Дворушники, або Євангеліє від Вовкулаки

Вони вже давно серед нас…

ПРИМІТКА АВТОРА

Усі персонажі, установи й події, описані в романі, вигадані. Будь-який збіг з реальними людьми, установами або подіями абсолютно випадковий.

ДОВІДКА

Дворушники – за українським легендами, люди з двома серцями, перевертні.

Присвячується поганим людям. Уже хоча б за те, що вони цю книжку ніколи не прочитають.

А… І ще зеленому чаю «Greenfield»…

На одинака в лісі завжди чекає вовк. Еухеніо Фуентес «У лісовій глухомані» У кохання, як в пташки, крила, Пантери ікла, дракона хвіст… Генрі Лайон Олді «Хабанера» Інколи в ці часи я думаю про горизонт. З горизонтом ви повинні визначитися. Для цього потрібно залишити слід на білому. Можливо, ви скажете, що це проста дія, але кожна дія, яка змінює світ, – героїчна. Чи я просто себе переконав у цьому.

Стівен Кінг «Дьюма-Кі»

Напередодні-1

Сьогодні Вона знову крастиме… Останніх два місяці такі крадіжки стали сенсом Її життя. Хоча ні. Самим життям. Новим її життям. Мала тверде переконання: усе, що відбувалося раніше, – всього лиш репетиція. Підготовка до нього. Теперішнього. Справжнього. Якого прагнула. Про яке марила в рожевих дівочих снах. Про яке мріяла в нескінченних дівочих мріях…

Підхопила Його біля метро «Житомиська». Стояв з квітами і вже нетерпляче виглядав. Завжди впізнавав позашляховик кольору морської хвилі. Її розмальовану «Тойоту». І двох напружених вовків, що задоволено біжать, нанесені з боків авто талановитою рукою майстра аерографії. І могутню вовчу голову з товстою м’язистою шиєю на капоті. Великий фейс лісового хижака дивиться впевнено й незворушно, позбавляючи можливих візаві найменших сумнівів про силу та спритність. Хазяйка теж така. В усьому. Про це Він знав. Знала машина. Упевнені намальовані вовки…

Вона крала Його й Себе в цього жорстокого, але такого привабливого міста. Крала в усього світу. Крала в Господа. Упевнено. Сміливо. Не озираючись назад…

У тому-то й річ, що крала. Їхнє спільне божевілля – це суцільний злочин… А вони – закохані злочинці… Розуміла, що за злочини завжди карають. Десь глибоко в душі починала вже навіть остерігатися. Але та солодка млість, той усесвіт щастя, що приносили ці зустрічі, завжди вчасно затикали роти всім дванадцятьом головам застережливості. А інколи, подібно до казкового героя-переможця, – просто відрубували…

Ці постійні крадіжки відбувались усе частіше. Їхнє життя покотилося з горба нестримним колесом без гальм. Але коли ти в його середині, не думаєш ні про гальма, ні про те, що колись усе одно доведеться зупинитися, ні про те, що котишся вниз… І насолода від запаморочливого польоту вимикає всі інстинкти, всі системи безпеки…

Тепер Він перетворився на вовка. Її вовка. Кохатися з такою стовідсотковою Вовчицею і не стати Вовком… Цього бути не могло. Вона сама тебе перетворить, якщо побачить, що це хоч трохи можливо. Або – викине, як недоношене щеня. Або – загризе. В останнє вірилося більше. Але Вона обрала перетворення.

