Тік-Ток з Країни Оз

© Б. Е. Носенок, переклад українською, 2020

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2010

⁂

Із присвятою Луї Фердинанду Готшалку, чиї солодкі та витончені мелодії насичені справжнім духом казкової країни^[1]

До моїх читачів

Вельми помітний успіх моєї минулорічної казки «Латочка з Країни Оз» додає впевненості, що моїм читачам подобаються оповідання про Країну Оз «найбільше за всі інші», як написала мені одна дівчинка. Отож, мої любі, до вашої уваги нова історія про Оз, де ви дізнаєтеся про Анну, Королеву Ух-Ти-Фу, якій Тік-Ток допомагав перемогти нашого старого знайомого – Короля Номів. У ній також розповідається про Бетсі Боббін і про те, як після багатьох пригод вона нарешті дісталася дивовижної Країни Оз.

Існує п’єса під назвою «Людина Тік-Ток з Країни Оз», але це не те саме, що казка «Тік-Ток з Країни Оз». Хоч деякі пригоди, записані в цій книжці, а також ті, про які йдеться в деяких інших оповідях про Оз, теж згадуються в цій п’єсі. Ті, хто бачив п’єсу, і ті, хто читав інші оповідання про Країну Оз, знайдуть у цій історії багато дивних персонажів та пригод, про які вони раніше ніколи не чули.

У листах, які мені пишуть діти, висловлюється побажання написати історію про Тротта та Капітана Білла у Країні Оз, де вони зустрінуться з Дороті та Озмою. Крім того, мої маленькі читачі вважають, що Ґудзик-Розумник повинен познайомитися з Щасливцем Ойо.

Як ви знаєте, я передовсім мав поговорити про ці справи з Дороті за допомогою бездротового зв’язку, бо це єдиний спосіб спілкуватися з моїми друзями із Країни Оз. Тож коли я запитав її про цю ідею, вона відповіла: «То ви нічого не чули?». Я сказав, що ні. А незабаром отримав повідомлення по бездротовому зв’язку від Дороті, яка сказала: «Гаразд, тоді я швиденько розповім вам про це, і тоді ви матимете змогу написати книжку, щоб поділитися цією історією з дітьми».

Отже, якщо Дороті дотримається слова, і мені вдасться написати ще одну книжку про Країну Оз, то ви, мабуть, зрозумієте, як усі ці персонажі зібралися у знаменитому Смарагдовому місті. Тим часом я хочу сказати всім своїм маленьким друзям, кількість яких щороку збільшується на багато тисяч, що я дуже вдячний їм за їхню прихильність до моїх історій і за чудові маленькі послання, які я постійно отримую. Я майже впевнений, що серед американських дітей у мене стільки друзів, скільки в будь-якого нині живого оповідача, і це робить мене надзвичайно щасливим.

ЛІМАН ФРЕНК БАУМ

Маєток «Озкот», Голлівуд, Каліфорнія, 1914 рік

I. Армія Анни

– Не підмітатиму! – крикнула Анна. – Не буду, і все! Я вище цього.

– Але хтось же повинен підмести, – відповіла їй на ці слова молодша сестра Сейлі. – Інакше ми потонемо у смітті. Ти ж старша, ти – глава сім’ї.

– Я – Королева Ух-Ти-Фу, – пихато відрубала Анна, а потім зітхнувши, додала. – Щоправда, королівство в мене невелике, та й найбідніше в усій Землі Оз.

Це була чистісінька правда. Високо в горах, у далекому куточку прекрасної Країни Оз, загубилася невеличка долина, названа Ух-Ти-Фу. Її нечисленні мешканці були задоволені життям і не думали про те, щоб перетнути гори й дістатися до більш обжитих місць.

Вони знали, що в Країні Оз, у чудовому Смарагдовому місті, проживає прекрасна Принцеса Озма, яка править усіма народами, включно з їхнім. Проте простий народ, що населяв Ух-Ти-Фу, ніколи не бачив Озму.

В Ух-Ти-Фу була власна королівська сім’я – не стільки для того, щоб управляти людьми, скільки для того, щоб було чим пишатися. Озма не заперечувала проти того, щоб в різних частинах її країни були свої королі, королеви, імператори та інші правителі, – вони все одно підпорядковувалися чарівній юній володарці Смарагдового міста і Країни Оз.

