Посол Царя Царів

– Пішов ∆∆∆, ∆∆∆ – гидкий для Бога!!!

Трикутниками я замінюю слова, яких не зрозумів. Втім, можна й здогадатися.

– Це не я чаклував! Навпаки, я молитву сотворив, щоб ти порятувалася! І ти не загинула! – хоча треба сказати, що молитва таки була, м’яко кажучи, неканонічною.

Нарешті ми дійшли до імен:

– Мартин…

– Філіпа-Инесса-Марсела-Ізабель.

Тим часом Ден позрізав з дерев гриби, керуючись одному йому відомими ознаками, ми їх підсмажили (китаєць, здається, бажав приготувати їх якось інакше, проте не знайшов, чим замінити традиційний посуд). Після вечері все якось легше пішло. Отже, її чоловік отримав призначення офіцером на Тайвань, на півночі якого є іспанські фортеці. Причому поїхав з новим комендантом та якоюсь інспекцією.

Я дещо здивувався, бо у голландців і офіцерів, і інспекторів на Формозу призначають і посилають не з метрополії, а з острова Ява, де знаходиться центр колоній. І щодо іспанців – я щось чув, що, як правило, призначають з Лусону. Тут, до речі, рідко кажуть «Філіппіни», а все більше Лусон, за назвою головного острову. Можливо, про того, хто підписав, кажуть, що він ворог лусонському наміснику.

Вони залишили доньку у родичів, та піднялися на корабель, але чоловік помер у дорозі. Хоча я щось не помітив у її голосі великої скорботи… Та й взагалі на кораблі понад двадцять чоловік померло, що тут часто буває – холодильників ще не винайшли, отож їжа дуже погана. Мимо Лусону, куди треба було зайти для поповнення припасів, їх пронесло штормом, до того ж, вони не могли визначитися, де точно знаходяться, бо й штурман помер, і його помічника змило за борт, і годинники усі водою залило – а тут визначати довготу не вміють без годинника.

Отож капітан – як водиться в іспанців, знатний дон^[9], який лише командує, куди йти, а веде корабель штурман, вирішив дійти до берега і знайти якесь місце, що точно позначено на мапі і вже від цього танцювати далі.

А от як її підхопив вихор, вона не пам’ятала.

Засипавши вогонь землею та відійшовши десь із півкілометра, Ден знайшов якісь руїни, що, мабуть, були розвалені ще кількасот років тому. Від дощу – якщо буде дощ – він нас не захистить, проте у випадку чого оборонятися буде легше.

– Пане Ма Тин, я покараулю решту ночі.

В моїх вухах калатали церковні дзвони, ноги підкошувалися. У попередньому житті мені не везло з жінками. Ну, бувало, але ті, до кого я відчував щось більше… Вони чомусь сміялися просто мені в обличчя. Я так і не втямив, чому.

Зовнішність у мене була звичайнісінька – але чомусь інші хлопці зі звичайною зовнішністю рідко надовго залишалися без пари… Та що там зовнішність! Одна з тих, що сміялася з моїх залицянь, вийшла заміж за алкоголіка, завідомо знаючи, що він алкоголік. А Філіпа… Майнула гидка думка: «Куди вона подінеться?» Якби вона відштовхнула мене, я б не став наполягати. Але вона відповіла на мій поцілунок, і коли я почав розпускати шнурування ліфу, допомогла. І потім… відповідала…

…Я прокинувся від того, що Ден затис мені рота долонею і показав очима на стіну. Я обережно підкрався. Вже був білий день. На галявині знаходилося дві… Дві снігові людини! Два волохатих велета – кожен більш, як два метри довжини. Проте один озброєний цянем і палицею. А другий – кістенем. Через плече в нього – камінь на ліані.

Науковий редактор. Стародавні та середньовічні китайські джерела переповнені описами багатьох видів людиноподібних та мавпоподібних істот, причому про синсинів та фейфеїв є свідчення зі слів очевидців, що деяких з них вдавалося навчити розмовляти китайською мовою. Зберігся малюнок, де фейфей озброєний китайською шаблею. Інформація про синсинів дуже подібна, а про фейфеїв абсолютно зівпадає з інформацією про «снігових людей» з Тибету та про аналогічних істот з Монголії, Туркестану, островів Індонезії та Африки.

На численних китайських малюнках явно зображені два різних види гомінідів, причому в обох випадках деталі, крім дрібних, співпадають – на малюнках, автори яких відділені один від одного сотнями років та сотнями кілометрів.