Він знав, що Тхори, Зайці й Ведмеді Її не цікавили. Не цікавили навіть Леви. Не потрібні. Тільки Вовк. І Вона його знайшла. Додала трошки магії – Жінки і Вовчиці – й одержала, чого прагнула. Хоча якусь дещицю вовчих звичок Він усе-таки мав…

Вони рушили в бік Житомира. У цьому напрямку багато дорожніх готелів і лісів. Є, де сховатися справжнім Вовку й Вовчиці. Спраглим до кохання. Голодним одне до одного…

Напередодні-2

Різкий звук безжалісним скальпелем розітнув ідилію літньої ночі. Нахабно ввірвався в безтурботну тишу заколисаного лісу, розбудивши сонних мешканців і околиці. Схожий на приречений крик якоїсь живої істоти. Невимовний страждальницький біль не вмістився в ньому. Мільйонами збожеволілих крапель шугонув через вінця. Вистачило півмиті, щоб ці моторошні краплі розбризкалися п’янким повітрям. Ще чверть – і безслідно розтанули, ніби їх вигадав талановитий штукар. Незрозуміло, правда, для чого. Відчуття вибухнули єдиним порівнянням: як небезпечна бритва. По венах…

Спочатку – нестримний захват, що розриває будь-яку вимірювальну шкалу. І – при вимкненому на нетривалий час серці – стрибок із заплющеними очима в безодню невагомості. Крилатої. Бездонної. Яка не знає, що таке межа.

Далі – знищувальне розуміння… Жорстоке. Невблаганне. Позамежне. ПОВЕРНЕННЯ НЕМАЄ. І ніколи не буде. Ритуал з часів Адама і Єви. Відхід за невидиму грань. За реальну межу. Раніше чи пізніше. Кому як. Коли в німому безсиллі завмирають стрілки життєвого годинника. І тоді здається – ВСЕ. КІНЕЦЬ. Але це не так. Не кінець. Початок. Початок зовсім іншого шляху. Невідомого. Незвіданого. Особливого. Який часто починається з такого несамовитого крику…

Людське життя теж починається з крику. Але цей, опівнічний, зовсім інший. Якийсь незвичний. Мученицький. Неземний. З відлунням усесвітньої катастрофи. І чогось утраченого назавжди. Напевно, тому що й шлях такий же всесвітньо-неземний…

Цей жахливий крик приреченої істоти, здавалося, належав усе-таки людині. Чи вже ні?…

1

Звичайний ранок. Ще один. Такий, як учора. І як завтра. За ним настане звичайний день. Мабуть, щастя має бути саме таким. Звичайне людське щастя. Просте й банальне, як нова пісняра ще одних «пающіх тр…в». Не вірите? Запитайте у тих, для кого ранок уже ніколи не настане. Ні звичайний. Ні незвичайний. Ніякий…

Та коли подзвонив мобільний, Лисиця зрозумів, що сьогоднішній таки незвичайний. Він у відпустці. Значить – нікому нічого не винен. Тому й дзвонити до нього не треба!

А все ж починалося так чудово: п’ятикілометрова пробіжка, турнік і гантелі. Мокра футболка, ніби суперклеєм, міцно приліпилася до спини. Чергова життєва насолода. Її смачно доповнив зелений «Greenfield». Звична тональність закоханості у Світ. Як завжди…

А думками гасало море. Його професор – чого там применшувати! – заслужив. Тільки ніяк не міг обрати місце. Патріотична «підтримка національного виробника» відправляла куди-небудь у сонячний Крим. Або, як варіант, до Херсонської області. Голос зажирілого космополіта пропонував гайнути до якогось недорогого казкового закордоння. Та хай там як, а їхати потрібно неодмінно. Тому що втомився. Від суворих трудових буднів. Від усюдисущої задухи рідного міста. Від безвідмовного ноутбука…

І ось – дзвінок мобільного. Вторгнення на територію самотнього робінзона. Його «безлюдний острів». Беззаперечні володіння.

Мелодією «вевешної» «Весни» телефон добивав оторопілі рештки професорового розслабону. Дисплей висвічував «Бондаренко».

Лисиця натиснув кнопку:

– Низькоуклінне «алло» тому, хто безстрашно дивиться в обличчя жалюгідним залишкам усього кримінального й жахливого в нашому Прекрасному Світі. І розповідає про них іншим.

