Стоїк

Розділ 15

І справді, не минуло й декількох днів після від’їзду містера Грівза й містера Геншо, як Джаркінс уже поплив слідом за ними до Лондона і просто не міг дочекатися того, аби стати безпосереднім учасником грандіозної авантюри, яка нарешті принесе йому омріяні мільйони.

Хоча перший крок, зроблений Ковпервудом на шляху до придбання лінії Чаринг-Крос, а саме, його розмова з Грівзом і Геншо, не приніс тих результатів, на які він, начебто, розраховував, це аж ніяк не вплинуло на його рішучість продовжувати справу. Враховуючи інформацію, отриману від Сіппенза, Ковпервуд твердо вирішив добитися концесії на будівництво підземної лінії в Лондоні, навіть якщо в нього нічого не вийде з лінією Чаринг-Крос. У зв’язку із цим у нього вдома відбувалися наради, влаштовувалися звані обіди, і в Ейлін створювалося враження, що вони з Ковпервудом потроху повертаються до колишнього способу життя, до того колишнього життя в Чикаґо, про яке вона зберігала найщасливіші спогади. Вона іноді запитувала себе: а чи не могла ця чиказька катастрофа, – немов чудесний поворот долі, – змусити Ковпервуда тверезіше поглянути на життя і повернутися, хоча б позірно, до колишніх стосунків з нею. Хай навіть вона для нього вже нічого не значить, для неї це все одно втіха.

Насправді ж Ковпервуд з кожним днем усе більше відкривав для себе Береніс. Їй була властива певна грайливість, навіть примхливість, що у поєднанні з її розсудливістю і поетичністю натури надавали їй надзвичайної чарівності в його очах.

Одна з її витівок, що глибоко вразила Ковпервуда, сталася ще в Чикаґо. Якось увечері вони поїхали вечеряти в готель, де вже були кілька днів тому. Перед тим Береніс запропонувала йому пройтися до лісу поблизу, і там, на узліссі серед посипаних снігом сосен і дубів, він раптом побачив виліплену зі снігу фігуру, яка виявилася трохи карикатурною, але точною копією його самого. Береніс навмисно приїхала сюди вранці, аби зліпити цього сніговика. Замість очей вона вставила два блискучі голубувато-сірі камінчики, а ніс і рот зробила із соснових шишок, дуже вдало підібравши їх за формою й величиною. Ще напередодні вона поцупила в Ковпервуда один із його капелюхів, який тепер підкреслював подібність сніговика з Ковпервудом. Несподівано угледівши серед дерев цього двійника, освітленого промінями вечірнього вогненно-червоного сонця, Ковпервуд навіть здригнувся.

– Оце так, Беві! Вмієш здивувати! І коли тільки ти встигла? – И він розреготався. Сніжний Ковпервуд, з дещо надмірним носом, дивився на нього, зіщулившись, зовсім як живий.

– Сьогодні вранці. Приїхала сюди одна й виліпила мого любого сніговичка.

– Просто копія мене! – з подивом сказав Ковпервуд. – Мабуть, витратила чимало часу?

– Напевно, годину. Не більше.

Вона відступила на крок і з гордістю подивилася на свою роботу. Потім, вихопивши в Ковпервуда тростину, приставила її збоку до однієї з позначених дрібними камінчиками кишень.

– Хіба не красень! Увесь зі снігу, шишок і кам’яних ґудзичків.

Вона піднялася навшпиньки й поцілувала сніжне опудало в губи.

– Беві! Якщо ти хочеш цілуватися… – Ковпервуд схопив її в обійми, і йому видавалося, що він тримає в руках якогось лісового ельфа. – Береніс! Ти мене з розуму зводиш! Ти людина чи лісова фея, чаклунка?

– А ти не знав?

І вона відкинулася й потягнулася до нього обома руками. – Так, я чаклунка, – вона розчепірила пальці рук. —

І можу перетворити тебе на сніг і лід.

– Береніс! Господи! Знаєш, інколи мені здається, що ти сама зачарована. Але ти можеш чаклувати наді мною, скільки завгодно. Тільки… не залишай мене!

І, міцно пригорнувши її до грудей, він поцілував її.

