Це я, званий Чемерисом…

СЕЛО! І серце одпочине. Село на нашій Україні, Неначе писанка, село…

Т. Г. Шевченко

…ЗАЇЧИНЦІ! Розташоване на лівому березі нижньої течії річки Хоролу, за 22 км від райцентру і залізничної станції Веселий Поділ…

Уродженцем Заїчинець є український письменник Валентин Лукич Чемерис.

З енциклопедичного довідника «Полтавщина». Київ: Українська енциклопедія імені М. П. Бажана, 1992

Українські Чемериси – хто вони такі?

Прізвище своє – Чемерис, з великої, звісно, літери, як і пишуться всі прізвища, я вважав всього лише… прізвищем. Його носили всі мої полтавські предки – прадід Артем, дід Макар, батько Лука і я ось ношу, Валентин, їхній правнук, онук і син – глибше своєї генеалогії я не досліджував, бо глибше не збереглося ніяких даних.

А що таке прізвище – зрозуміло за словником. Це – «найменування особи, набуте при народженні або вступі в шлюб (у мене – при народженні. – В. Ч.), що передається від покоління до покоління і вказує на спорідненість».

Ото й у мене прізвище Чемерис (всього лише прізвище), що передається в моєму роду від покоління до покоління – прізвище й нічого більше.

І раптом виявляється: чемерисів (так-так, з малої літери) колись було в Україні багато – тисячі й тисячі. Із них у війську Богдана Хмельницького навіть складалися цілі полки.

Виходить, колись в Україні було плем’я (племена) або народність, яка так і називалася: українські чемериси. (Слава богу, що хоч українські, адже я з діда-прадіда українець.) І чемериси тут тому з малої літери, бо це загальна назва тієї народності. Як-от українці, росіяни, білоруси, болгари, французи тощо. Одне слово, була колись якась загадкова народність – українські чемериси, від найменування якої й походить моє родове прізвище.

Походженням свого прізвища, справді, рідкісного навіть для мого села Заїчинці, де я народився року 1936-го й виріс, набравшись ума, я цікавився чи не зі шкільних своїх років. І навіть свого часу написав біографічну повість «Це я, званий Чемерисом» (вміщена в моїй автобіографічній трилогії «Веселий смуток мій». Київ, 2007)^[1].

Там я розповів і про історію та походження мого прізвища, котре декому з українців здається ніби не нашим. Себто не національним, на кшталт українських прізвищ, що закінчуються на «-енко»: Іваненко, Шевченко тощо.

Не буду повторюватись, скажу лише, що я перелопатив масу історичних джерел і зрештою погодився, що моє прізвище походить від назви тюркських племен (татар) чемерисів, які в сиву давнину перебували на службі в польських королів та багатої шляхти. З Польщі, поступово емігруючи, перебралися в Україну (західну) та на Волинь, Житомирщину. І взагалі – Поділля. Асимілювалися із часом, породичались з українцями й зрештою у якомусь там поколінні стали теж українцями. От звідки й пішло прізвище Чемерис: від тих турків, які змішалися за століття з українським населенням. І воно вказує, звідки родом носій прізвища Чемерис. Звідки походять його предки, часом і далекі-предалекі. Як-от: Литвин – виходець із Литви, Швед (Шведов) – виходець із Швеції, Циганков – із циган, Білорус – із Білорусі, Татаринов – із татар і т. д.

Але на Інтернет-сайті (Вікіпедія) зовсім іншої, виявляється, думки. «В окремих історичних джерелах і в літературі іноді чемерисів ототожнювали з татарами-ліпками, для чого не існує підстав».

Отже, слово Вікіпедії.

Звертаюсь за консультацією до Інтернету про походження свого прізвища.

Мить – і Вікіпедія дає відповідь (здається, у неї на всі запитання готові в запасі відповіді):

«Походження. Прізвище Чемерис виникло від західноукраїнської місцевої назви переселенців чемерисів (марійців). Російський варіант прізвища – Черемісін, що означає те саме – марієць.^[2]

Відомі носії:

Чемерис Валентин Лукич – український письменник (от де не сподівався себе зустріти!); Чемерис Володимир Володимирович – український правозахисник; Чемерис Микола Анатолійович – український поет».