– А ти, Богдане, як завжди: у своєму вишуканому стилі? – поставив риторичне питання Бондаренко й відразу ж додав: – Прювіт, пане академіку.

– Здрав будь, боярине, – увімкнув жартівливу церемоніальність Лисиця.

– Докладу зусиль, – офіційно відреагував журналіст. – Чого й вам бажаю. Тільки з оцінкою нашого світу ти трошки поспішив. Не все таке райдужне й рожеве.

– Це ж треба, – награно здивувався Богдан, – а я, черв’як книжковий, після завершення «справи Никонова» вже почав думати, що настають «утопічні часи».

– Трохи поквапився, – з удаваним жалем сказав журналіст. – Але є й приємні моменти.

– Ну і які ж, крім тепла й сонця?

– По-перше, у нас помінявся головний.

– Це втішає. І як новий?

– О, цей – просто геній журналістики, майстер пера, талановитий до безмежності…

– Вітаю, Сергійку, нарешті. Розгледіли лідерську харизму. І в начальницьке крісло сів гідний претендент. Щиро радий. Це потрібно відсвяткувати.

– Спасибі. Але святкувати ніколи. Сам розумієш: «відповідальна посада», «нові обов’язки», «пошук оптимізації роботи колективу»… Та й знаю я твоє святкування: знову будеш обпиватися своїм зеленим «Greenfieldом», а мені – гати по печінці самоналивною системою «горілка-оселедець».

– Так переходь і ти на чай. – Лисиця раптом зрозумів усю глибину сказаного. – Причому – без цукру. Краще з медом.

– Думка приваблива. І вже починає мені подобатися. – У Бондаренка стартувала естафеті щирості. – Ох, умієш переконувати, нейролінгвістичний програміст ти наш… Гаразд. Облишмо жарти. Є серйозна розмова. Зрозуміло – не телефонна. Так що доведеться тобі трохи розвіятися. У напрямку нашого офісу. Ще пам’ятаєш, де він?

– Там, де й раніше, на Золотоворітській?

– Абсолютно точно. Навпроти СБУ й прикордонників.

– Та й до міської управи МВС – рукою подати, – зі знанням видав Лисиця. – Добре влаштувалися, журналісти-криміналісти.

– Це точно, – погодився новий головред «Презумпції». – Гаразд. Я на місці. Коли зможеш – підтягуйся. І чай зелений з медом захопи. Починаю нове життя.

– Чудово! – видерся на пік Оптимізму професор. – Уже збираюся. Правда, в темпі вальсу. На три чверті. У відпустці ми.

– Розумію, – сяйнув поінформованістю Бондаренко. – І це нормально, товариші, – спародіював Горбачова. – Але зустрітися треба сьогодні.

– Зобов’язуюся, – поставив підпис на договорі.

– Домовилися, – ляснув печаткою головред.

«Що там у Сергія завелося таке важливе, що по телефону не зміг сказати? – почав зводити багатоповерхівку здогадів. Бажання витикати носа з улюбленого лігвища не мав. – Хоча давненько й не бачилися. Після зими, по-моєму, так жодного разу. Тільки по телефону та Інтернету. Що ж, мабуть, настав час для підзарядки «face to face». І слава Богу. У небесному сценарії завжди все прописано правильно. На користь – так це вже точно».

Подивився на годинник: дев’ята двадцять шість. І відразу штурхонув себе: навіщо? Відпускникам на годинники дивитися не дозволяється. У них часу – безмежжя. У межах, відведених на відпустку…

Вулиця Золотоворітська впирається, як це не дивно, у… Золоті ворота. За цим маленьким анклавом давнини на неосяжних просторах океану-мегаполіса скромно приховані вхід і вихід станції метро. Яка… теж називається «Золоті ворота». Так що заблукати в трьох соснах («станція метро – історична пам’ятка – вулиця») ну дуже складно. Навіть найнеуважнішому заїжджому гастролерові, що вперше з’явився в українській столиці. Богдан же міг потрапити в потрібне місце навіть із зав’язаними очима. Але охочих зав’язувати професорові очі не знайшлося. Тому милувався красою рідних краєвидів. Поняття «краса» приміряв до всього, що траплялося на шляху. Окрім сміття й безхатьків. Але ця некраса, як не намагалася, бажання почуватися щасливим не замрячила.