Але Береніс вирвалася з його обіймів і знову підбігла до сніжної фігури.

– Ну от! – вигукнула вона. – Ти все зіпсував. Виявляється, він – не справжній. А я намагалася зробити його зовсім живим. Він був такий великий, холодний. І стояв тут і чекав на мене. А тепер треба його знищити, щоб ніхто не бачив його й не знав, крім мене.

І, схопивши тростину Ковпервуда, вона вдарила нею із усього розмаху й розвалила фігуру.

– Тож бачиш: я тебе створила, і я ж тебе й зруйную.

І вона, сміючись, розкидала сніг своїми затягнутими в рукавички ручками. А Ковпервуд дивився на неї із замилуванням.

– Ходімо, Беві, кохана! Кажеш, ти мене створила, ти мене знищиш? Гаразд, я згоден, тільки не залишай мене. Знаєш, з тобою я наче переношуся в невідомий світ, точно ти переді мною його відкриваєш – чудесний, незрозумілий, твій власний! І яке це щастя! Ти мені віриш, Беві?

– Звичайно, любий, звичайно, – відповіла Береніс таким спокійним і розважливим тоном, наче це не вона щойно грала цю виставу зі сніговиком. – Так і має бути. І так буде.

Вона взяла його під руку, і вони пішли. Вона наче прокинулася від сну, повернулася на землю з якогось свого дивного світу, і йому хотілося розпитати її про цей світ, але його наче щось утримувало, – він відчував, що цього не можна робити.

І це почуття й водночас радісна впевненість, що от вона тут, із ним, що він може доторкнутися до неї, бачити, чути її, так захопило його, немов йому тільки тепер нарешті відкрилося те, заради чого варто було жити.

Тож хіба можливо, щоб він коли-небудь захотів покинути її? Ніколи в житті йому ще не доводилося зустрічатися з таким дивно різноманітним, таким надзвичайно мінливим і разом з тим розважливим і тверезим, з таким незвичайним створінням! Скільки в ній винахідливості. Найвигадливіша й найчарівніша з жінок, яких він зустрічав.

І навіть у хвилини інтимної близькості вона завжди вміла його здивувати. Вона не просто віддавалася йому, завмираючи в його обіймах, підкоряючись шаленству його чоловічої пристрасті, не була просто інструментом задоволення бажання. Ні, вона завжди лишалася свідомою своїх чар: чар вогненного волосся, магнетичного погляду синіх темних очей, солодощів її губ, на яких завжди грала посмішка.

І коли він потім, після бурхливих побачень залишившись один, згадував ці чудесні хвилини, він відчував, що це зовсім не схоже на все пережите раніше. Не Береніс, а він сам був упійманий душею і тілом, захоплений її екзотичною уявою, зверненою у майбутнє їх союзу.

Розділ 16

Розуміючи, що йому доведеться хоча б інколи зустрічатися з Толліфером, аби досягти потрібних результатів з Ейлін, Ковпервуд вирішив повідомити її, що він за два-три тижні планує подорож до Лондона і що якщо вона бажає, то може поїхати з ним. А також він сповістить про це Толліферу, від якого чекає, що той розважатиме Ейлін, щоб вона не мучила себе через відсутність уваги з боку чоловіка, як це було досі. Ковпервуд був зараз у чудовому настрої. Нарешті, після стількох років важкої психологічної напруги, він знайшов спосіб полегшити їй життя, заспокоїти її і створити якусь видимість мирних стосунків.

Коли він увійшов до неї – бадьорий, сяючий, впевнений, з гарденією в петличці, у сірому капелюху, у сірих рукавичках і з тростиною в руці, – Ейлін довелося зробити над собою зусилля, аби стримати мимовільну приємну посмішку, якої він, на її думку, не заслуговував. Він одразу почав розповідати їй про свої справи. Вона вже читала сьогодні газети? Чи звернула вона увагу на новину про смерть одного з його найзапекліших чиказьких ворогів? Однією турботою менше! А що сьогодні на обід? Гарно було б, якби Адріана приготувала морський язик під соусом маргери, якщо ще не пізно. Він надзвичайно зайнятий. Їздив до Бостона, до Балтимора, а за кілька днів доведеться їхати в Чикаґо. А щодо цієї лондонської справи… він уже думав про це, й, імовірно, невдовзі доведеться відправитися туди. Чи не хоче вона скласти йому компанію? Звичайно, він там буде дуже зайнятий, але вона може поїхати до Парижа або Біаррица, а він може до неї навідуватися на вікенд.