А вже далі пішли вони – українські чемериси. Власне, їхня історія.

«Українські чемериси – етногрупа марійців, які переселилися в українські воєводства Речі Посполитої в 1527 році, а також на протязі 40 років чемериських війн. Одна з найстаріших і компактних груп фіно-волзького населення України, відома під застарілим етнонімом «чемериси». За даними академіка Ярослава Дашкевича, зберегли національну ідентичність, мову і традиційну релігію до кінця XVIII ст., так звані «барські черемиси» – до кінця XIX ст. (від назви міста Бар).

Чемериси – українська народна назва; справжня назва – черемиси, згідно з самоназвою, марійці. Цей народ із Поволжя, значна група якого переселена в якості полонених на західні кордони Московського князівства, втекла через Білорусію на Волинь у 1527 році. Пізніші міграції XVI ст. пов’язані з повстанням черемисів проти московської влади; у другій половині XVIII ст. на Полтавщину втекли черемисикріпаки з Курської губернії.

Використовували марійську мову, що належала до волзької групи фіно-угорських мов. Основне місце розселення – Бар на Подолії (з 1541–1542), де створили окрему автономну частину міста «Чемериський Бар». Виконували сторожову службу, захищаючи Подолію від татар, брали участь у походах на Причорномор’я. Займалися також хліборобством, огородництвом, тваринництвом, бджолярством, полюванням. Інші поселення – подільське місто Черемиси (з 1600, на початок XVIII ст. припинило існування); передмістя Черемисівка (виникло після 1607) біля сучасного села Сальник Вінницької області; м. Чемерпіль (з 30-х рр. XVIII ст.) тепер Кіровоградської обл., колишній Чемериський Бар – сьогодні с. Чемериси біля Бару. Окремими сім’ями чемериси жили в Каневі (сер. XVI ст.). Спочатку язичники, потім православні. У мовному відношенні в XVII ст. асимілювалися з українцями (слава, слава тобі, асиміляція^[3]! – В. Ч.). За приблизними підрахунками, у 70-х роках XVI ст. на Подолії проживало не менше 1–1,5 тис. чемерисів, в 70-х роках XVII ст. – близько 10 тисяч. До кінця XVII ст. були консолідованим острівним етносом із досить стійкими етнічними бар’єрами.

Брали активну участь у визвольній боротьбі під проводом Богдана Хмельницького, коли основна маса їх перейшла на бік козаків, створивши окремі кавалерійські частини, або увійшли до складів козацьких полків. Їхніми центрами були Кам’янець-Подільський і Бар. У складі військ гетьмана Петра Дорошенка воювали з гетьманом Михайлом Ханенком та Іваном Самойловичем, з російськими військами, які взяли в облогу Чигирин (події 1672–1673). Тоді являли собою велику військову силу на Подолії. У 1699 році емігрували – частина з них – на землі поблизу Дунаю й на Хотинщину. Пізніше повернулися під ім’ям «волоських чемерисів». У 50–60 рр. XIX ст. барські чемериси боролися з російською адміністрацією за відновлення прав, відміни панщини.

Проживання чемерисів залишило помітні сліди в українській антропоніміці^[4] (прізвище Чемерис), топоніміці, матеріальній культурі (чоловічий верхній одяг для верхової їзди – чемерка, була поширена до 20-х років XХ ст.; чемериська вишита сорочка XVII – поч. XVIII ст. впливала на українську), а також в українському фольклорі Подолії.

Українські чемериси…

Такими вони були колись – віки тому, як своїми кінними полками йшли до Богдана Хмельницького за волю своєї нової батьківщини боротися. Дорогі мої пра-пра…марійці, названі у нас чемерисами – такими вони й залишилися в історії України, хоч уже років триста чи двісті як стали українцями. Чи то пак – українськими чемерисами. А з ними і я, Чемерис, з діда-прадіда українець.

