-які її проблеми.

– Ти маєш знати, я дуже вдячна тобі, Френку! Ти такий добрий до мене.

Розділ 8

У той самий час, коли Береніс розповідала Ковпервуду про Брюса Толліфера, цей нікчема з привабливою зовнішністю, відпочивав і тілом – вже дещо зношеним – і душею – а душа в нього була вельми примхлива – в одній із малесеньких кімнат мебльованого пансіону місіс Сельми Хол на П’ятдесят третій вулиці у східній частині Нью-Йорка. Колись це був доволі фешенебельний квартал, але нині він знайшов своє місце серед тісних рядів похмурих коричневих будинків. У роті в Толліфера лишився огидний смак після пиятики й безсонної ночі, але під рукою в нього, на розхитаному табуреті, стояла пляшка віскі, сифон із содовою водою й валялася пачка цигарок. А поруч із ним на дивані лежала гарненька молода акторка, яка ділила з Толліфером свій заробіток, кімнату і все, що їй належало.

Вони обоє ще дрімали, хоча вже було майже одинадцять. Але за кілька хвилин Розалі Харриген розплющила очі. Оглянувши доволі скромну кімнату з потемнілими шпалерами, що вже втратили первісний палевий колір, свій низенький туалетний столик із потрійним дзеркалом і старенький комод, вона вирішила, що час вставати й прибрати розкидані на підлозі різні інтимні приналежності дамського й чоловічого туалету. Кімната слугувала водночас кухнею й ванною. Праворуч від табурета стояв письмовий стіл, який правив також за їдальню, коли їм траплялося їсти вдома.

Навіть у своєму вже потертому халаті Розалі виглядала чарівним створінням. Чорне кучеряве волосся, маленьке біленьке личко з маленькими, допитливими темними очима, червоні губки, трошки кирпатий носик, граціозна, з округлими формами фігурка – все це разом тримало – хоч ненадовго – в полоні непостійного, безпутного красеня Толліфера. Вона подумала, що треба змішати йому склянку віскі з содовою й дати цигарку. А потім, якщо він захоче, зварити каву й пару яєць. Але якщо він продовжуватиме удавати сплячого і не звертати на неї уваги, то їй, мабуть, краще скоріше вдягтися і йти на репетицію, що мала початися о дванадцятій. А вже потім, повернувшись додому, можна спокійно сидіти й чекати, коли йому набридне лежати в ліжку. Розалі була безтямно закохана.

Дамський підлабузник за своєю природою, Толліфер ледь помічав ці ніжні турботи. Навіщо? Йому – нащадку тих самих знаменитих Віргінських і Південно-Каролінських Толліферів! Адже його місце по праву мало б бути у вищому світі! Таж біда в тому, що коли б не Розалі або ще якась інша подібна їй дівчина, він не мав би й центу в кишені, гірше того, він би пив без упину й загруз у боргах. Одначе, попри все це, Толліфер був спражній магніт для жіночих сердець. Щоправда, після двадцяти з гаком даремно витрачених років він так і не добився вигідної партії, а тому з кожною закоханою жертвою поводився зневажливо, саркастично, як справжній тиран.

Толліфер походив з південної родини великих землевласників, що колись була заможною і мала поважний статус у місцевій спільноті. У Чарльстоні понині збереглася чудесна стародавня садиба, у якій жили останні нащадки цього колись знатного роду, що пережили Громадянську війну. Вони й досі зберігали тисячні заставні й облігації позик часів Конфедерації, повністю знецінені війною. Брат Толліфера, Вексфорд Толліфер, служив капітаном в армії і вважав Брюса ледарем і нікчемою.

Інший брат перебрався з Півдня на Захід і влаштувався в Сан-Антоніо, в Техасі. Він став успішним фермером, одружився, народив дітей і на домагання Брюса знайти собі місце в нью-йоркському вищому світі дивився як на суцільну дурість. Адже якби Брюс справді міг чогось досягти, – одружитися з багатою спадкоємицею, – то чому він не зробив цього багато років тому? Щоправда, інколи його ім’я траплялося в газетах. Якось навіть пішли чутки, що він от-от має одружитися з однією заможною нью-йоркською дівицею, та ж після того минуло вже десять років, коли він мав лише двадцять вісім років! Тож нічого не вийшло! Відтоді його брати, та й уся родина махнула на Брюса рукою. Пропаща людина! І більшість його колишніх знайомих і приятелів з нью-йорк-ського суспільства починали думати так само. Прагнучи тільки задоволення власних бажань, він поступово знецінив власне ім’я і репутацію. І тепер дійшов до того, що жоден з його колишніх друзів не позичив би йому ні цента.

І однак знаходилися інші, чоловіки й жінки, молоді й не дуже, що, зустрівши його де-небудь випадково, коли він був тверезий і пристойно одягнений, мимоволі жалкували, що йому не вдалося вигідно одружитися й повернути собі місце у вищому світі. З його приємним південним акцентом і чарівною посмішкою він все ще міг справляти невідпорне враження.