Це було так несподівано, що Ейлін не стрималася, і її очі запалали радістю. Але наступної миті, згадавши про свої стосунки з чоловіком, придушила свій порив і відкинулася назад у кріслі. Вона стільки натерпілася від нього, стільки бачила зрад і обманів, що тепер не наважувалася йому повірити. Однак вирішила принаймні удати, що вірить.

– Дуже добре, – сказала вона. – А ти справді хочеш, щоб я поїхала?

– Звісно. Навіщо б я став тобі пропонувати? Я збираюся зробити серйозний крок. Це може успіх, а може й ні. У всякому разі, – і Ковпервуд відверто збрехав (мета виправдовує засоби), не посоромившись зачепити найглибші почуття Ейлін, – адже ти була зі мною тоді, коли я починав і перше, і друге своє підприємство. Мені здається, ти маєш бути зі мною і тепер, коли я задумав третє, чи не так?

– Так, Френку. Я, звісно, хотіла б бути з тобою, якщо ти справді так думаєш. Це було б просто чудово. Я буду готова, як тільки ти скажеш. Коли їдемо? Яким пароплавом?

– Я скажу Джеймісону, він про все дізнається, і тобі повідомлю.

Ейлін підійшла до дверей і подзвонила Карру, щоб розпорядитися щодо обіду. Вона точно ожила, наче відчула подих колишнього життя, коли вона ділила з Ковпервудом його успіх, і відразу наказала Карру дістати валізи й оглянути їх.

Потім Ковпервуд висловив турботу щодо стану тропічних птахів, яких він привіз для оранжереї. І він запропонував Ейлін піти разом. Ейлін, сяючи, попрямувала з ним до оранжереї і не зводила з нього очей, поки він роздивлявся двох папуг з Оріноко й підсвистував їм, намагаючись розбурхати самця, аби почути його крик. Раптом він обернувся до Ейлін і сказав:

– Як ти знаєш, Ейлін, я завжди мріяв перетворити цей будинок на справжній музей. Я продовжую купувати деякі речі й певен, що колись це буде одна з найкращих приватних колекцій. Останнім часом я багато думав, що треба погодити з тобою, аби після моєї смерті, – адже рано чи пізно це станеться, – цей будинок зберігся не просто як пам’ять про мене, а приносив би радість людям, справжнім поціновувачам. Я збираюся скласти новий заповіт – і хотів би це внести туди.

Ейлін була спантеличена. Про що це він?

– Мені вже скоро виповниться шістдесят, – спокійно продовжував він, – і хоч я ще не збираюся вмирати, все ж потрібно навести лад у справах. Трьома виконавцями мого заповіту – всього їх буде п’ять – я збираюся назвати містера Долана з Філадельфії, містера Коула та Центральне акціонерне кредитне товариство. Долан і Коул чудово розуміються на фінансовій і формально-юридичній стороні справи, і вони зуміють виконати всі мої розпорядження. Але оскільки я збираюся залишити тобі цей будинок у довічне користування, я думаю, чи не назвати мені й тебе разом з Доланом і Коулом, і тоді ти зможеш або сама відкрити будинок для відвідувань публіки, або подбати про те, щоб це було зроблено згодом.

Мені вдалося створити красивий будинок, і я хотів би, щоб він залишився таким і після моєї смерті.

Ейлін слухала його схвильовано, відчуваючи гордість за цю несподівану важливу роль, до того ж у такій важливій справі? Їй це надзвичайно лестило. Можливо, він справді трохи одумався, став зваженішим?