Королем Ух-Ти-Фу була людина на ім’я Джол Джемкіф. Упродовж тривалого часу він виконував купу неприємних обов’язків: розбирав позови, повідомляв людям, коли садити капусту і маринувати цибулю тощо. Тож усі були задоволені його правлінням. Однак сварлива дружина короля часто принижувала свого чоловіка.

Тому одного разу вночі король Джол перейшов через гори у Країну Оз і зник назавжди. Прочекавши його кілька років, дружина відправилася на пошуки, залишивши правити свою старшу дочку Анну.

Чи була дівчина готова до цього? Анна ніколи не забувала про день свого народження, адже тоді можна було влаштувати веселе свято з танцями, але вона давно вже не пам’ятала, скільки їй років. У країні, де всі живуть вічно, ніхто не сумує про минулі роки, і ми можемо просто сказати, що Королева Анна була вже досить дорослою, щоб самотужки варити варення, ось і все.

Утім, ніякого варення вона не варила, ба більше – всіляко ухилялася від домашніх справ. Анна була честолюбна, і її серце краялося від того, що королівство в неї крихітне, а народ – дурний і недоладний. Іноді вона замислювалася над тим, що сталося з її батьками там, за горами, у прекрасній Країні Оз.

«Видно, там життя краще, раз вони не повернулися в Ух-Ти-Фу», – думала Анна. Тож коли Сейлі відмовилася підмітати підлогу у парадному залі палацу, Анна оголосила своїй сестрі таку новину:

– Я йду звідси. Мене нудить від цього ідіотського Ух-Ти-Фу.

– Ну то йди, – відповіла Сейлі. – Тільки, гадаю, ти вчиняєш жахливу дурість.

– Чому це? – запитала Анна.

– Та тому, що тут ти – Королева, а Країною Оз править Озма, і там ти будеш ніхто.

– О так, Королева, а в усьому королівстві вісімнадцять чоловіків, двадцять сім жінок і сорок чотири дитини, – з гіркотою промовила Анна.

– У великій Країні Оз народу, звичайно, більше, – розсміялася Сейлі. – Може, збереш армію, завоюєш Країну Оз і сама станеш правителькою?

Сейлі навмисне дражнила Анну, щоб сильніше її розізлити. Скорчивши наостанок пику, вона вирушила у двір погойдатися в гамаку.

Тим часом уїдливі слова Сейлі змусили Анну задуматися.

З розповідей вона знала, що у Країні Оз живуть мирні люди, а сама Озма – всього лише дівчинка. Вона добра до всіх своїх підданих, а вони підкоряються своїй правительці, тому що люблять її.

Навіть у далекому Ух-Ти-Фу було відомо, що армія Озми – це лише двадцять сім офіцерів. Форма в них чудова, але зброї вони не носять, бо їм нема з ким битися. Щоправда, колись давно крім офіцерів у ній був один рядовий, але Озма зробила його Головнокомандувачем і забрала в нього рушницю, щоб він, не приведи Господи, не поранив когось.

Чим більше Анна розмірковувала на цю тему, тим сильнішою ставала її впевненість, що завоювати Країну Оз буде легко. Варто тільки зібрати армію – і вона стане правителькою Країни Оз замість Озми. Потім завоює інші країни. А після цього спробує добратися до Місяця і завоювати його теж. Анна була войовничою натурою, з тих, які готові на будь-які випробування, аби не сидіти без діла.

«Справа за армією», – вирішила Анна. Вона перебрала в голові всіх чоловіків королівства. Їх було рівно вісімнадцять, ні більше ні менше, – не надто могутня армія, що й казати. Однак, якщо воїни Анни зуміють завдати раптового удару, вони без втрат переможуть беззбройних офіцерів Озми.

«Лагідні й тихі завжди лякаються буйних і шалених, – подумала Анна. – Я, звичайно, не збираюся проливати кров, для мене це занадто сильне потрясіння, недовго і свідомість втратити. Але якщо ми погрожуватимемо армії Озми, брязкаючи зброєю, то, поза сумнівом, вони впадуть переді мною на коліна, прохаючи пощади».