…Я простягнув руку до рушниці але зрозумів, що вони обидві ґнотові! А жодний вогонь ніде не горить. На щастя, не горить, бо ці невідомі потвори могли б побачити відблиски, або почути потріскування, або навіть відчути запах. Але якщо ми почнемо бити кременем по кресалу, то вистрелити вже не встигнемо. Тобто у нас є один постріл (якщо не буде осічки), причому стріляти з пістоля можна лише з кількох кроків. А вдвох порубати таких двох було неможливим, не смішить мої босі ноги.

Я подумки вилаяв Клауса – він, як і більшість голландських колоніальних офіцерів, був певен, що ґнотова рушниця краща за крем’яну, бо не дає осічок та унеможливлює випадковий постріл. Я, правда, підняв пращу, яку поклав поряд з собою – але не факт, що влучу в голову, та й знову ж, не факт, що проломлю череп. Несподівано пролунав крик птаха. Ден здивувався. З-за скелі виїхало п’ятеро вершників. І вони звернулися до цих троглодитів!!!

Говорили вони явно китайською, але отаман – офіційним північним діалектом, якого я не розумів, а той, хто перекладав на місцеву говірку – говорив тихо. Власне кажучи, я міг би і столичний діалект вивчити, і місцевим оволодіти краще – мені завжди легко даються мови. Проте я не збираюся залишатися у Китаї – я твердо вирішив повернутися додому. Мені було страшно, як ніколи до того у житті. Вершники розмовляли з йеті, чи як його, в біса, там. Хвилини тяглися годинами, мені здавалося, що ніч давно повинна скінчитися.

Насправді ж пройшло хвилин п’ятнадцять-двадцять. Потім обидві сторони розвернулися та пішли геть. Але один з вершників поїхав разом із… Ну, з цими. Ден знову затиснув мені рота – боїться, що я заговорю, поки ворог ще близько. Але я не збирався такого робити. Нарешті, він сам порушив мовчанку.

– Не знаю, що робити. Погано навіть не те, що во- ни намовляли фейфеїв когось вбити. Погано те, що це ханці…

Тобто китайці. До речі, я далі всюди, де він казав – Хань, ханьці – міняю на Китай, китайці.

– Китайці, які служать чжурчженям-маньчжоу, причому – або я з ними не бився, або вони із прапорних військ.

Зрозумівши мою необізнаність, він пояснив:

– Далеко на півночі є народ – раніше вони називалися чжурчженями. Колись вони об’єдналися та захопили північний Китай. Потім і їх, і нас розбили татари. Зараз вони знову об`єдналися – під владою племені манчжоу…

Ага, маньчжури.

– В них є війська трьох народів. Свої власні, татарські (тобто – монгольські) та з тих китайців, що перейшли на їх бік. Або вже й виросли під їх владою, в їх державі. І в кожному з трьох військ є кілька загонів – найкращих. Які мають особливі прапори.

Науковий редактор. По вісім, проте в ті часи, про які розповідає Ден, ще не всі монгольські та китайські «прапори» завершили своє формування.

Ден зітхнув і продовжив:

– Ми билися з ними. Татарська частина війська робить набіги й жене людей у рабство. З ними і деякі загони китайців. І одного разу вони наштовхнулися на нас.

– Це на молодців Лі Цзичена? – назвав я селянського вождя, про якого читав ще в першому житті.

Ден спочатку не зрозумів – чи вдав, що не зрозумів – але потім…

– Ні, Лі Цзичен – він вимовив це ім’я зовсім інакше – в китайський мові один, здається, звук можна вимовити різними тонами. – Ні, Лі Цзичен тоді лише одним загоном командував. Спочатку з нами билися звичайні татари і звичайні зрадники. Їх ми розбили, але тоді на нас вдарили прапороносці. Татарська кіннота і китайська піхота. І, хоча їх було менше, вони відкинули нас. Як розповів один сотник… зі звичайних військ… якого силою змусили служити манчжоу, і він перебіг до нас – китайські прапорні, головним чином, піхота. Але вона рухається верхи, та перед боєм спішується. Так от. Оці… вони були дуже схожі. І говорили тією ж говіркою. І сидять на конях, і озброєння… Але якщо вони вже тут!

Ми помовчали.