– Знаєш, Френку, – сказала вона, намагаючись якось впоратися зі своїми почуттями, – я завжди дуже переймаюся твоїми справами, навіть дріб’язковими. У моєму житті не було нічого, крім тебе – і зараз також мені без тебе нічого не треба, хоч в тебе, звісно, інші почуття. Отож що стосується будинку, – залишиш ти його мені чи вкажеш одним із виконавців твого заповіту, – можеш бути цілком спокійний, я все зроблю, як ти хочеш. Я ніколи не вдавала, що я розуміюся на таких речах, маю такий самий смак, як у тебе, але ти можеш бути впевнений, що твоє бажання для мене святе.

Поки Ейлін говорила, Ковпервуд тикав пальцем у зеленувато-жовтогарячого папугу макао, різкий крик якого у поєднанні зі строкатим забарвленням, звучав наче глузування над урочистим тоном цієї сцени. Але Ковпервуд справді був розчулений словами Ейлін, він повернувся до неї й поплескав її по плечу.

– Я знаю це, Ейлін. Мені тільки хотілося б, щоб ми з тобою могли одними очима дивитися на життя. Але оскільки нам це не вдається, я готовий на компроміси, адже я пам’ятаю, що ти мене любиш, попри все, що сталося, і, мабуть, любитимеш далі. І хочеш вір, хочеш ні, якщо я можу відплатити тобі за це все, то справді хотів би це зробити. Тому я й заговорив про будинок і маю на думці обговорити з тобою згодом ще деякі інші речі.

За обіднім столом він розповів Ейлін про свою ідею побудувати гарну лікарню й обладнати її різними дослідницькими лабораторіями, і взагалі він має на думці вкласти гроші в певні благодійні установи. Тому йому доведеться часто навідуватися до Нью-Йорка, і йому було б зручно, якби вона жила тут, щоб він завжди міг приїхати до себе додому. Хоча, звісно, іноді вона теж подорожуватиме за кордон.

І з мірою того, як Ейлін веселішала, Ковпервуд подумки поздоровляв себе із тим, як він вдало схилив її прийняти його умови. Якби так було і далі, то все було б добре.

Розділ 17

У цей час в Лондоні містер Джаркінс намагався переконати свого партнера Клурфейна, що великий Ковпервуд, вочевидь, всерйоз зацікавився всією лондонською підземкою! Він докладно переказав йому все, що говорив Ковпервуд, і водночас пожалкував про їхню помилку, адже вони не здогадалися, що ділок такого надзвичайного масштабу, звичайно, не стане витрачати час заради однієї маленької гілки. Смішно думати, що Грівз і Геншо гадали, що зможуть спокусити його половиною пакета свого підприємства. Їхня пропозиція не мала жодного шансу. Менше п’ятдесят одного відсотка годі й пропонувати! Одначе, як вважає Клурфейн, чи є ймовірність, що Грівзу й Геншо удасться знайти на цю лінію гроші в Англії?

Клурфейн, товстий, огрядний голландець, спритний у всіляких практичних дрібницях, був абсолютно позбавлений широти фінансового бачення й сміливості.

– У жодному разі! – відповів він. – У нас тут безліч цих контрактів. Стільки всіляких компаній гризуться між собою через одну якусь незначну лінію. І жодна не прагне об’єднатися з іншою й забезпечити людей зручним наскрізним транспортом за доступну плату. Я відчув це на собі. Скільки вже років доводиться їздити Лондоном від краю до краю. Та ви самі подумайте, – на весь Лондон лише дві лінії – Метрополітен і Районна. Вони обидві охоплюють тільки діловий центр… – і він дуже докладно почав пояснювати Джаркінсу всю непрактичність і недоцільність подібної системи й усі незручності і збитки, що з цього випливають. – А вони нездатні ані прокласти нові лінії, ані хоча б переобладнати й електрифікувати старі. Так і ходять ці паровички, де в тунелях, а де просто по насипу. Єдина компанія, яка будувала з розумом, це акціонерна компанія Сіті і Південний Лондон, – вона проклала лінію від центру до Клефем-Коммон і пустила по ній електричні поїзди із третьою рейкою; гарне освітлення, чіткий ритм роботи і це єдина гілка, що добре обслуговується. Проте вона занадто коротка; доводиться робити пересадку й знову платити за проїзд по кільцю. Так, Лондону справді потрібна саме така людина, як Ковпервуд або група англійських фінансистів, які були б здатні домовитися між собою і взятися спільно за розширення мережі.