Міркуючи таким чином, Королева Ух-Ти-Фу поступово переконала себе зважитися на цю авантюру.

«Що б не трапилося, – подумки казала собі Анна, – це буде краще, ніж сидіти за ґратами в цій злощасній долині, прибирати будинок та лаятися з сестричкою Сейлі. Я, мабуть, готова ризикнути всім: хтозна, може справа вартуватиме успіху».

У той же день Анна взялася за створення власної армії. Першим, до кого вона вирушила, став Джо Яблуко, якого прозвали так через те, що в його садку росли яблука.

– Джо, – почала Анна, – я вирішила завоювати світ і хочу, щоб ти пішов служити в мою армію.

– Перепрошую, але навіть не пропонуйте мені таких дурниць, інакше змусите мене з усією чемністю відмовити Вашій Величності, – відповів Джо Яблуко.

– Я й не збираюся нічого тобі пропонувати. Я – Королева і наказую тобі йти служити, – відрізала Анна.

– У такому разі мені, напевно, доведеться підкоритися, – сумно промовив Джо Яблуко. – Але тільки, будь ласка, не забудьте, що я – важлива персона, і тому заслуговую на високий чин.

– Я зроблю тебе генералом, – пообіцяла Анна.

– А шпага й еполети будуть? – запитав Джо Яблуко.

– Неодмінно, – пообіцяла Королева.

Потім вона попрямувала до людини на ймення Джо Булочка. У нього в садку росли на деревах найрізноманітніші булочки: пшеничні та житні, гарячі й не дуже.

– Джо, – звернулася до нього Анна, – я маю намір завоювати світ і наказую тобі служити в моїй армії.

– Ні, ні та ще раз ні! – заявив Джо Булочка. – Мені треба збирати урожай булочок.

– Дружина й діти зберуть, – сказала Анна.

– Але я ж – важлива персона, Ваша Величносте, – запротестував Джо Булочка.

– А я зроблю тебе генералом, будеш носити капелюх з позументами, закручувати вуса і дзвеніли шаблею, – пообіцяла Королева.

Джо з тяжким серцем погодився, і Анна вирушила до наступного будинку. Там жив Джо Ріжок, прозваний так через те, що в нього в саду росло дуже смачне морозиво у вафельних ріжках.

– Джо, – повідомила йому Анна, – я збираюся завоювати світ, тож ти зобов’язаний йти служити в мою армію.

– Перепрошую, – сказав Джо Ріжок, – але який з мене воїн! Вже багато років поспіль я зазнаю поразки в битві з власною дружиною. Ось вона – справді боєць хоч куди, візьміть її замість мене, Ваша Величносте, і я благословлю вашу доброту.

– Ні, в моїй армії повинні служити чоловіки – жорстокі, нещадні воїни, – рішуче заперечила Анна, суворо глянувши на боязкого маленького чоловічка.

– А моя дружина залишиться в Ух-Ти-Фу? – запитав він.

– Так, і до того ж я зроблю тебе генералом.

– Гаразд, – погодився Джо Ріжок.

Тим часом Анна попрямувала до будинку Джо Годинника, який вирощував у себе в саду годинникові дерева. Він теж спочатку відмовлявся йти в армію, але Королева Анна пообіцяла зробити його генералом, і врешті-решт він погодився.

– Скільки у вас в армії генералів? – поцікавився він.

– Поки що чотири, – відповіла Анна.

– А сама армія велика? – поставив він наступне запитання.

– Я хочу рекрутувати до неї всіх чоловіків Ух-Ти-Фу, тобто вісімнадцять осіб, – повідомила Анна.

– Чотирьох генералів цілком достатньо, – заявив Джо Годинник. – Раджу вам всіх інших зробити полковниками.

І Анна скористалася його порадою. Так Джо Слива, Джо Яйце, Джо Лопата і Джо Сир стали полковниками. Як ви здогадалися, шановні читачі, прізвище кожного чоловіка походило від того, що він вирощував у своєму садку.