Двері кабінету Бондаренка ще без таблички. Без інформації про П.І.Б. і неосяжну грандіозність посади. Та й кабінет очікувано не сяйнув свіжим ремонтом. Часто новий боссссс перебудову починає звідси. З найважливішої стратегічної точки. Можливо, це віра в магію, що несвідомо проблискує навіть у найзапекліших безбожників, наукових атеїстів і всіляких інших хом невірних. Аякже? Попередній там сидів, до того торкався, на те, не доведи Господи, дивився. Залишаючи видимий і невидимий слід. «Мітячи» територію володарювання. Хоча, найімовірніше, новий повелитель босівського кабінету затівав ремонт із зовсім іншою метою. Значно банальнішою: поцупити під цей гіпсокартонний галас таку-сяку копієчку. А там, дивись, і гривня з них вийде. Або – євро. Теж непогано.

Бондаренка, одягненого в «цивільне» – якусь пересічну світлу теніску, а зовсім не динамівську футболку, – схоже, ні перший, ні другий здогад не бентежили. Він безпорадно борсався у справах, час від часу згадуючи про рятувальне коло. Або й узагалі про бригаду вусатих рятувальників.

– Проходь, сідай, – відірвався від матеріалів. – Як доїхав?

– Шикарно, – мовив Лисиця, але сідати не став. – Найнадійнішим у Києві транспортом.

– Це точно, – погодився головред. – Метро, слава Богу, ніколи не підводить… То оце і є воно?

Так відреагував на пачку зеленого «Greenfieldа» й півлітрову банку з медом, що напівочікуваним сюрпризом з’явилися з пакета.

– Куди поставити? – хазяйновито поцікавився професор.

– Зараз.

Новоспечений керівник виріс над столом, наблизився до шафи й відчинив дверцята:

– Сюди.

Професор прилаштував гостинці, а Бондаренко увімкнув чайник. Одне з чудес побутової техніки слухняно взялося до роботи.

– А ти чого шкіру скинув? – смикнув «колишнього журналіста» за сорочку.

– Статус, – розвів руки головред. – Тепер пристрасті демонструвати не можи. Тепер ти – начальник над людями. Об’єктивно ставишся до праці й до працівників. Керівна й спрямовуюча сила. Ось так! Такі тепер ми.

«Колишній журналіст», хоч і крізь сльози, але посміхнувся.

Лисиця підхопив його посмішку, а потім, окинувши оком кабінет, тоном знавця мовив:

– А ти, Сергійчику, непогано влаштувався.

– Та ну його до дідька це «влаштування», – спорудив незадоволену фізіономію. – Мені більше подобалося алюрити на території. На землі, як кажуть у ментівських колах. Бути вільним вовком з міцними ногами. І зубами, звичайно. Особливо не прив’язуючись до певного місця. І все встигав. І все виходило. А тепер – ось. – Головред штовхнув ногою стола. – У бюрократи пошився… Су-у-мно.

– Я їхав святкувати підвищення, а потрапив, схоже, на поминки. Ві-і-ічная пам’ять колишньому розгульному життю. – Богдан завмер ошелешений.

– Та амбівалентно все це, – увімкнув розумника головред. – Воно немов усе й закономірно. Солдат, що мріяв стати генералом, надяг жадані галіфе. З лампасами. Збулася мрія ідіота. Живи й радій. Але… Жах, як хочеться назад. У солдати. В рядові… Відповідальності менше – волі більше. І творчої – насамперед.