Що ж до нових ліній, на які Ковпервуд міг би одержати концесію, то був такий собі Ебінгтон Скерр, який отримав підряд на будівництво підземної лінії від Бейкер-стрит до Ватерлоо. Але відтоді минуло вже близько півтора року, і нічого досі не зроблено. Ходять чутки, що Районна теж збирається будувати нові гілки. Та, вочевидь, в обох випадках не вистачає капіталу.

– Тож гадаю, – підсумував Клурфейн, – якщо Ковпервуд дійсно захоче одержати Чаринг-Крос, він зможе цього добитися без значного клопоту. Електротранспортна компанія вже два роки тому відмовилася фінансувати цю справу. Підряд перебрали ці інженери, але, наскільки мені відомо, крім цих переговорів з Ковпервудом, ніяких можливостей у них немає. Власне кажучи, вони навіть і не фахівці з транспорту, і якщо їм не пощастить знайти таку людину і з таким капіталом, як у Ковпервуда, сумніваюся, що вони взагалі коли-небудь подужають цю справу.

– Отже, за це можна не турбуватися, чи не так? – відреагував Джаркінс.

– Думаю, що так, – підтвердив Клурфейн. – Але, мабуть, нам варто було б зв’язатися з кимось із акціонерів, які володіють двома головними кільцевими лініями – Районної й Метрополітен, – або поговорити з тутешніми банкірами на Треднідл-стрит. Може вдасться щось дізнатися від них. Ви знаєте Кроушоу з фірми «Кроушоу й Воукс»? Вони намагалися знайти гроші для Грівза й Геншо відтоді, як ті отримали підряд. Та ж, звісно, з цього нічого не вийшло, так само як і раніше в Електротранспортної компанії. Надто багато їм потрібно.

– Електротранспортна? – перепитав Джаркінс. – Тобто та сама компанія, що першою отримала концесію на цю лінію? А що там вони за люди?

Клурфейн почав із несподіваною жвавістю розповідати все, що колись чув і знав про цю компанію. Це було менше, ніж уже встиг розвідати Сіппенз, але виявилося доволі цікавим для обох. З пам’яті Клурфейна виплили імена Стейна, Райдера, Буллока й Джонсона. Головна роль належала Джонсону і Стейну. Вони першими висунули проект лінії Чаринг-Крос – Гемпстед. Стейн, великий акціонер у компаніях Районної й Сіті – Південний Лондон, належав до самої верхівки англійського аристократичного суспільства. Джонсон, радник Стейна й разом з тим юрисконсульт Районної й Метрополітен, був акціонером обох компаній.

– А чому б нам не спробувати поговорити з цим Джонсоном? – запитав Джаркінс, котрий після прочухана від Ковпервуда намагався схопитися за будь-яку можливість. – Він має бути добре обізнаний.

Клурфейн стояв біля вікна й дивився на вулицю.

– Блискуча ідея! – вигукнув він. – Справді? Чому ні? Тільки от… – він зупинився і з сумнівом подивився на Джаркінса. – А це буде етично? Адже ми з вами, наскільки я розумію, не маємо повноважень діяти від імені Ковпервуда? Ви ж, здається, самі сказали, що він тільки тому й погодився зустрітися з Грівзом й Геншо, коли вони приїжджали в Нью-Йорк, що ми з вами його про це просили? Ніяких доручень він нам не давав?

– Але гадаю, все-таки було б непогано розпитати цього Джонсона, – заперечив Джаркінс. – Ми можемо йому від себе сказати, що от, наприклад, Ковпервуд чи якийсь інший відомий американський мільйонер цікавиться підземними дорогами й зокрема проектом розширення лондонської підземної мережі, а отут можна буде перевести розмову на Чаринг-Крос й натякнути, що, якби їхня компанія повернула собі цю лінію, її можна було б вигідно перепродати американцеві. А тоді ми, як агенти, що звели їх разом, могли б розраховувати на порядні комісійні! Якщо нам ще пощастить скупити акції та перепродати їх тій самій Електротранспортній компанії або Ковпервуду, то ми навіть закріпилися б у цьому підприємстві як агенти покупки й продажу. Чому б і ні?