– Взагалі я давно не вояк. Кілька років тому наш загін здався за умов, що тих, хто схоче – візьмуть у військо, а хто не схоче – відпустять. Я вибрав друге, і, оскільки сам з півдня і моя рідна говірка схожа на тутешню, то подався на Тайвань. Навоювався я. Майже вісім років.

– Але ти – освічена людина.

Китаєць гірко посміхнувся.

– Мій батько був військовим чиновником.

– Що? Ага, офіцером.

– Невисокого рангу. Але я готувався до екзаменів, у нас же без здачі екзаменів – нікуди. Якщо ти військовий – а обрати мирний фах сину військового майже що неможливо – то іспит на знання канонічних^[10] книг, військових книг, та на володіння зброєю. Я рано підготувався, ще зовсім підлітком – але якраз тоді «віроломні» вбили Сина Неба, та почали страчувати всіх порядних людей.

Науковий редактор. «Віроломні» – так в народі прозвали корумповану придворну клику, ядро якої складали євнухи. У 1620р. вони отруїли (через два місяці після воцаріння) розумного та енергійного імператора Чанло та розв’язали нечуваний навіть для Китаю терор – не лише проти своїх противників, але й проти тих, ким вони самі були незадоволені, або чиї посади бажали передати своїм людям. Зокрема, були страчені майже всі воєводи, популярні серед солдат. Діяльність «віроломних» стала останнім поштовхом для жахливої селянської війни, та спричинила завоювання Китаю маньчжурами. Особливо катастрофічні наслідки мало скасування «віроломними» служби кінних гінців (1627р), яке привело до фактичного розвалу управління державою та забезпечило повстанців кіннотою.

 

– Коли стратили батьківського начальника, якій був до нас дуже добрим, батько схопився за серце й помер. Навіть якби я здав екзамен – а такого не буває, аби невгодний начальству екзамен здав, то ніхто б мене нікуди не призначив. На щастя, у батька був один справжній друг, він влаштував мене… – Ден знову вжив незнайоме мені слово.

Я перепитав. До речі, більшість випадків, коли мені доводилося перепитувати, я не позначаю на письмі – їх було багато.

– Ну, коли начальству треба було послати листа, я брав його, скакав, потім було місто, де мене чекав іншій, він брав листи, а я повертався з тими листами, що йшли назустріч. Але через кілька років «віроломні» скасували цю службу – і ми подалися до повстанців, а куди діватися?

– Ці маньчжури… Манчжоу… Вони мають вихід до моря?

– Так. Гадаєш, приплили морем, а коней купили вже тут? Досить мати двох-трьох зрадників, в яких тут є знайомі… Але, якщо я спробую попередити владу, то хто мені повірить? Пане Ма Тин, будить свою наложницю – я бажав тут переднювати, а йти ночами, але… якщо тут фейфеї…

– То краще йти вдень.

Ми ще раз попоїли грибів, взяли з собою – бо невідомо, коли ще щось знайдемо, і, перед виходом, я запалив люльку – у випадку чого запалю ґніт від люльки. Китаєць кивнув. Ми пройшли кілька кілометрів, причому в мене склалося тверде враження, що Ден вже бував у цих краях і веде нас, обминаючи місця, де можна зустріти людей. Несподівано Ден зупинився та пішов дуже обережно, тримаючись так, що сонце було у нас за спиною. Потім він, зробивши мені жест, який міг означати лише «залишайся на місці», взяв у Філіпи спис (вона сама взяла бамбуковий спис та шпагу, ще й пожартувала – «буду твоїм зброєносцем»), відчепив від поясу піхви, абордажну шаблю узяв у зуби, обережно піднявся на пагорб, який поріс чагарником. Щез в кущах.

З’явився знову, показав мені рукою – давай сюди. Ми підійшли. Здавалося б, ніде нічого. Не даючи нам й слова сказати, Ден забрав в мене свою рушницю, та запалив ґніт від моєї люльки. Я витяг з піхов шпагу, увіткнув вістря в землю, поклав ствол рушниці на перехрестя і також підпалив ґніт.

Моя шпага на ефесі не має дужок – лише чашку, контр-чашку (сталеву пластину в середині чашки) та під нею перехрестя, кінці яких загнуті уперед, вбік вістря, що дуже добре, коли доводиться відбивати рублячи удари. Від перехрестя до контр-чашки відходять дві перемички, утворюючи два кільця, в які можна вставити великий та вказівний пальці. А рушниця в мене – китайська. З китайськими рушницями відбувається те ж, що з багатьма китайськими речами – середній рівень нижчій, аніж у Європі.