З Розалі Харриген він зійшовся лише два місяці тому, і вже починав нудитися нею. Проста хористка, Розалі заробляла тридцять п’ять доларів на тиждень. Вона була весела, симпатична, чуйна дівчина, але Толліфер відчував, що їй бракує наполегливості, аби пробитися в житті. Лише її зваблива фігурка, її пристрасність і кохання ще утримували його разом з нею.

І от сьогодні, дивлячись на його скуйовджену чорну голову, на його гарні тонко окреслені губи й підборіддя, Розалі мліла від блаженства, – і разом з тим відчувала непереборний страх, передчуваючи, що його в неї віднімуть. Вона знала: зараз він прокинеться невдоволений, почне лаятися, наказувати. І все ж таки вона бажала лише одного – сидіти біля нього годинами, аби мати змогу хоч інколи торкнутися його волосся.

Тим часом у свідомості Толліфера, що потроху приходив до тями, починали мерехтіти передчуття всіх неприємностей майбутнього дня. Адже, крім тих грошей, які він може взяти в Розалі, він більше нічого не має. А вона йому, по суті, уже порядком набридла. Знайти б якусь багату жінку, ні в чому себе не обмежувати (нехай навіть для цього довелося б одружитися), він показав би всім цим нью-йоркським вискочкам, що тепер зверхньо дивляться на нього, що значить бути Толліфером, багатим Толліфером!

Невдовзі після свого приїзду до Нью-Йорка, він зробив спробу викрасти безтямно закохану в нього дівчину, дочку багатих батьків, але ті встигли відправити її за кордон. Історія наробила багато галасу в газетах, його називали «мисливцем за посагом» і застерігали проти нього всі респектабельні родини, що бажають своїм спадкоємицям щастя й благополуччя у шлюбі. Ця невдача, чи помилка, а потім пияцтво, карти, безпутне життя поступово зачинили для нього всі двері, в які він так прагнув увійти.

Прокинувшись остаточно, Толліфер почав одягатися й відразу накинувся на Розалі за те, що вона вчора затягла його на цю вечірку, де Толліфер напідпитку принижував і висміював усіх присутніх, так що ті були раді його позбутися.

– Ну й потолоч! – кричав він. – Чому ти мені не сказала, що там будуть ці газетні писаки? Актори ще туди-сюди, але ж ці мерзенні типи, що скрізь винюхують гаряченьке, яких притягла з собою твоя приятелька! Чорт забирай!

– Але ж хіба я знала, що вони прийдуть, Брюсе! – виправдовувалася бліда Розалі, водночас намагаючись обсмажити на сковорідці хліб. – Я думала, вечірку влаштовують лише для наших зірок.

– Зірки! Ти називаєш їх зірками! Якщо це зірки, то я ціле сузір’я! (Це порівняння не справило ніякого враження на Розалі, оскільки вона не мала й гадки, про що він говорить.) Шльондри! Та ж ти гасовий каганець від зірки не відрізниш.

Потім він позіхнув і знову невдоволено подумав: коли ж він нарешті зважиться покінчити з усім цим? Як низько ще він може опуститися! Жити на гроші дівчат, що самі ледь заробляють собі на хліб, пиячити, грати в карти з їхніми приятелями, не маючи ні цента в кишені.

– Ні, з мене досить! – вирвалося в нього. – Треба з цим покінчити! Не можу більше жити в цій дірі. Боже, як це принизливо!

Він крокував туди-сюди по кімнаті, засунувши руки в кишені, а Розалі мовчки дивилася на нього. Від страху вона наче втратила здатність говорити.

– Ти чуєш, що я кажу! – вигукнув він. – Так і стоятимеш, наче лялька? Що з вас взяти з жінок! То б’ються, мов кішки, то слова від них не діждешся. Господи, якби мені тільки пощастило знайти жінку, яка мала б хоч краплю здорового глузду! Я б… я б…

Розалі підняла на нього погляд, намагаючись посміхнутися. Губи її тремтіли.

– І що б ти тоді зробив? – тихо запитала вона.

– Я б її не кинув… Можливо, навіть покохав би її. Та ж який сенс про це говорити! О Господи! Навіщо я стирчу в цій дірі? Що мені тут робити? Це не мій світ. Я хочу повернутися туди, де мені належить бути. І повернуся. Час нам з тобою розійтися. Нічого не поробиш. Не можу я так більше жити!

І після цих слів він підійшов до вішалки, схопив капелюха, пальто й рушив до дверей. Але Розалі встигла перехопити його й, охопивши його руками, притулилася щокою до його обличчя.

– Брюсе, благаю тебе! Ну що я такого зробила? Невже ти мене зовсім розлюбив? Адже я для тебе на все, на все готова. Я ж нічого в тебе не прошу. Брюсе, любий, не йди – ти ж не залишиш мене, правда?