– А дзуськи, шановний мій пане найголовніший редакторе, – посміхаючись, похитав указівним пальцем Лисиця. – Заяложене «за все треба платити» працює тут на повну. Як і скрізь. Усе в нашому мудрому Всесвіті відрегульоване і збалансоване: хочеш більше, ніж маєш, – віддай більше, ніж віддаєш. Так що ім’я «гриб» передбачає «подорож» у кошик… Із вдалим прибуттям до місця призначення, пане «Гриб».

– Знущайся-знущайся, – награно образився Бондаренко. – Ти он своє уже й забув, мабуть. Притерся до керівної посади.

– Правду кажучи, спочатку теж вити хотілося, – напівшепотом зізнався Богдан, згадуючи перші дні на посаді завкафа. – Гиденький час. Але потім, слава Богу, попустило. Тобі теж потрібно через це пройти. Така собі начальницька ініціація. Перехід у нову якість. Смерть попередньої сутності заради народження нової. Архетип^[1]. З підводного човна не подітися нікуди. Ми – багато в чому заручники предків. Їхнього способу життя й освоєння світу.

– Ініціація, кажеш? – Бондаренко став недоречно серйозним.

– Ну. А що? – не зрозумів такої зміни Богдан.

Нічого не кажучи, головред залив чай і сів на місце. Чашки запарували. З боку могло видатись, що зараз почнеться магічний ритуал. Та ж ініціація. Але хай там як, а швидше, ніж пара, кабінет заповнила таємниця недоказаного.

– Ти теж сідай, – показав головред на стілець навпроти. – Серйозну розмову будемо розмовляти, пане професоре.

Лисиця сів, не зводячи здивованих очей. Чиїхось чужих. З собою таких не брав. І нічого схожого не очікував.

– Є в мене до тебе пропозиція, – почав іздалеку Бондаренко. – Власне, заради неї я й хотів зустрітися.

Богдан залишався здивованооким. Вивести могло тільки те, що мало злетіти з головредових вуст.

– Зробімо так, – не розкривав карти Бондаренко, – я все розповім, а потім вирішимо, як діяти далі.

– Годиться, – по-бізнесменськи відрізав професор.

– Тоді слухай. Я невипадково звернув твою увагу на слово «ініціація». Наскільки мені відомо (хоча це й небагато) ініціація – це один з найдавніших обрядів родового суспільства, суть якого – посвята юнаків у наступний віковий клас. Обставлявся цей обряд найрізноманітнішими магічними фішками, на які заморочувалися наші ну дуже далекі родичі. Одна з них – ритуальні перевтілення. Найчастіше – у тотемних тварин (ведмедів, вовків). Саме з цим пов’язана легенда про вовкулаку. Перевертня. Людину-Вовка. Я правильно викладаю?

– Загалом. – Лисиця знову економить слова. Безтурботний відпускник ніяк не може в’їхати, куди хилить Бондаренко.

– Добре. Тоді слухай далі. Позавчора вбито жінку. Молоду. Гарну. З багатих. Знайдено в лісі. Недалеко від Гореничів. Ну, знаєш, там, де багато крутих особняків. З перекушеним чи, скоріше, – роздертим горлом. Як написали експерти, зробив це вовк. Абсолютно справжній звір. З Вишневого навіть привозили блодхаута. Єдиного, до речі, на всю Україну. Такого песика називають «кривавим собакою». Його надзвичайно вишколений нюх працює на пошук слідів крові. Для блодхаута достатньо навіть кількох молекул, щоб по сліду знайти вбивцю. Адже людина чи інша жива істота під час руху залишає після себе шлейф запаху. На предметах чи в повітрі. Головне – це мінімум часу, що пройшов з моменту події. Чим час більший, тим шансів менше. Аромат змішується з іншими запахами, і відрізнити його стає важче або й неможливо взагалі. Та ще й у лісі. Царстві різних запахів і звуків. Але цей геніальний песик нічим не допоміг. Ось так… До речі, незадовго до смерті жінка мала статевий контакт.