Я не знаю, звідки родом мої далекі-далекі предки (а раптом марійці?), які в Україні вже тоді – починаючи з 1527 року, найраніша згадка про них, – стали українськими чемерисами в українських воєводствах Речі Посполитої, з Подолії чи з Вінниці й Кам’янець-Подільського, з Чигирина, коли вони воювали у війську батька Хмеля і навіть мали чисто свої чемериські полки, виборюючи разом з українцями волю; чи з Хотинщини, чи з сучасного села на Вінниччині Барські Чемериси (населення за переписом 2001 року 920 чоловік, площа – 8,3 км²), чи…

Чи з Полтавщини, любої моєму серцю малої моєї батьківщини, куди вони «забігли», рятуючись від переслідувань московської влади, а дехто й втікав із кріпацтва в другій половині XVIII століття.

Мабуть, мої чемериси все-таки з Полтавщини, звідки і я родом, Валентин Чемерис, український… чемерис.

Був разом із предками моїми, – і, сподіваюсь, буду завжди й вічно Чемерисом, який український… чемерис.

У чому й розписуюсь:

Валентин Чемерис

Чемерис, чемерис, чом дівочок не любиш?

«Народныя песни Галицкой и Угорской Руси, собранныя Я. Ф. Головацким…»,1878 р.

І душу бентежить до дна…

Моя хрещена, батькова сестра, тітка Одарка, або Чемерисівська Даша, як її доброзичливо звали односельці (Чемерисівська, щоб відрізнити від інших Дашок), коли писала мені в Дніпропетровськ листа, де я тоді мешкав, то неодмінно так починала:

«Привіт з Полтавщини!»

І це мене одразу ж налаштовувало на якийсь трохи аж врочистий лад.

Привіт з Полтавщини!.. Моя Полтавщина…

Анатолій Косматенко, неперевершений наш український байкар, сам, до речі, донеччанин, любив Полтаву як рідну, як свою батьківщину. Якось, пригадую, поставив йому при зустрічі традиційне для письменників запитання: над чим працює, й у відповідь почув скупе: над новими байками. Але через мить, ніби щось пригадавши, сатирик глянув на мене просвітленими очима і заговорив як про щось потаємне:

– Обдумую байку про твою Полтаву, – він так і сказав: «…про твою Полтаву», хоч я тоді жив у Дніпропетровську. – Не дивуйся, що байку. Коли б я був поетом-ліриком, то неодмінно написав би пісню про Полтаву – вона заслуговує найкращої пісні. Але я байкар, тож про цей славний край напишу байку. Ще не знаю, яка вона вийде, але в ній неодмінно має бути слово «Полтава». Це ж таке мелодійне слово, пісенне, ласкаво-лагідне. Це, власне, символ України. Якщо Володимир Сосюра прямо закликав: «Любіть Україну», то це я хочу сказати іншими словами в іншому жанрі…

Через рік чи два придбавши нову збірку Анатолія Косматенка, видану в бібліотечці «Перця», «У лісі й поза лісом» (1972), я з приємністю прочитав там байку «Полтавські галушки» і подумав, що байкар таки виконав свою обіцянку, байку про мій рідний край написав і написав гарний твір, ліричний, мелодійний, не байку, а – пісню, що починається такими натхненними – не побоюся цього слова – рядками:

 
                         Полтава! –
                         Одне тільки слово, красиве й ласкаве,
                         А душу бентежить до дна.
                         Полтава, Полтава! –
                         І мова Наталки, проста й величава,
                         І сміх «Енеїди» луна.
                         Полтава, Полтава…
                         Чи ж то дивина,
                         Що, їдучи знов по розлуці до неї,
                         Полтавець Полтаву в купе вихваляв!
                         Хвалив свої парки і світлі алеї,
                         Замріяну Ворсклу між верб та отав,
                         А надто – окрасу Полтави всієї:
                         Дівчат чорнобрових, справжнісіньких пав!
                         Полтава, Полтава…
 

Так сталося, що в мене подвійне земляцтво: за місцем народження я полтавець (був ним і завжди залишуся!), а за проживанням – ще й придніпровець, бо сорок років мого життя минуло в Дніпропетровську.

На Полтавщині – шістнадцять.

