Чому люди більше не літають

Пес

Слизька смуга шляху темним вужем звивалася кудись у білу далечінь, тікала від міських багатоповерхівок. Сніг, що змерзся, голі стовбури дерев і свинцеве небо. А ще – холодний вітер. Хоча морози вже й ослабили свої міцні пазурі, але зима є зима…

Уздовж шляху, полями, неспішно, понуривши голову, брів пес. Якої він був породи? Його це мало цікавило. Як і всі «дворяни» він втілював суміш на перший погляд несумісних рис і являв собою плід щирого собачого кохання, яке не знає «расових» та «зовнішніх» обмежень, – просто поклик природи. Довга жорстка шерсть збилася і чорно-бурими жмутами терлася об сніг. Велика, красивої форми голова, дарунок від породистих пращурів, вказувала на розум, а міцні лапи – на силу. Та все це зараз затиралося й розмивалося на фоні біло-сірого снігу.

Думки про «собаче» життя чи про те, де поїсти, більше не тривожили його. Він досить довго жив і, в силу свого собачого єства, від самого народження сприймав всі примхи світу як належне. Стусани, голод, холод були лише невід’ємною частиною життя. Іншого він не знав і не бачив.

Такі почуття, як, наприклад, заздрість – притаманні лише людям і геть відсутні у світі тварин. Як і поняття «крутості». Більшість людських категорій не мали значення для цього пса.

Даремно люди думають, що собаки, як і всі інші тварини, здатні сприймати лише прості, примітивні речі, і що вони спроможні сказати лише «гав»! Ні! Пес усе розумів, як умів і розмовляти. Все його тіло, від кінчика носа до кінчика кудлатого хвоста – говорили, кричали. Самі очі могли передати більше, ніж людська мова. Прикро, але чомусь загальна мова почуттів, добре знайома і зрозуміла всім живим істотам, зовсім не сприймається людьми, вищими і нібито найрозумнішими з усіх.

Багато про що міг згадати і розповісти цей собака, але зараз він просто брів, намагаючись забути про біль, що пік і вивертав його нутро. Пес йшов помирати.

Вже кілька днів він відчував, що тяжко хворий і жити йому залишилося недовго. Ні холод, ні пустий шлунок більше не хвилювали. Можливо, вчора його занадто сильно пнули носаком по ребрах? А може, все це через нестерпний біль у м’язах? Байдуже. Він відчував: його час закінчується.

Невідомо, чи обирає хто де і ким народитися, але обрати як померти – це вже можна собі дозволити. Залишати світ у місті псові не хотілося. Сірява і мряка. Постійний ґвалт і гомін. Звичні смітники і безпритульні друзі й подруги-собаки? Ні! Він не хотів, щоб його кінець хтось бачив. Як не хотів більше залишатися в місті й бачити все те.

Скільки він йшов? Питання суперечливе і несуттєве. Звісно, йшов він довго. Не зважаючи на біль, на те, що задихався і часто кашляв.

Спочатку думки були про те, як вийти з міста, а коли багатоповерхівки і приміські будиночки залишилися позаду та відкрився безмежний простір полів, вкритих снігом, – пес почав видивлятися, де краще зустріти смерть.

Ось ніби непогане місце. Біло-сірі лани бігли вдалечінь, відгороджені від темно-сірого шляху рядами темної лісосмуги. Високі кущі чудорнацьки розхитували голим гіллям, сумно підвивали. Пес зупинився. Тепер час обміркувати, як саме зустріти кінець. Чи лягти, наприклад, під березою і чекати, коли холод і хвороба не візьмуть своє? Це – довгий шлях. Чи може краще, як багато хто з собачого роду, – кинутися під колеса машини?… Нерішуче пес стояв на місці, вертячи головою, думав.

Питання вирішилося само собою. З-за рога вискочила срібляста машина і з легким гулом шин неслася назустріч. Вирішено! Завмерши, собака очікував, доки авто не наблизиться, збирав сили і рішучість на останній у своєму житті відчайдушний кидок.

* * *

Олександр повертався геть розлючений і розчарований. Так його давно не принижували. Та насправді зовсім не це бентежило його душу більш за все.

– Знаєш, я вважаю, що нам слід розстатися.

Ці слова Ольги і тривале мовчання, як і опущені вії, і сумний, але рішучий стриманий вираз на обличчі.

– Олю, що ти таке говориш? Що сталося? Я приїхав заради тебе…

– Вибач, але даремно… Ти – не те, що мені потрібно.

– Що? Як це не те?! Ми ж збирались одружуватися… – Не міг нічого зрозуміти тієї миті Олександр. Здавалось, Ольга жартує.

Дівчина пішла, нічого більше не сказавши. Буркнула лише, щоб він зробив милість і звільнив її від пояснень. Пішла, а чоловік, спантеличений і сумний, стояв, як бовдур, посеред вулиці. Квіти, які він довго вибирав, випали з долоні у брудний міський замет.

Потім – довге блукання вулицями чужого міста. Якась темна кафешка, жіночий сміх, що дратував, аромат парфумів…

Він знову побачив її. Згодом. Коли безцільно кружляв на машині вулицями, намагаючись заспокоїтись і прийти до тями. Ольга йшла під руку з Максимом – колишнім другом, а нині – конкурентом. Саме через нього фірма Олександра переживала не найкращі часи, а якщо бути відвертим – стояла за крок до банкрутства. Так, Ольга завжди знала собі «ціну» і чоловіча «перспективність» була для неї на першому місці… Але як же почуття?…

– Ти – не те, що мені потрібно! – раз по раз спливало в пам’яті. Підведені очі, звабливо напомаджені губи, які були такими теплими, потрібними, «своїми»… Ні, вже – чужими, але…

Олександр загарчав. Щось сіре зненацька кинулося під машину. Автоматично нога натиснула на гальма, а руки вчепилися в кермо, намагаючись не втратити контроль над купою заліза. Серце калатало наче скажене. Подих сперло, а всередині все захололо. Женучи дурні питання, чоловік виліз із машини та, пересилюючи хвилювання, зазирнув під капот.

Чорно-бурий пес хитався на лапах лише в кількох сантиметрах від залізної балки. Якимсь дивом авто не попливло на слизькій трасі, більше того – вчасно зупинилося, не зачепивши і не вдаривши звірюку.