– Непогана ідея, – пожвавішав Клурфейн. – Спробую зараз зателефонувати йому.

Він пішов у глиб контори й навіть взявся за слухавку, але зупинився й подивився на Джаркінса:

– Найпростіше, я думаю, попросити його про консультацію щодо фінансових проблем, які не можна обговорювати по телефону. Він подумає, що отримає плату за це, тож нехай думає, поки ми не пояснимо, у чому справа.

– Гаразд, – сказав Джаркінс. – То дзвоніть.

Після доволі обережної розмови Клурфейн поклав слухавку й сказав:

– Каже, що готовий зустрітися з нами завтра об одинадцятій.

– Чудово! – вигукнув Джаркінс. – Певен, ми з вами на вірному шляху. У всякому разі ми зрушили з місця. І навіть якщо він сам не зацікавиться, він може вказати нам, до кого звернутися.

– Вірно. Цілком вірно, – повторив Клурфейн, котрий у цей момент думав тільки про належну винагороду, співмірну з його внеском у цю справу. – Я дуже радий, що подумав про нього. Це може стати найбільшою справою, що ми колись реалізували.

– Вірно, вірно! – підхопив йому в тон Джаркінс, що теж перебував у піднесеному стані, хоча був би ще більш радий, якби впорався з цим сам. Адже Джаркінс уявляв себе не тільки мозком, але й рушійною силою цієї чудової комбінації.

Розділ 18

Контора фірми «Райдер, Буллок, Джонсон і Чанс», так само як і контора лорда Стейна, знаходилася в одному із найтемніших закутків Сторі-стрит поруч із будинками адвокатських корпорацій. Вірогідно, увесь цей квартал, окрім будинків адвокатських корпорацій, усякому американцеві здався б зовсім невідповідним місцем для контори юристів з таким відомим ім’ям. Маленькі трьох- або чотириповерхові будиночки, що неодноразово перебудовувалися, явно колишні склади й дрібні торговельні заклади, тепер перетворилися на контори, кабінети для консультацій, архіви й бібліотеки, де знайшли притулок близько дюжини юристів з усіма своїми стенографістками, клерками, посильними й іншими службовцями.

Сторі-стрит була настільки вузькою, що тротуаром навряд чи змогли би пройтись два приятелі під руку, натомість бруківкою, мабуть, могли б роз’їхатися два ручні візки, але аж ніяк не два солідні екіпажі. І однак у цей тісний провулок зранку прямував потік робітників і тих, хто користався ним, аби зрізати шлях до Стренду та інших прилеглих кварталів.

Фірма «Райдер, Буллок, Джонсон і Чанс» займала всі чотири поверхи будинку № 33 по Сторі-стрит, фасад якого був не більш двадцяти трьох футів, але в глибину його довжина складала п’ятдесят футів. Нижній поверх, що колись був приймальнею й вітальнею самотного старого судді, тепер перетворився на загальну приймальню й архів. Лорд Стейн займав невеликий кабінет у глибині бельетажу. На другому поверсі знаходилися кабінети трьох головних представників фірми – Райдера, Джонсона й Буллока. Чанс зі своїми численними помічниками займав увесь третій поверх. У самій глибині другого поверху містилися контора Елверсона Джонсона, вікна якої виходили на крихітне бруковане подвір’я, що колись було частиною стародавнього римського подвір’я, але велич цієї стародавності стала надто звичною і втратила свій блиск для тих, кому доводилося бачити його щодня.

Ліфта (слівце, вживане англійцями) у будинку не було. Доволі велика витяжна труба піднімалася з середини другого поверху й виходила на дах. У кожному кабінеті в стіні були старовинні вентиляційні отвори, що мали забезпечувати циркуляцію повітря. Крім того, у кожному кабінеті був камін, який у мрячні, непогожі зимові дні топили сирим кам’яним вугіллям, що робило незвично затишну атмосферу цього зручного приміщення ще більш затишною. У кабінеті в кожного адвоката стояли великі міцні письмові столи й стільці, а камін був прикрашений мармуровою полицею з книжками й статуетками. На стінах висіли потьмянілі гравюри видатних англійських юристів минулого або якісь англійські пейзажі.