Тож земляки мої і там, і там. І при слові «Полтавщина» у мене щемно тепліє біля серця і справді, як написав байкар, Полтава «душу бентежить до дна». Бо це земля юності моєї ранньої, земля моїх батьків, дідів, прадідів, земля моїх пращурів – козаків і селян, край роду мого, а це – навічно. Але й при слові «Дніпропетровщина» теж щемно тепліє біля серця, адже на берегах Дніпра – батьківщина моїх дітей і онуків, край, де я утверджував себе в Україні, де слово моє розпочало свій шлях до читачів…

У всіх довідниках значиться, що я народився 8 липня 1936 року в Полтавській області…

Це так, хоча самої Полтавської області, якщо підходити до справи формально, тоді ще не було – вона молодша за мене аж на один рік.

Чомусь Полтавську губернію, що була утворена ще в 1802 році, більшовики зліквідували у 1925-му. Декретами ВУЦВКу Золотоніський, Кременчуцький і Хорольський повіти віднесли до новоствореної Кременчуцької губернії. (Переяславський повіт віддали Київській губернії.) Ще однією постановою ВУЦВКу було ліквідовано поділи на повіти і волості, а на території губернії створили 7 округів, які поділялися на 89 районів.

У 1932–1937 роках територія Полтавщини входила до складу Харківської області (тож виходить, що я у 1936 році народився на Харківщині). І лише 22.IX.1937 року нарешті було створено Полтавську область – у центральній частині Лівобережної України, в межах Придніпровської низовини. В енциклопедіях зазначено, що поверхня Полтавщини – «хвиляста рівнина, яка широкими терасами полого знижується на південний захід до Дніпра. На сході рівнина розчленована річковими долинами, ярами й балками, на південному заході – плеската. Пересічні висоти на північному сході – 170–202 м, на південному сході – 60–100 м.

Клімат помірно континентальний з помірно холодною зимою і помірно теплим літом».

Основне населення області – українці.

У складі області 15 міст та 21 селище міського типу, 375 сільрад і 25 районів.

Для свого народження я вибрав південно-західну частину області, точніше – Семенівський район: площа 1,3 тис. кв. кілометрів, поверхня – полого хвиляста з давніми прохідними долинами та западинами, річки – Сула, Борис, Хорол та Крива Руда. Щодо річки Сула, то я про неї чув (у пам’ять назавжди врізався рядок із «Слова о полку Ігоревім»: «За Сулою іржуть коні, у Києві слава дзвонить…»), що ж до Кривої Руди та Бориса – виявляється, є й така річка з чоловічим йменням! – я ніколи в дитинстві не чув. А ось Хорол – то моя рідна – найрідніша річка, і про неї ще буде та буде мова. Центр району – смт Семенівка.

Ромоданівським шляхом із Ромен у веселий Поділ…

Влітку, коли в розпалі курортний сезон, коли люди, наче збожеволівши, хапаються за чемодани, й не відчуваючи землі під ногами, мчать на вокзали, в аеропорти, в річкові порти й на автостанції, так ось влітку, у великому промисловому місті купити квитка на поїзд, та ще південних напрямків – справа надто тяжка. А іноді й безнадійна. До кас попереднього продажу квитків і не підступишся. Бюро замовлень потопає в замовленнях, на вокзалах, як у казані, що кипить на доброму вогні…

На моє безмежне пасажирське щастя, залізничне начальство, завалене скаргами пасажирів, вирішило того літа – 1976 рік, – хоч якось розгребти оте вавилонське стовпотворіння, розіслало на центральні вулиці та житлові масиви Дніпропетровська пересувні каси. Один із таких автобусів на час літнього пасажирського піку почав щодня (але всього лише на дві години!) зупинятися й на нашій вулиці. Хоча пересувна каса відчинялася о дванадцятій годині дня, в чергу треба було записуватися десь із восьмої ранку, і лише тоді з’явиться хоч якийсь шанс – якщо поталанить! – десь о першій дня нарешті отримати заповітний залізничний квиток, наче перепустку в рай.

Отож, вистоявши довжелезну і до самого краю знервовану чергу, я десь о першій дня – це з восьмої ранку! – клятий і м’ятий, а таки протиснувся до віконечка пересувної каси і в мріях вже бачив себе в рідному селі, у Заїчинцях, бо саме туди збирався того літа з’їздити зі своїм сімейством.