Бондаренко говорив якось важко й замовк з ледь помітною радістю. Наче закінчив тяжку непосильну працю. Проте відразу ж додав:

– Із чоловіком.

Почувши останню фразу, Лисиця звів очі, якими задумливо вивчав підлогу:

– Тільки не говори, що тамтешні мешканці відразу ж почали пліткувати про вовкулаку.

– А навіщо? – крізь щирий сум посміхнувся головред. – Ти й сам це зрозумів.

– Але ж це відверта маячня? – Професор єхидно посміхнувся й розвів руки. – Який перевертень? Цього не може бути.

– Може, й не може, – погодився Бондаренко. – А може, – й може.

– Ну, ти даєш, Сергійку! – заводився Лисиця. – Уже хто-хто, а ти, як мені здавалося, на таку єресь не здатний.

– Вибач, пане професоре, не виправдав. – Головред, схоже, не поспішав переймати віру співрозмовника. Він звівся й приніс чашки, з яких усе ще парувало. – Тільки я за своє журналістське життя такого надивився, що скидати з рахунку будь-які, навіть найбезглуздіші припущення, якось не маю права чи що… І довіряю тільки фактам. Тільки їх звик аналізувати. І повідомляти про результати читачам. Тому дивися. – Поклав перед професором документ. Узяв олівець, щоб використовувати його, як указку. – Ось копія висновку експертів. Тут усе чітко, без сентиментів, написано. Численні укуси вовка, плюс його шерсть. А тут – про статевий контакт.

Богдан, як зомбі, стежив за рухами олівця й усе ще нічого не розумів.

– А ось, – головред поклав новий бюрократичний папірець, – довідка з обласного лісництва. Ніяких вовків. Вони для наших країв, виявляється, велика рідкість. Якщо не більше. Ну? Що скажеш тепер?

– А що я можу сказати? – знизав плечима. – Нехай міліція говорить. Це її компетенція.

– Ну, ти й понтовик, Богдане. Ще той, – з єхидною гримасою видавив Бондаренко й надпив із чашки. Вираз обличчя відразу ж змінився: зелений чай без цукру – напій не для аматорів, а… для професіоналів.

Помітивши це, Богдан посміхнувся й порадив:

– А ти медку додай.

– Отруїти мене хочеш? – скривленим фейсом запитав головред.

– Навпаки, – знову посміхнувся Лисиця. – Усе корисне – несмачне, а все смачне – некорисне. Запам’ятай, сину мій.

– Та ну його, – відставив чашку роздратовано.

– То що там про понти? – нагадав Лисиця і з награною насолодою відпив. Бондаренко мимоволі поморщи вся.

– Та, кажу, уся ота твоя «компетенція міліції» – суцільні понти. Вона відхреститься від усього в прямому й переносному розумінні. І, до речі, від кого я про цю компетенцію чую? Від людини, що вирахувала Естета в Україні^[2] й Дарувальника Перснів у Франції?^[3] Від людини, що звикла завжди серйозно ставитися до найдивніших і найнеможливіших фактів? І перевіряти їх ще і ще? Що з тобою, «пане детектив»? Чи ти це?

– Нічого особливого, – відповів Лисиця. – Просто, по-перше, – щодо вовкулаків – це відверта нісенітниця, елементарна маячня. По-друге – я не детектив, а так – жалюгідний аматор, періодично успішний. Напевно. Ну, а по-третє – зараз у відпустці. Заслуженій до того ж. І збираюся на море. А ти, Сергійку, цікавий своїми розмовами, як стрілки піскового годинника.

Головред явно не очікував такого. Його розгублений вигляд палахкотів красномовністю. Лисиця розумів, що планувалося інше.

– І все ж, – не здавався «колишній журналіст», – я тебе не впізнаю. Відомий мені Богдан Лисиця – інший. І від участі в такій заплутаній справі не відмовився б ніколи. – Тепер дивуватися надійшла черга Бондаренку. – Ти ж не гірше за мене розумієш, що вона непроста. І міліція з неї елегантно зіскочить. Хоч загибла – дружина серйозного бізнесмена. Банкіра. Її, до речі, звали Ольга Довгань.