Коли черга дійшла до Джо Гвіздка, він заявив, що бажає бути майором, – мовляв, в армії Ух-Ти-Фу всі суцільно генерали та полковники. Ось так Джо Гвіздок став майором, а заодно з ним ще й Джо Пиріг, Джо Шинка і Джо Панчоха. Наступні четверо воїнів отримали звання капітана армії Ух-Ти-Фу. Це були Джо Хліб-з-Маслом, Джо Замок-та-Ключі, Джо Морозиво-з-Сиропом і Джо Ґудзик-і-Голка.

Однак незабаром Королева Анна опинилася у скрутному становищі. У всьому Ух-Ти-Фу залишилося тільки двоє чоловіків. Якщо зробити їх лейтенантами, коли капітанів, майорів, полковників і генералів по четверо, воїни почнуть заздрити один одному, а це може привести до заколоту і зради.

Утім виникла ще одна проблема: Джо Цукерка категорично відмовився йти в армію. Його не спокусили обіцянки, не злякали погрози. Він заявив, що залишиться вдома і збиратиме урожай карамелі, лимонних льодяників, ірисок і шоколадних помадок. Крім того, йому потрібно прополювати поле з крекерами і попкорном. Адже, на його думку, жодні завоювання не варті сліз дітей Ух-Ти-Фу, які неодмінно проллються, коли урожай ласощів згниє незібраним.

Побачивши, що їй не переконати Джо Цукерку, Королева Анна вирішила дати йому спокій і вирушила до будинку, де жив вісімнадцятий – останній чоловік Ух-Ти-Фу, юний Джо Канцеляр. У нього була дюжина дерев, на яких росли різні теки і скріпки, а також дев’ять книжкових дерев, з яких він збирав прекрасний урожай захопливих історій.

Якщо ви ніколи не бачили, як ростуть книжки, тоді зазначу, що спочатку вони суцільно вкриті зеленою шкаралупою. Потім книжки поступово дозрівають, і коли шкаралупа стає червоною їх можна зривати з гілок, чистити й читати. Якщо ж зібрати урожай занадто рано, то сюжет буде весь переплутаний, а в словах і реченнях купа помилок. Але коли книжки як слід достигли, тоді в них буде повнісінько чудових історій і жодної помилки!

Канцеляр охоче дарував книжки зі свого саду всім охочим, але загалом народ Ух-Ти-Фу не дуже любив читати, тож Канцеляр читав їх переважно сам, поки вони не псувалися. Бо, як ви, напевно, знаєте, варто прочитати книжку, і слова в ній зникають, а сторінки жовтіють та рвуться. Це, звичайно, великий недолік тих книжок, що ростуть на деревах.

Коли Королева Анна повідомила Канцеляру мету свого візиту, юнак одразу зазначив, що завойовувати світ – чудове заняття. При цьому висловив бажання робити це не на посаді генерала, полковника, майора чи капітана, а просить Королеву відзначити його високим званням рядового солдата.

Анні це рішуче не сподобалося.

– Я не потерплю, щоб у моїй армії був рядовий солдат, – сказала вона. – Вони всі дурні. Мені розповідали, що у принцеси Озми був один солдат, так вона зробила його Головнокомандувачем, з чого, отже, випливає, що солдати нікому не потрібні.

– Армія Озми ні з ким не воює, – заперечив Канцеляр. – А ваші воїни, якщо вони мають намір завоювати світ, повинні битися, як леви. Я читав у своїх книжках, що б’ються якраз солдати, тому що офіцерам завжди бракує хоробрості зустрітися з ворогом один-на-один. Крім того, вашим офіцерам потрібно кимось командувати і комусь віддавати накази, тож нехай це буду я. Моя мрія – рубати й колоти ворога, стати героєм. А коли ми повернемося назад, в Ух-Ти-Фу, я візьму в дітей сталеві кульки, якими вони граються, переплавлю їх і поставлю собі пам’ятник, щоб всі дивилися на мене й захоплювалися.

Анна була дуже задоволена своїм солдатом – Канцеляром. Саме такий воїн потрібен їй для здійснення задуманого. А вже коли Канцеляр пообіцяв дізнатися, де росте мушкетне дерево, Анна повірила, що її мрії збуваються. Канцеляр сказав, що негайно відправиться туди й вибере собі найстигліший і найбільший мушкет.