– Два квитки на ленінградський (тоді ленінградський!) до Семенівки! – вигукнув я притьмом у віконечко. Але касирка раптом здивовано сказала:

– Здається, ніякої Семенівки на всьому шляху слідування поїзда Дніпропетровськ – Ленінград немає… – Але, мабуть, її розчулив мій розгублено-нещасний вигляд, бо вона змилостившись мовила: – Хвили-ночку… зараз я для певності подивлюся в довіднику…

Вона гортала грубезний, заяложений і добряче пошарпаний фоліант, бурмочучи про себе назву станції, а я стояв і співчутливо думав: оце так закрутили пасажири бідній касирці голову! Як це – немає Семенівки, коли я народився не де-небудь, а – в Семенівському районі, де завжди (принаймні за моєї пам’яті) була залізнична станція, на якій на лічені хвилини зупинялися – зупинялися! – швидкі поїзди далекого слідування. Та й сам я не раз і не двічі їздив до своєї Семенівки. А далі вже автобусом місцевого сполучення «Семенівка – Біляки» за годину діставався до своїх Заїчинець, а вона… немає. Таке видумала…

Касирка нарешті відклала товстелезний довідник.

– Названої вами станції немає!

– Як це – немає? – трохи не в розпачі вигукнув я. – Мусить бути!

– О, Господи! – вирвалося в касирки. – Не дотягну я до пенсії. Ти йому кажеш, що на всьому слідуванні поїзда Дніпропетровськ – Ленінград ніякої Семенівки немає, а він затявся: давай йому в Семенівку!..

Здоровенна черга, що неспокійно нуртувала за мною, почала ремствувати:

– Та він не знає, куди йому їхати!

– Добрих п’ять хвилин морочить касирці голову якоюсь Семенівкою!

– Вона б уже двох обслужила!

Чергу можна зрозуміти: через годину пересувна каса зніметься з місця і – лови тоді журавля в небі! Нікому не хотілося через непорозуміння з якоюсь там Семенівкою повертатися ні з чим.

Але ж і Семенівка не могла провалитися крізь землю зі своєю станцією і рейками. І взагалі… Що та касирка змолола? Як це немає Семенівки, коли – це я запам’ятав з енциклопедії – вона розташована в західній частині Полтавської області на річці Крива Руда за 134 кілометри від Полтави. Спершу наприкінці XVII століття на Ромоданівському тракті виникло невелике поселення, яке спочатку було кіннопоштовою станцією. До кінця 1781 року Семенівка входила до Хорольської сотні Миргородського полку, потім – до Хорольського повіту Київського намісництва. 1787 року в Семенівці проживало 254 особи чоловічої статі – колезького асесора Родзянки. Свою назву населений пункт дістав після розподілу земель О. С. Родзянком між трьома синами. Ось звідтоді село, яке дісталося Семену, і стало зватися Семенівкою. З 1796 року воно належало до Малоросійської, а з 1802-го – Полтавської губернії. З 1836 року Семенівка – містечко. Волосний центр. Наприкінці XIX століття споруджено залізницю Кременчук – Ромни, що пролягла через Семенівку. Щодо району, то він утворився в березні 1923 року з Семенівської, Зубанівської та Зайчинської (Заїчинської) волостей Хорольського повіту в складі Кременчуцького округу. З лютого 1932 року по вересень 1937-го був у складі Харківської області, а з вересня 1937-го – Полтавської. З грудня 1962 року входила в Хорольський район. У січні 1965-го знову утворено Семенівський район.

І ось… «Семенівки немає». Казна-що таке! Чи в тієї касирки не всі дома?

Я мав надто розгублений вигляд, і касирка, зжалівшись наді мною, почала гортати ще два якісь грубезні довідники. А дорогоцінні хвилини спливали у безвість, а черга вже відкрито і голосно почала обурюватись і ладна була мене розтерзати на шмаття… Нарешті касирка таки знайшла Семенівку. Та не одну, а відразу аж дві: одну десь у Білорусії, біля Гомеля, і другу в Чернігівській області. Все. Полтавська Семенівка як крізь землю провалилася!