«Ого», – свиснув подумки Лисиця: прізвище Довгань відоме в Києві. Його власник – людина багата і впливова.

– Сам розумієш, – продовжував Бондаренко, – він докладе всіх зусиль, щоб злочин розкрили. Але – міліція є міліція. Як би банально це не звучало. Особливо ворушитися не будуть. Ти це й без мене знаєш.

– Знаю, – кивнув професор, – але дуже хочеться на море.

– А відпустки скільки залишилося?

– Двадцять два дні.

– Ну, от і чудово. За тиждень розкриєш злочин, а потім – два тижні на морі. – Головред посміхнувся глибокозадоволено.

– Ваше прізвище Бог? – шпигонув на те Лисиця. – Мені здається, що керувати моєю долею, нехай навіть і в межах двадцяти двох днів, – суто Господня компетенція. Ви так не вважаєте, мій любий друже?

Недосконалість плану відкрилась тільки зараз. І Бондаренко помітно скис. Знову випив чаю й, уже не морщачись, прошепотів:

– Прости мене, грішного, Господи. Без умислу це, без умислу. Каюся. Сьогодні ж обов’язково забіжу до Володимирського собору й поставлю свічку… Прости мене, Господи. Прости. – І тричі зосереджено перехрестився.

– Стій-но-стій-но, Сергійчику, – заговорив інтригуюче Лисиця, начебто впритул наблизився до відгадки. Залишилося тільки докласти до пазлу останню частину. Або піймати вовкулаку за хвоста. І показати цю дивину юрбі цікавих. – А з якого це дива ти так піклуєшся про мою участь? На завершеного безсрібника ти, при всій повазі, ну ніяк не тягнеш. Нумо, колися: що намислив?

– Та є тут сякі-такі думченята, – відразу пожвавішав Бондаренко, ніби нарешті опинився у своїй тарілці. – Дивись. Новопризначений керівник (тобто я) мусить показати результат. Причому – не відкладаючи в довгу шухляду. Інакше – навіщо ж призначати? Так? – Лисиця кивнув. – Отож. Збільшити тираж нашої «Презумпції» можна тільки сенсаційними матеріалами. І вони повинні не просто дихати сенсаціями. Нам потрібні сенсації ексклюзивні. Ну як, докумекуєш?

– Не надто, – незграбно, ніби чашку з рук, упустив Богдан. – У найзагальніших рисах. – Чашка гупнула на підлогу, і її стало декілька. Навіть багато.

– Ми будемо вишукувати неординарні кримінальні випадки, розслідувати й висвітлювати на сторінках «Презумпції». Тепер як? – Безпосередній родитель озвученої ідеї світився від щастя, як і будь-який батько після звістки про народження довгоочікуваного чада.

– Ідея – непогана, – без особливого ентузіазму оцінив почуте Лисиця, – але яким буде втілення? Тут не все так просто. – Богдан тверезо дивився на світ, що звичайно виявляв до всього нового відверту байдужість.

– Саме так, пане професоре, саме так. – Бондаренко ставав дедалі веселішим, немов уже після цих слів тираж «Презумпції» неодмінно підскочить до позначки «перший мільйон». Або наче пив він усе-таки не чай.

– Щось ти мутиш, Сергійку, – похитав головою професор, – чогось недоказуєш.

– Одне слово, так, – ляснув по столу головред, – пропоную тобі стати співробітником нашої газети й долучитися до посилення її тиражних позицій.

Нижня щелепа професора впала на підлогу, дорогою наткнувшись на носок черевика. І в такій позі застигла на якийсь час. Ну, Сергійчик! Ну, чудило! Та від своєї роботи хочеться на море втекти, а тут ще й він із шизонутими пропозиціями! І щелепа крейзіфроґом пострибала блискучим ламінатом.