Проте кращі китайські майстри вміють робити таке… А оскільки Китай великий, то кращих чимало. Ось і ця рушниця, яка називається «няочун» – тобто «рушниця для полювання на птахів». Тобто з неї можна кулею влучити у птаха, який сидить на гілці дерева. Не вражає? Усього-на-всього нерухомий птах, а не підкинута монета?

Тоді почитайте «Три мушкетери» – те місце, де д’Артаньян дивується влучності пострілу, що збив з нього капелюха (зважте – не в нього влучив, а капелюха збив, хоча хотіли вбити!) й приходить до висновку, що з мушкету таке неможливо. Справа в тому, що майже в усіх європейських рушницяї приклади прямі, і цілитися, притиснувши приклад до плеча – майже що неможливо. У няочун – приклад вигнутий, щоправда, не так, як у сучасних рушниць, але, коли я поклав ствол на перехрестя шпаги, опустився на одне коліно, то мушка опинилася на одній лінії з оком. (Взагалі китайці обходяться без мушок, однак Клаус відніс куплену для мене рушницю до голландського майстра, і той мушку приладив).

Поки що, однак, я не бачив, куди цілитися – річкою, яка відкрився перед нами, ніхто не рухався. І перекинутим через неї мостом – також. Але Ден, який, замість підставки під свій мушкет використав гілку, вперто цілився у чагарники при самій дорозі. Чагарник, в якому сховатися можна було лише лежачи. Несподівано з-за повороту дороги показалися люди.

Перша група – п’ять чоловік… Іспанці. Серед них одна жінка. Кожен закутий у кангу. Канга – це дві дошки, в кожній з яких по три половинки отворів. У них вкладають шию та руки та замикають на замок. Не заздрю іспанцям, особливо – жінці, який чоловіки не можуть навіть допомогти. За ними – охорона, чи то воїни, чи то якась поліція, більшість озброєна списами, а двоє з шести крім списів, несуть луки. Так що не втечете, стріла дожене.

Раптом, коли ув’язнені вже вийшли на міст, щось ляснуло, свиснуло – і одного з лучників наскрізь прошила стріла. Арбалетна. Охоронці, віддамо їм належне, реагували правильно – прикрившись щитами та виставивши списи, кинулися туди, звідкіля прилетіла стріла. Це був єдиний шанс, бо арбалет не можна швидко перезарядити, а, якщо там є лучники, то менше, аніж на двадцять метрів, з луку ніхто не стріляє. З кущів піднялися четверо – троє йетті та китаєць з шаблею. Я вистрелив у китайця і не промахнувся. Але якраз тієї секунди троє волохатихтих велетів зчепилися з охороною. Важкі палиці ламали бамбукові списи…

Ден, побоюючись стріляти (з мушкету він ризикував попасти в своїх) кинувся на допомогу, я, було, за ним, і так би й загинув, якби мені дійсно було б шістнадцять. Але, оскільки мені значно більше, я схаменувся, поставив рушницю вертикально, затис приклад ногами, вихопив з поясу-патронташу паперовий набій, рвонув його зубами, висипав порох у дуло, водночас другою рукою достаючи кулю, загорнуту у пластир – тобто шматок натертої салом ганчірки, і прийнявся заштовхувати його шомполом у ствол. Тут важливо було, з одного боку, його втиснути якомога сильніше, так, аби порох аж спресувався, з іншого – як надавиш сильніше, буде на кулі вм’ятина – з трьох кроків у слона не влучиш. Потім я скинув рушницю на місце.

На відміну від пістолету, мені не треба було сипати дрібного пороху на полицю, бо гніт входив просто в запальний отвір рушниці… За ті приблизно пів хвилини, які я це робив, ситуація значно змінилася.

Чотири китайці загинули, причому загинули, не заплативши смертю за смерть. Вони те змогли підняти свої щити над головами, а йетті по головах-то і били. Тепер вони поділилися. Один кинувся назустріч Дену (вони, здається, вирішили, що це він стріляв), другий – тіснив останнього китайця, який успішніше за інших діяв щитом та шаблею, третій якраз нагнав нещасних іспанців, і двома ударами своєї палиці відправив двох з них до праотців. Я вистрелив в нього, знову не промахнувся, але й не вбив насмерть – йетті зупинився, озирнувся, побачив дим, явно зрозумів, що це таке, і кинувся до мене.

