Країна гіркої ніжності

Вона не сама, поки називають її ім’я, поки пливуть ці кошлаті хмари, поки тане сніг, з-під якого вже проситься на волю ще невидима трава.

Яка ж ціна життя, якщо добрі, правильні, значимі слова не мають доступу до душі, якій адресуються...

Мама її ніколи не била. Хіба словами. Докором - легким, спокійним, майже невагомим, який, проте, вдаряв об лице, роз'їдав душу.

Імена не вибирають, як і місце народження.

Може, й справді найліпший спосіб уникнути пастки - йти їй назустріч?

Гармонія світу в самій людині. Якщо вона відчуває чи, точніше, якщо здатна відчувати цю гармонію.

Куди дівається кохання, коли воно зникає? Воно теж має інший світ, коли помирає? І там теж немає ні печалі, ні журби?

Покажи мені, хто любить чекати, і я кину в нього каменем.

- У нас усе вирішує тато.

- Але всім керує мама.

Та й світ надто щасливим не буває за своєю природою, от яка біда. Є білі смуги й смуги чорні. Є люди білих смуг, а є чорних, є просто смугасті [...].