Але Толліфер, відштовхнувши її, вирвався з її обіймів.

– Годі, Розалі, годі! – прикрикнув він на неї. – Терпіти цього не можу, ти ж знаєш! Цим мене не втримати. Я йду, тому що мені треба піти.

Він відчинив двері, але Розалі знову кинулася вперед і стала перед ним на порозі.

– О Брюсе, ти не можеш так піти! – закричала вона. – Заради бога, благаю тебе! Послухай мене, Брюс, повернися! Я все, все для тебе зроблю, обіцяю тобі. Дістану ще грошей; знайду іншу роботу. Ми переїдемо на іншу квартиру. Я все влаштую, Брюсе! Ну, будь ласка, повернися! Якщо ти мене кинеш, я вб’ю себе.

– Облиш, Розі! Не кажи дурниць. Я знаю, що ти цього не зробиш. І ти сама це чудово знаєш. Візьми себе в руки. Заспокойся, я повернуся ввечері, або завтра. Але я мушу знайти собі якусь справу, от і все. Зрозуміло тобі?

Розалі раптом якось знесиліла від його погляду. Вона раптом відчула, що це кінець. Вона не зможе його втримати, якщо він захоче піти.

– Не йди, Брюсе! – у розпачі повторювала вона, притискаючись до нього всім тілом. – Я тебе не пущу! не пущу! не пущу! Ти не можеш отак взяти й піти!

– Не можу? – засміявся він. – А ну подивимося!

Він відштовхнув її і, переступивши поріг, швидко почав спускатися сходами. Розалі стояла не рухаючись і з жахом чекала, як ляснуть внизу, зачинившись за ним, важкі вхідні двері. Потім вона повернулася до кімнати й, зачинивши за собою двері, притулилася до них спиною.

Уже був час іти на репетицію, та вона навіть і подумати про це не могла й лише тремтіла всім тілом. Тепер усе втратило сенс. Ніщо, ніщо не мало значення… хіба що… може, він ще повернеться… хоча б для того, аби забрати свої речі…

Розділ 9

Ідея, що саме спала на думку Толліферу, полягала в тому, аби влаштуватися агентом у якій-небудь маклерській фірмі або в нотаріальній конторі, що відає опікою й справами багатих удів або дочок багатих батьків. Однак її здійсненню перешкоджало те, що він зовсім відірвався від кола спритних молодиків, які мали доступ до самого серця нью-йоркського вищого світу. Такі люди були не тільки корисні, а інколи і просто необхідні дамам з грошима, але без зв’язків, що мріють зайняти положення в суспільстві, а також переспілим дівицям, які прагнуть його зберегти.

Для такого роду діяльності вимагалось багато чинників, включаючи гарне американське походження, приємну зовнішність, світський лиск, велику ерудицію з різних видів спорту – яхти, перегони, теніс, поло, верхова їзда, гонки на автомобілях, а також стосовно розваг: опера, театри й усілякі видовища. Ці люди їздили з багатіями до Парижа, Біаррица, Монте-Карло, Ніцци, Швейцарії, Ньюпорта, на Палм-Біч, для них були відчинені всі двері – і таємних осередків на півдні й різних аристократичних клубів. У Нью-Йорку вони крутилися переважно в шикарних ресторанах, в опері та в інших театрах. Звісно, вони мали бездоганно і відповідно до етикету вдягатися, мати спритність діставати найкращі місця на перегони, на тенісні й футбольні матчі й на всі модні прем’єри. Бажано було, щоб вони могли скласти партію в карти й ознайомити з правилами й тонкощами гри недосвідченого партнера, а при нагоді ще й дати корисну пораду стосовно дамських убрань, ювелірних виробів і оздоблення кімнат. Але насамперед, вони мали турбуватися про те, щоб імена їхніх патронес якомога частіше з’являлися на сторінках газет у відділі світської хроніки.

Звісно, ці корисні молоді люди так чи так отримували пристойну винагороду – також в очах суспільства – за свої зусилля, а інший раз навіть жертви: адже вони мали протистояти всіляким спокусам, зокрема спокусам юності, оскільки їхні послуги були потрібні передусім старіючим дамам, таким, що, подібно до Ейлін, нудилися на самоті, не знаючи куди себе діти.

Толліфер чимало років попрацював на цій ниві, але на тридцять другому році свого життя відчув, що це починає йому набридати. І від нудьги й відрази він все частіше знаходив утіху в пияцтві та в обіймах якоїсь красуні-акторки, що дарувала його справжньою палкою любов’ю. Але зараз він знову подумував повернутися в ці ресторани, бари, розкішні готелі та інші місця, де товчуться багаті люди, з яких він міг поживитися. Він візьме себе в руки, кине пити, знайде трошки грошей, може, навіть у Розалі, дасть собі раду – і, звісно, йому ще випаде нагода показати себе в світі.

А тоді… тоді вони всі побачать!