Джонсон, владний і амбіційний у фінансових справах член фірми, був насамперед людиною практичною; він вів справи незалежно від своїх компаньйонів і в більшості випадків діяв цілком самостійно, керуючись переважно своїми власними інтересами. Однак у якомусь маленькому куточку його свідомості лишалося місце для думок про релігію й навіть співчуття поширенню нонконформістських догматів. Він любив міркувати про лицемірство й духовну злиденність англіканської церкви, а також не тільки про земну, але й про небесну велич таких знаменитих сектантів, як Джон Нокс, Вільям Пенн, Джордж Фокс і Джон Віслі. У його надзвичайно заплутаному і дивному уявленні про світ уживалися вельми суперечливі і навіть цілковито несумісні поняття. Він уважав, що у світі має існувати правлячий клас, який має триматися при владі за допомогою бажаної, хай і не завжди виправданої, хитрості. Оскільки в Англії цей клас уже спирається на закони про власність, про спадкування, про первородство, це має вважатися важливим, правильним і непорушним. Тому вбогим духом, а також і матеріальними надбаннями, не лишається нічого іншого, як смиренність, слухняність, праця й віра в Батька Небесного, який, врешті, мабуть, подбає про них. З іншого боку, величезна прірва між не завжди безталанною бідністю й незаслуженим багатством видавалася Джонсону чимось жорстоким і навіть гріховним. Така точка зору живила його ревні релігійні настрої, що іноді межували з ханжеством.

Виходець із низів, із середовища знедолених і принижених, Джонсон усе життя прагнув підтягтися ближче до верхівки, де якщо не він, то його діти – два сини й дочка – здобудуть непорушний добробут, як і ті люди, якими він так захоплювався і яких водночас жорстко критикував. Потай для себе він мріяв здобути титул: для початку скромного «сера», а якщо пощастить, то згодом і більш істотні знаки королівської уваги. Але щоб досягти цього, як він добре розумів, потрібно було мати не тільки набагато більший капітал, ніж він мав зараз, але й покровительство тих, хто вже має гроші й титули. Тому він інстинктивно направляв свою діяльність на благо й процвітання цієї привілейованої верхівки.

Він був маленький, але дуже витривалий, тримався поважно й владно. Батько його, тесля з Саутворка, ледь зводив кінці з кінцями, намагаючись прогодувати родину з семи осіб. Джонсон ще хлопчиком найнявся до пекаря розвозити хліб по будинках. Один із клієнтів, робітник друкарні, оцінивши старанність підлітка, взяв його до себе в помічники, навчив грамоті й порадив йому підшукати собі якесь вигідне заняття, аби вибитися з убогості й стати на ноги. Джонсон виявився здібним учнем. Розвозячи прейскуранти й оголошення різним комерсантам і підприємцям, він познайомився з молодим адвокатом, Лютером Флетчером, що балотувався у члени ради Лондонського графства, проводив виборчу кампанію в Саутворку. Той несподівано виявив у юному Джонсоні, котрому не було й двадцяти років, задатки майбутнього юриста. Його допитливість і працьовитість так вразили Флетчера, що той відправив його до вечірньої юридичної школи.

Відтоді справи Джонсона пішли в гору. Фірма, до якої він врешті потрапив на стажування, швидко переконалася в його винятковому юридичному чутті; незабаром йому почали доручати підготовчу роботу з різних правових питань, з якими фірмі доводилося зустрічатися: контракти, документи на право володіння, заповіти, заснування компаній. Двадцяти двох років він здав усі належні іспити й одержав звання адвоката. Рік по тому він познайомився з містером Байроном Чансом з адвокатської фірми «Буллок і Чанс» і за якийсь час отримав від них пропозицію стати їхнім компаньйоном.

Буллок, що мав численні знайомства серед судових адвокатів, дружив з таким собі Велінгтоном Райдером, який мав, мабуть, ще впливовіші знайомства. Він вів справи багатьох великих землевласників, у тому числі й лорда Стейна, а також був юрисконсультом в акціонерній компанії Районної підземної дороги. Райдер теж оцінив Джонсона й мав на думці навіть переманити його від Буллока. Однак деякі особисті міркування, а також дружба з Буллоком спонукали його вдатися до іншого способу, який давав йому можливість користуватися послугами Джонсона. Поговоривши з Буллоком, він увійшов компаньйоном до їхньої фірми, і відтоді ця співдружність юристів існувала вже десять років.