II. Вперед з Ух-Ти-Фу

Через три дні велика армія Ух-Ти-Фу вишикувалася на площі перед королівським палацом. Всі шістнадцять офіцерів були вбрані в чудову військову форму і озброєні гостро наточеними блискучими шаблями. Тільки солдат тримав у руках мушкет, хай і невеликий. Зате він так старанно напускав на себе лютий вигляд, що численні командири таємно стали його побоюватися.

На площу прийшли жінки, щоб висловити свій протест проти військового походу. Королева Анна, казали вони, не має права відбирати в них чоловіків і батьків. Однак Анна веліла їм замовкнути, і – що поробиш – довелося коритися. Ніколи ще не отримували вони такого жорстокого наказу.

Королева походжала перед своїм військом, демонструючи красивий зелений мундир, прикрашений золотом, та зелений кашкет із фіолетовим пером. Вигляд у неї був такий грізний і гордовитий, що всі її піддані, за винятком військових, мимоволі тішилися, що вона йде з Ух-Ти-Фу. Натомість воїни воліли, щоб вона пішла без них.

– Шикуйсь! – скомандувала Анна верескливим голосом.

Із вікна палацу визирнула Сейлі й розреготалася.

– Гадаю, твоя армія вміє бігати краще, ніж воювати, – завважила вона.

– Це точно, – з гордістю підтвердив генерал Булочка. – Ми йдемо за трофеями, а не за пригодами. Чим більше буде трофеїв і чим менше боїв, тим краще.

– А ось я найбільше на світі люблю війну й кровопролиття, – заявив Канцеляр. – Тільки завойовники стають героями, а в книжках написано, що найлегший шлях до завоювання – це війна.

– Прекрасно сказано, мій хоробрий воїне! – вигукнула Анна. – Битися – значить завойовувати, завойовувати – значить добувати трофеї, а добувати трофеї – значить бути героєм. З такими благородними цілями я неодмінно завоюю весь світ. Прощай, Сейлі! Ми повернемося багатими і знаменитими. За мною, генерали! Кроком руш!

Генерали виструнчилися й випнули груди. Змахнувши блискучими шаблями, вони голосно віддали наказ полковникам:

– Кроком руш!

– Кроком руш! – крикнули полковники майорам.

– Кроком руш! – заволали майори капітанам, а капітани гаркнули солдату:

– Кроком руш!

Отже, Канцеляр скинув мушкет на плече і помарширував уперед, а всі офіцери пішли за ним. Королева Анна замикала стрій. Вона була в захваті від своєї чудової армії й тільки одного не могла збагнути: як це їй раніше не спало на думку завоювати світ?

Карбуючи крок, армія покинула Ух-Ти-Фу і вийшла на вузьку гірську стежку, що вела в чарівну Країну Оз.

III. Магія заводить армію у глухий кут

Принцеса Озма й не підозрювала, що армія Ух-Ти-Фу на чолі з честолюбною Королевою Анною вирушила завойовувати її державу. Прекрасна юна правителька Країни Оз, що повсякдень переймалася турботами про своїх підданих, й гадки не мала, що Анна здатна на таку підступність. Надто довго чарівниця Глінда охороняла щасливий спокій жителів чарівної країни.

Трон Озми містився у Смарагдовому місті, а вишуканий палац Глінди – на південь від нього. Саме в ньому зберігалася чарівна Книга Подій, в якій негайно з’являлося повідомлення про ту чи ту подію. Причому такого розділу, як «дрібниці» в ній не було.

Глінда вважала важливим все: навіть те, що якийсь малюк тупнув ніжкою Книга повідомляла. Що вже казати про таку подію, як, скажімо, пожежа – звістка про це відразу потрапляла у Книгу.

Чарівниця заглядала у Книгу Подій щодня, тому одразу дізналася, що Анна, Королева Ух-Ти-Фу, підло сколотила армію з шістнадцяти офіцерів та одного солдата і вирушила завойовувати Країну Оз.

Нічого особливо загрозливого в цьому не було: Озма без зусиль перемогла б і потужнішу армію. Крім того, Глінда і Чарівник Смарагдового міста завжди прийшли б їй на допомогу зі своїми чарами. Однак Глінда не могла допустити, щоб мирний перебіг життя у Країні Оз порушився через розбрат та війну – це було б суцільним неподобством!