Я відійшов від каси, все ще нічого не тямлячи. Куди це так негадано і коли провалилася моя Семенівка, що й сліду на полтавській землі не лишила?.. Та я ж тільки минулого року їздив туди і позаминулого… і поза… поза… Автобусом Дніпропетровськ – Миргород до автостанції Семенівка… Автобусом до автостанції Семенівка… І тут мене, як кажуть в таких випадках, осінило.

Кидаюсь знову до каси.

– Он той знову зі своєю Семенівкою! – обурливо закричали в черзі. – Не пускайте його, бо він зовсім замакітрить касирці голову!

Але я вже дістався до каси і закричав у віконечко:

– Пробачте, будь ласка!.. Семенівкою зветься лише автостанція. Це, якщо їхати автобусом. І райцентр Семенівка. І селище теж. А щодо залізничної станції в Семенівці, то вона називається Веселий Поділ. Станція Веселий Поділ – оце і є моя полтавська Семенівка!

Посміхнувшись, касирка простягла мені два квитки до Веселого Подолу, до моєї Семенівки. Це все залізниця винувата, – уперто називає станцію в Семенівці Веселим Подолом!

Родзянки – український рід, що походив з козацької старшини (започаткувався десь у XVIII столітті). Та якщо один з Родзянок був хорольським сотником, другий – гадяцьким полковником, то вже Аркадій Гаврилович Родзянко (1793–1846) був просто українським поміщиком. І – поетом. Принаймні писав вірші. На цьому ґрунті – поетичному – він і познайомився з Тарасом Григоровичем Шевченком та запросив його до себе на гостину в село Веселий Поділ, у власний маєток.

Веселий Поділ для мене, малого заїчинця, завжди звучав, як дивна магія. Ве-се-ли-ий По-оді-іл!.. Поділ – ясно, що це таке – низина. На подолі, значить, у низині. Але чому веселий? Що там – усі тільки те й роблять, що сміються? Лише згодом я почав здогадуватись, що веселий – означає гарний, життєрадісний, добрий. Подолом ще називали ділянку землі, виділену в користування комусь… От і Веселий Поділ – то комусь виділена низина, гарна і мальовнича… Але це я втямив значно пізніше, а тоді, малим, думав, що у Веселому Подолі тільки те й роблять, що сміються. Бо там завжди весело. От би побувати в такому селі… А побувати мені, заїчинцю, у Веселому Подолі було просто, адже село з такою симпатичною назвою було на півдорозі до Семенівки. І коли я вперше побував школярем у Веселому Подолі, то був трохи аж розчарований – нічого веселого у Веселому Подолі не виявилося. Це я так визначив, коли їхав через Веселий Поділ колгоспною машиною в Семенівку.

І разом з тим це було найнезвичніше село, бо саме в ньому, у Веселому Подолі, гостював Тарас Григорович Шевченко (як ще раніше Олександр Пушкін). З усіх сіл Семенівського району – Худоліївка, Наріжжя, Пузирі, Новий Калкаїв, Жовтневе, Богданівка, Горошине, Тукали, Калинівка, Великі Липняги, Оболонь, Новоселиця, Заїчинці, Біляки, Погребняки, Товсте, Василівка, Брусове, Очеретувате, Устимівка, Вербки, Крива Руда, Степанівка, Іванівка, Дем’янівка, – лише Веселому Подолу пощастило зустрічати Кобзаря. Та ще – моєму селу. Але про це далі.

Восени 1845 року Тарас Григорович познайомився з поміщиком Аркадієм Родзянкою в Ромнах на Ільїнському ярмарку і разом з ним виїхав до Веселого Подолу, де пробув кілька днів і, зокрема, намалював портрет сина Родзянки Гаврила. В коментарях до листування Шевченка зазначено, що Аркадій Родзянко сьогодні «маловідомий поет». Сам Тарас Григорович через тринадцять років, уже будучи в засланні на березі Каспійського моря, на півострові Мангишлак у Новопетровському укріпленні, в щоденнику (запис від 9 липня 1857 року) охарактеризував Аркадія Родзянку, як автора «малороссийских грязнейших и глупейших стихов». Не вельми приваблива оцінка.