Схоже, таку реакцію головред і очікував. Він продовжував мовчати, стежачи за поведінкою товариша й готуючись утілити наступний пункт.

– Та ти просто з глузду з’їхав! – нарешті вивернув на Бондаренка весь праведний гнів, підзбиравши за довгу паузу. – Ти, часом, тренінги в божевільні не відвідував? З ефективного менеджменту.

– Щодо першого – погоджуюсь. Щодо другого – ще ні, але подумаю, – посміхнувся близькому родичеві розлюченості. – Знаю, що пропозиція божевільна. Знаю навіть те, що збираєшся сказати. Більше того – усе прекрасно розумію. Але тут є одна проблема: без тебе мені не обійтися. Ось дивися: пишеш ти чудово, розуму – ну, тут без варіантів… Але, що найголовніше, можеш розплутувати всілякі загадкові таємниці… І хочеш. Одне слово, мені банально потрібна твоя допомога. Ну, поміркуй сам: на кого я можу покластись у скрутну хвилину, як не на своїх друзів? А зараз у моїй кар’єрі – саме така хвилина.

Бондаренко замовк, продовжуючи дивитися на Лисицю. Той, ошелешений, теж мовчав, клекочучи справедливим обуренням. А ще кажуть, що в Україні немає вулканів. Проте черговий ковток чаю трохи загасив серцеву пожежу. Слава Богу, обійшлися без еменесників. У блискучих касках. З Местором Чуфричем на чолі.

– Добре, – вичавив крізь зуби, – Господь з тобою. Я згоден. Умієш ти, Сергійку, натиснути потрібну кнопку. Дано.

– Стаж, Бодю, стаж, – погодився утішений головред. – Досвід і практика, як кажуть, велика річ.

– Це точно, – закивав професор. – А ти можеш, бувалий вовчисько.

– Та годі тобі! Не згадуй про вовків, а то, не дай Боже, лиха якого накличеш.

– Більше не буду, – пообіцяв Лисиця, а потім додав: – А я й не знав, що ти такий забобонний.

– Я, Богдане, за своє життя такого надивився й назнався, що тепер вірю в усі реальні й нереальні сили… Навіть у мозок блондинок… Гаразд. Підпишемо трудовий договір, виготовимо посвідчення і – до роботи.

Бондаренко підійшов до копіра. Апарат послужливо заторкотів, щораз випльовуючи нову сторінку.

– Тримай. – І майже під звуки оркестру вручив копії матеріалів, складені в пластикову теку. І з усміхом додав: – Упораєшся з цією справою – і відразу на море.

Лисиця взяв, зосереджено обнюхав, скуштував на зуб і сказав:

– Тоді слухай. Цю нещасну вбив чоловік, що в багажнику машини привіз вовка.

– А може, то жінка? – посміхнувся Бондаренко.

– А як же статевий контакт? – поставив логічне запитання. – Без чоловіка не обійшлося.

– Точно, – здався головред, – я про це вже й забув. Постійно купа нових тем.

– Ну, то що? Я до вечора все про цього чоловіка напишу і – вільний? – підморгнув професор.

– Дуже… смішно, – розділив паузою слова, роблячи наголос на кожному.

– Добре, тоді слухай наступний тост, – ніяк не вгамовувався Богдан. – Ольгу Довгань убив чоловік, що виготовив механізм, який має форму вовчих щелепів, а весь необхідний антураж – ну, там шерсть, слину, фекалії – розкидав з пакетиків.

– І все це заради того, щоб почали говорити про вовкулаку або справді визвірилися на вовків?

– Приблизно так, – посміхнувся Богдан. – А ти – придумав у всю цю колотнечу запрягти заслуженого відпускника.

– Пішли оформлятися, геніальний детективе.

Лисиця слухняно рушив за головредом: дав слово – тримай. Інакше в його житті не бувало. Принцип. Нічого не вдієш. Річ, за визначенням, непорушна.