Не гаючи часу і не сказавши жодного слова ні Озмі, ні будь-кому ще, Глінда попрямувала до Кабінету Магії. Там вона вчинила магічний обряд – і гірська стежка, по якій рухалася з Ух-Ти-Фу армія Анни, почала петлювати, а рослини навколо неї галузитися, затримуючи враз відрослим гіллям військових.

Тож коли військо під проводом Анни перетнуло гори, то опинилося зовсім не в Країні Оз, а в невідомому краї, відділеному від держави Озми невидимою перепоною. Тільки-но люди з Ух-Ти-Фу увійшли в цю країну, стежка в них за спиною зникла, і вони зрозуміли, що знайти дорогу назад, у долину Ух-Ти-Фу, їм навряд чи вдасться.

Навколо все виглядало незвично, і воїни й гадки не мали, яким шляхом їм рухатися далі. Ніхто з них ніколи не бував у Країні Оз, тож вони не відразу здогадалися, що потрапили не туди, а в якусь іншу, невідому країну.

– Хіба не все одно, де ми? – заговорила Анна, намагаючись приховати розгубленість. – Ми зібралися завоювати весь світ, а це теж частина світу. Якщо підкорюватимемо щораз нову країну, то рано чи пізно доберемося й до Оз. А до того можемо завоювати ті землі, через які йдемо.

– Ваша Величносте, а це місце ми вже завоювали? – стурбовано запитав майор Пиріг.

– Судячи з усього, так, – відповідала Анна. – Ми, щоправда, поки нікого не зустріли, але щойно зустрінемо, негайно оголосимо їм, що вони наші раби.

– А потім заберемо собі їхнє майно, – додав генерал Яблуко.

– Може, в них нічого відбирати, – заперечив рядовий Канцеляр. – Але я сподіваюся, що вони все одно чинитимуть опір: перемога без бою не приносить жодного задоволення.

– Не турбуйся, – сказала Анна. – Ми воюватимемо незалежно від того, що стануть робити наші вороги.

Навколо стелилася пустельна, гола земля, й подорожувати по ній було не дуже приємно. До того ж їстівні запаси закінчилися, офіцери зголодніли і почали бурчати. Хтось із них вже давно дременув би геть, якби тільки міг знайти дорогу додому. Але оскільки вони безнадійно заблукали в цій чужій країні, то вирішили, що краще триматися разом.

Королева Анна ніколи не вирізнялася лагідною вдачею, а тепер, коли брела разом з усім військом кам’янистою дорогою, не зустрічаючи ні людей, ні трофеїв, її злостивість і дратівливість тільки посилилися. Вона вичитувала своїх офіцерів доти, поки вони не почали грубити їй у відповідь і до того знахабніли, що порадили притримати язика.

Деякі дорікали їй за те, що вона утягнула їх у неприємності, а всі разом не переставали оплакували свої садки у прекрасній долині Ух-Ти-Фу.

Всі, окрім Канцеляра. Чим більше труднощів зустрічалося на його шляху, тим веселішим він ставав. Офіцери зітхали, а солдат тільки посвистував. Бачачи його гарний настрій, підбадьорилася й Анна. Незабаром вона стала звертатися до нього за порадою дедалі частіше, ніж до його командирів.

На третій день мандрів їх спіткала перша пригода. Ближче до вечора небо раптово потемніло, і майор Гвіздок вигукнув:

– Нас накриває туман!

– Не схоже на туман, – відгукнувся Канцеляр, з цікавістю поглядаючи на хмару, що невпинно наближалася до них. – Гадаю, це дихає Скеле-Рик.

– Хто такий цей Скеле-Рик? – запитала Анна, стурбовано озираючись навсібіч.

– Це чудовисько з вовчим апетитом, – відповів солдат, враз збліднувши як полотно. – Я, звичайно, ніколи не бачив Скеле-Рика, зате читав про нього в книжках, які ростуть у мене в саду. Якщо це справді він, то, гадаю, нам не завоювати світ.

Почувши цю звістку, офіцери не на жарт стривожилися і обступили солдата, закидаючи запитаннями.