Ось повністю цей запис:

«В продолжение ночи я не мог заснуть: меня грызла и гоняла, как на корде, вокруг огорода самая свирепая тоска. На рассвете я пошел к морю, выкупался и тут же на песке заснул. Видел во сне покойника Аркадия Родзянку в его Веселом Подоле, близ Хорола. Показывал он мне свой чересчур затейливый сад. Толковал о возвышенной простоте и идеале в искусствах вообще и в литературе в особенности. Ругал наповал грязного циника Гоголя, и в особенности «Мертвые души» казнил немилосердно, потом потчевал какими-то герметически закупоренными кильками и своими грязнейшими малороссийскими виршами вроде Баркова. Отвратительный старичишка. (На час їхнього знайомства «старичишке» виповнилося п’ятдесят три роки. До речі, він свого часу дружив з Анною Керн, героїнею знаменитого пушкінського вірша «Я помню чудное мгновенье…» – В. Ч.) Разбудил меня мелкий тихий дождик, и я прибежал на огород мокрой курицей».

І далі:

«Говорят, о чем наяву думаешь, то и во сне пригрезится. Это не всегда так. Я, например, Аркадия Родзянку видел всего один раз, и то случайно, в 1845 году, в его деревне Веселый Подол, и он мне в несколько часов так надоел своей глупою эстетикой и малороссийскими грязнейшими и глупейшими стихами, что я убежал к его брату Платону, к его ближайшему соседу и, как водится, злейшему врагу. Я забыл даже, что я виделся когда-то с этим сальным стихоплетом, а он мне сегодня пригрезился…»

Гостював Тарас Григорович в Аркадія Родзянки недовго і відразу ж втік до його брата Платона Гавриловича – хорольського повітового предводителя дворянства, і син А. Родзянки напише у спогадах, що причиною втечі Шевченка був ляпас, якого в його присутності дав дворецький хлопчиковіслузі. Будучи сам у такому віці панським слугою (козачком), Тарас Григорович не міг знести того видива.

Але чому ж Т. Шевченко двічі на протязі одного запису називає веселоподільського поміщика-поета автором «грязнейших и глупейших стихов»? Виявляється, Аркадій Гаврилович писав еротичні вірші, балансував, як кажуть, на грані порнографії. (А втім, були в нього й порнографічні речі!) Олександр Пушкін, котрий був знайомий з А. Родзянком, називав його у віршах дещо інакше – «намесником Феба и Приапа». Якщо заглянемо до міфологічного словника, то дізнаємось, що Феб – це одне з найменувань Аполлона, бога муз. Що ж до Пріапа, то це – грецький бог садів, полів, захисник стад кіз та овечих отар, покровитель виноробства тощо. Пізніше він став ще й богом чуттєвих насолод, любострастя. Алегорично Пріап – це любострастя, хіть, любовні пристрасті, жага кохання.

Про Баркова можна дізнатися з московської «БСЭ» (т. 4, стор. 249), що Іван Семенович (або Степанович) Барков (1731 чи 1722–1768) – російський поет і перекладач. Сучасники цінували його віршовані переклади сатир Горація і байок Федра. Але знаний він був ще й своїми непристойними віршами, що розходилися у списках.

Так звані сороміцькі вірші у всі часи в різних народів завжди були популярними, й Україна тут ніколи не була винятком. Їх складали здебільшого безіменні поети, це те, що ми сьогодні називаємо описовим терміном – народна творчість. Образні й дотепні, повні життєвого сороміцтва, солонуваті, а то й відверто похабні, здебільшого нецензурні, які, як колись казали, не для витончених вух чи вишуканого товариства, вони все одно знаходили своїх слухачів (і читачів) і користувалися незмінним успіхом та популярністю в більшої частини населення. В чоловічих компаніях їх читали під загальний регіт, вони легко переходили з уст в уста. Згадаймо, як нині популярні на теренах Західної України численні сороміцькі коломийки – теж вельми дотепні, їх охоче співають в компаніях і навіть у змішаних – серед жінок і чоловіків. Вони, як і круті слівця, мовби їх і немає, а вони є, і кожне нове покоління заново відкриває їх для себе.

Українські сороміцькі вірші любив і Микола Гоголь, великий знавець нашої народної творчості у всіх її жанрах.