Разом із Райдером до фірми вступив лорд Гордон Родерік Стейн, старший син пера Англії графа Стейна. Стейн тоді саме закінчив Кембридж, і батько його вважав, що цього цілком достатньо для старшого нащадка, щоб стати гідним спадкоємцем батьківського титулу, главою знатного роду й спадкоємцем родових маєтків. Але хлопець мав свої схильності, впертий характер і цікавився далеко не стільки історичними, скільки набагато більш практичними життєвими питаннями. Він вступив у життя в ту пору, коли блиск і велич титулу значно поблякли перед фінансовим генієм. У Кембриджі Стейн захоплювався політичною економією, соціологією та іншими політичними науками і навіть був не проти послухати й соціалістів фабіанської школи, аж ніяк не втрачаючи при цьому впевненості у своїх незаперечних спадкоємних правах. Познайомившись із Райдером, що цікавився виключно діяльністю великих акціонерних компаній, справи яких він вів, Стейн дуже швидко засвоїв його тверезий практичний погляд на речі, – Райдер не сумнівався, що майбутнє належить фінансистам. Світ потребує збільшення матеріальних і технічних засобів – і фінансист, який присвятить себе цій справі й задовольнить цей попит, буде, безсумнівно, головною рушійною силою в розвитку суспільства.

Під впливом цих поглядів Стейн засів за вивчення англійського права в застосуванні до практики великих акціонерних компаній. Фірма «Райдер, Буллок, Джонсон і Чанс» виявилася чудовим прикладом для практичного освоєння цієї науки. Найближчі стосунки в Стейна склалися з Елверсоном Джонсоном. Він цінував у ньому проникливого ділка, який, вибившись із самих низів, твердо й рішуче піднімається на соціальний верх, натомість Джонсон дивився на Стейна, як на власника й спадкоємця суспільних і матеріальних благ, котрий, однак, вирішив здобути знання й навички у практичних справах.

І Джонсон, і Стейн від самого початку здогадалися, які широкі перспективи й великі можливості обіцяє розвиток підземного залізничного транспорту в Лондоні. Їхній інтерес до цієї справи виявився не тільки у заснуванні Електротранспортної компанії; вони гаряче підтримали проект будівництва лінії Сіті – Південний Лондон, залучивши до цієї справи деяких своїх друзів і самі вклали в нього чимало грошей, розраховуючи на те, що нову лінію можна буде приєднати до двох старих ліній – Метрополітена і Районної, що охоплювали діловий центр Лондона. Подібно до Демосфена, що звертався до афінян, Джонсон відстоював думку, що той, хто знайде капітал на те, щоб скупити акції цих двох ліній і забезпечить собі контрольний пакет, може вважати себе повним хазяїном усієї підземної мережі й розпоряджатися лондонським метро, як йому заманеться.

Після смерті батька Стейн з деякими зі своїх друзів, а також із Джонсоном намагався здобути контроль над Районною підземною дорогою, сподіваючись поширити його на обидві лінії; але це виявилося їм не під силу. Занадто багато акцій розійшлося по руках, і їм не вдалося зібрати потрібний капітал. І оскільки експлуатація дороги відбувалася по-старому й акції не приносили доходу, вони перепродали більшу частину того, що придбали.

Що ж стосується досі незбудованої лінії Чаринг-Крос, з метою будівництва якої вони й організували Електротранспортну компанію, тут їм ніколи не вдавалося зібрати необхідну суму або розпродати випущені ними акції, аби мати необхідний для будівництва капітал, а саме мільйон шістсот шістдесят тисяч фунтів стерлінгів. Зрештою вони залучили до цієї справи Грівза й Геншо, розраховуючи знайти з їх допомогою якогось капіталіста або групу підприємців, які б перекупили в них лінію Чаринг-Крос або, об’єднавшись із ними, допомогли їм здійснити їхню давню мрію: захопити у свої руки всю центральну мережу, тобто лінії Метрополітен і Районну.