– Який він, цей Скеле-Рик? – почав хтось із них.

– Я бачив його тільки на одній картинці, та й та була досить розмита, – відповідав Канцеляр. – Книжку зірвали незрілою. Але знаю, що він вміє літати, бігає, як олень, і плаває, як риба. Всередині в нього – пічка: він вдихає повітря і видихає дим. Де б він не проходив, все навколо застилає чорною пеленою. Скеле-Рик сильніший за сотню чоловіків і пожирає все живе.

На цих словах офіцери запхикали й затремтіли, однак Канцеляр спробував їх підбадьорити:

– Ми ж не знаємо, хто там. Може, це й не Скеле-Рик. Крім того, не забувайте, що наша земля Ух-Ти-Фу належить до Країни Оз, де ніхто не вмирає.

– А якщо Скеле-Рик нас зловить, розжує і проковтне – що тоді? – запитав капітан Замок-та-Ключ.

– Шматочки залишаться жити, всі без винятку, – заявив Канцеляр.

– Знайшов чим втішити, – заскиглив полковник Лопата. – Котлета вона котлета і є – хоч жива, хоч мертва.

– Послухайте, я ж сказав, може, це й не Скеле-Рик, – сердито мовив Канцеляр. – Нехай хмара наблизиться – тоді й побачимо, Скеле-Рик це чи ні. Якщо нічим не пахне, значить, туман, а ось якщо пахне сіллю з перцем, отже, це Скеле-Рик. Тоді вже доведеться битися не на життя, а на смерть.

Усі зі страхом втупилися на темну хмару. Незабаром вона наблизилася до переляканого війська і накрила його. Небезпека стала реальною: хмара однозначно мала запах солі з перцем.

– Скеле-Рик! – вигукнув Канцеляр.

Шістнадцять офіцерів заволали від жаху й повалилися на землю. Королева Анна присіла на великий камінь, щоб зустріти небезпеку більш гідно, ніж її воїни, але серце її відчайдушно билося. Щодо Канцеляра, то він, як і личить солдатові, холоднокровно зарядив свій мушкет і приготувався відкрити вогонь по ворогу.

Настала непроглядна темрява, бо чорна, як сажа, хмара закрила небо і жоден промінь призахідного сонця не пробивався крізь цю пітьму. У темряві виникли дві яскраві плями. Канцеляр одразу зрозумів, що це, мабуть, очі чудовиська.

Він прицілився і вистрілив кілька разів поспіль. Його рушниця була заряджена кулями з кращого патронного дерева в Ух-Ти-Фу. Вони влучили у величезну тушу чудовиська, і воно, залементувавши, опукою повалилося на шістнадцятьох офіцерів, які своєю чергою заволали ще дужче.

– О горе мені! – кричав Скеле-Рик. – Подивися, що ти наробив своїм жахливим мушкетом!

– Як же я подивлюся, якщо твоє дихання заволокло все навколо чорною хмарою? – відповідав Канцеляр.

– Тільки не кажи мені, що ти не навмисне! – крила Скеле-Рика безпорадно тріпотіли, а голос тремтів від образи. – Прошу тебе, не говори, ніби ти не знав, що рушниця заряджена!

– А я й не збираюся, – відгукнувся Канцеляр. – А що, сильно тебе поранило?

– Одна куля потрапила мені в щелепу, і я не можу відкрити рота. Чуєш, який у мене глухий і хрипкий голос? Це тому, що мені доводиться говорити зі стиснутими зубами. Інша куля зламала мені ліве крило, і я не можу літати. А третя потрапила в праву ногу, тож ходити я теж не можу. Чому ти так необережно поводився з рушницею?

– А ти не хочеш злізти з моїх командирів? – запитав Канцеляр. – Ти такий важкий, що можеш їх розчавити. Чуєш, як кричать?

– Обов’язково розчавлю, – прогарчав Скеле-Рик. – Якщо тільки зможу, то розчавлю неодмінно, тому що мені так погано! Шкода, що в мене рот не відкривається, а то б я вас усіх з’їв, навіть попри те, що в теплу погоду маю поганий апетит.