Український еротичний журнал «Лель» (у міфології західних і східних слов’ян – це бог шлюбу й любові, син Лади. Одне з дуже давніх поганських божеств) у третьому числі за 1994 рік вперше видрукував низку сороміцьких пісень (до речі, вельми відвертих, дотепних і, безперечно, талановитих) у записах М. Гоголя. До публікації вміщена й передмова, яку тут варто хоч частково зацитувати:

«В одному з листів до М. О. Максимовича М. В. Гоголь писав: «Вы не можете представить, как мне помогают в истории песни. Даже не исторические, даже похабные; они все дают по новой черте в мою историю, все разоблачают яснее и яснее, увы, прошедшую жизнь и, увы, прошедших людей…» Одну з таких «похабних» пісень – «Наварила сочевиці…» М. Гоголь надіслав Максимовичу в листі, датованому 20 грудня 1833 року.

І далі редакція популярного «Леля» цілком справедливо зазначає, що «ставитись до цих пісеньок, звичайно ж, треба без пуританської упередженості, не забуваючи, що подібні до них інколи перетворювалися на епізоди неповторної соковитої гоголівської прози, як, приміром, пісня «Що ти маєш під намистом» у «Ночі перед Різдвом» (побачення Солохи і дяка Осипа Никифоровича), окремі ж так і залишилися зразком дотепності й неповторності народного гумору».

Я довгий час розшукував сороміцькі пісні Аркадія Родзянка (звичайно ж, в поетичності вони значно поступаються українським сороміцьким пісням), але так і не знайшов їх. Виходив навіть на шевченкознавців (а кому, як не їм знати оточення Кобзаря і тих людей, які з ним контактували) і все марно. І лише Анатоль Ілліч Костенко, критик і літературознавець, автор ряду книжок про Т. Г. Шевченка, розповів мені (йому тоді йшов 86-й рік), що до Другої світової війни ходили в рукописах сороміцькі вірші А. Родзянка, їх охоче цитували в певних компаніях і переписували. Будучи репресованим за тоталітарного режиму, Анатоль Ілліч багато років провів у сталінських концтаборах, і там, як він розповідав, один зек жив з того, що наспівував співкамерникам нецензурні пісні Аркадія Родзянка, і за це зеки його годували. Це свідчить, що вірші веселоподільського поміщика, писані бозна-коли, були популярними у різні століття. І зараз їх багато хто знає напам’ять. Та й сам Тарас Шевченко, як розповідав мені Анатоль Ілліч, не цурався подібної усної творчості, в його листах можна подибати і сороміцькі фрази в народному дусі, в архіві збереглися подібного ж змісту малюнки жінок. Та й сороміцькі віршовані рядки він теж складав – у всьому він був чоловіком, а не іконою. А ось гнівна фраза про «глупейшие и грязнейшие вирши» Родзянка в поета вихопилась, певно, або під дратівливий настрій, або тут зіграв свою роль соціальний мотив (Шевченко в минулому кріпак, а Родзянко – поміщик). Отож, Тарас Григорович ніколи не був пуританином чи, не доведи Господи, святошею – тому й залишив сороміцькі малюнки жінок. Він у всьому був справжнім чоловіком, і все чоловіче було йому властиве, як взагалі, ніщо людське не було йому чужим. Це перше. І – друге. Сороміцькі вірші Аркадія Родзянка і через сто та двісті років ходять по руках, виконуються в компаніях, виходить, вони комусь-таки потрібні? І боротися з ними (звичайно, від дітей їх треба ховати) – то безнадійна справа. І такі твори треба знати, бо й така творчість є і несе якусь інформацію про минуле, про народний характер, звичаї тощо. І нічого тут викличного немає – народна творчість знає і не такі приклади.

Але повернімось до поїздки Тараса Григоровича до Веселого Подолу восени 1845 року. Недовго погостювавши в Родзянок, Т. Шевченко «утік» від них і вже з Миргорода написав ввічливого листа Аркадію Григоровичу Родзянці та дружині його Надії Якимівні, називаючи їх «добрими» – швидше всього, з ввічливості (лист від 23 жовтня).