І Скеле-Рик став перекочуватися з боку на бік всім своїм гігантським тілом, щоб остаточно розчавити офіцерів. Але замість цього скотився з дороги, і всі шістнадцять чоловічків, сяк-так звівшись на ноги, дременули геть від чудовиська.

Рядовий Канцеляр не бачив цієї ганебної втечі, а те, що командири вже далеко, зрозумів по ледь чутним крикам. Тож вирішив більше про них не турбуватися.

– Перепрошую, але я змушений попрощатися, – сказав він Скеле-Рику. – Мені час іти, бо ми маємо намір продовжувати нашу подорож. Якщо ти помреш, прошу мене не звинувачувати: стріляв я в тебе тільки через самооборону.

– Я не можу померти, – відповіло чудовисько. – Моє життя охороняють потужні чари. Але прошу тебе, будь ласка, не залишай мене!

– Нащо я тобі? – запитав Канцеляр.

– Моя зламана щелепа заживе через годину, тоді я зможу тебе з’їсти. Крило заживе через день, а нога – через тиждень, і я буду здоровий, як і раніше. Раз вже ти в мене стріляв і заподіяв мені стільки незручностей, було б справедливо, щоб ти залишився тут, почекав, поки я зможу відкривати рот, і віддав мені себе на поталу.

– Дозволь з тобою не погодитися, – твердо заперечив солдат. – Я обіцяв Королеві Анні з Ух-Ти-Фу, що допоможу їй завоювати світ, тож не маю права порушити обіцянку тільки заради того, щоб мене з’їв якийсь Скеле-Рик.

– Це інша справа, – сказало чудовисько. – Раз ти пов’язаний словом, більше тебе не затримуватиму.

Канцеляр відшукав у темряві тремтячу Королеву, взяв її за руку і повів геть від чудовиська. Спотикаючись об каміння, вони дедалі швидше віддалялися від страшного місця, де, зітхаючи і ляскаючи крилом, лежало поранене чудовисько. Незабаром попереду з’явилося світло, і Канцеляр з Королевою змогли розгледіти дорогу.

Мірою того, як подорожні віддалялися, димна хмара, створена Скеле-Риком, поступово розсіювалася: незабаром вони опинилися на вершині невеликого пагорба, звідки відкривався вид на мальовничу долину, освітлену променями сонця, що вже сідало. Тут, притулившись один до одного і важко дихаючи після безоглядної втечі, сиділи всі шістнадцять офіцерів. Вони все ще не могли оговтатися від страху і, можливо, бігли б далі, але їм забракло сил.

Королева Анна почала суворо дорікати їм за боягузтво, одночасно звеличуючи хоробрість Канцеляра.

– Але ж ми виявилися мудрішими, ніж він, – слабким голосом відповів генерал Годинник. – Так, ми втекли, зате тепер допоможемо Вашій Величності підкорити світ. А якби Скеле-Рик з’їв би рядового? Тоді Канцеляр став би дезертиром!

Трохи відпочивши, військо спустилося в долину. Тільки-но Скеле-Рик зник, усі помітно повеселішали. З настанням сутінків подорожні вийшли до струмка, на березі якого Королева Анна розпорядилася зупинитися на нічліг.

Кожен офіцер ніс у кишені крихітний білий намет, який, опинившись на землі, негайно починав збільшуватись до розмірів, потрібних власникові. Канцеляр тягнув на спині рюкзак з речами Королеви Анни. Крім елегантного намету там помістилися ліжко, стілець і чарівний стіл. Опинившись всередині королівського намету, вони збільшувалися в розмірах. В окремому ящику зберігалися королівські сукні та численні туалетні приладдя. Спати в ліжку могла лише Королева Анна, а офіцери і солдат використовували для цього гамаки, підвішуючи їх між опорними жердинами наметів.

Також Канцеляр ніс в рюкзаку прапор із королівським гербом Ух-Ти-Фу. Під час зупинки на нічліг, солдат мав кріпити його на флагшток, щоб прапор майорів над табором, сповіщаючи, що ця земля завойована Королевою Ух-Ти-Фу. Поки що ніхто, крім них прапора не бачив, але сама Анна із задоволенням дивилася на полотнище, уявляючи себе великим завойовником.