Я вихопив пращу, крутнув над головою і спробував щось типу як Давид Голіафа, проте промазав.

Цієї ж хвилини пролунав постріл – Ден вистрелив з кількох кроків, але його противник, хоча й пробитий кулею наскрізь, замахнувся палицею, Ден відбив удар мушкетом, який перехопив за ствол. А далі дивитися було ніколи, бо до мене наближався мій супротивник. Я рвонув свою сокирку-пістоль, матюкаючи сам себе за те, що він заряджений картеччю, а не кулею, правицею витяг з-землі шпагу – на відміну від шаблі, вона довша за його палицю… Палицю? Та це найсправжнісінька булава, довжиною близько метра! З металевою головою. А руків’я таке товсте, що й сокирою не перерубаєш… Я підпустив його метрів на п’ять і вистрелив туди, куди в боксі бити заборонено. Ті, хто не був у смертному бою – не зрозуміють, як я боявся осічки, натискаючи на гачок. Ревіння, мабуть, почули в Пекіні, але я не став чекати й увігнав шпагу йому в серце. Ніколи я не втикав шпаги у живе тіло, і вона йшла важко…Але я хотів жити.

Погляд на поле бою.

Ден переміг першого противника – точніше, протримався, поки той спливе кров’ю, і тепер тікав до мене, а за ним гнався останній – і головний, який тримав у левиці цянь. Мені дуже не сподобалося, як він його тримав. Таке враження, що не вперше він з ним в бою. Перезаряджати вогнепальну зброю не було часу, рубатися – ой… Я знову схопився за пращу і на цей раз влучив. Проте клята тварюка лише зупинилася секунд на десять-п’ятнадцять, які мені здалися вічністю. Ден підбіг, схопив списа, який лежав на землі, і показав мені вправо, а сам рушив зліва. Ми спробували узяти його в лещата, проте він крутився так, що весь час зустрічав нас обличчям. Іспанка кидала в нього каміння, але користі з того було мало.

– Готуйся!! – раптом заволав Ден, і метнув у велета спис.

Той, встигнувши побачити, що китаєць готується метнути, відбив спис мечем, проте Ден опинився поряд, і спробував дістати його шаблею. Велет знову відбив удар мечем, і вдарив Дена ногою, але через те затримався на пару секунд, яких якраз і вистачило мені, аби увігнати шпагу…

Знаєте, чому мало хто носить клинки за спиною? Бо падати боляче. Я, здається, казав, що не бачив у-шу? Удар ліктя, що збив мене на землю, дуже схожий на тайський бокс. Власне кажучи, мене порятував мій колет. В ньому, між зовнішньою шкірою оленя та підкладкою вставлено пластини з провареної в олії та пресованої буйволячої шкіри. Клаус вважав, що такі колети інколи й кулю тримають, не знаю – але удар він зм’якшив, а шпага залишилася в тілі противника, який несподівано зупинився, бо Ден якимось дивом підхопив спис та встромив його. Я, ще не вірячи в порятунок, витяг з-за спини шаблю. Вона вже не знадобилася. Я навіть не зразу втямив, якої деталі не вистачає в пейзажі, поки Ден не повідомив:

А франки втекли. Загинуть. Кінь зрадника он там прив’язаний – його палець вказав, де саме.

– Дожени, зустрінемося там, де була засада. Стій! Спочатку заряди зброю та, – він посміхнувся, – запали свою люльку.

* * *

Кінь виявився смирним – мабуть, і правда зрадник був піхотинцем. Я переїхав міст, та дуже швидко знайшов місце, де трійця іспанців завернула до лісу та погукав португальською. Відверто кажучи, моє володіння португальською на рівні «моя твоя питай, як пройти Лісабон?» Але я сподівався, що іспанці хоч щось зрозуміють, проте, про всяк випадок, повторив латиною (причому машинально назвав їх іберами, як воно в римські часи), потім згадав, що я ж французькою володію, хоча й підзабув трохи, але покликати мовою Мольєра та Вольтера не встиг, бо вони відгукнулися, а потім…

– Дон Крістобаль-Себастиан-Мігель-Ізабель, барон де Като, щиро вдячний за порятунок! – останні слова він вимовив латиною.

Років сорок, вандейківська борідка, чорні очі…

– Ми ще не порятувалися!

Я почав ламати колодку своєю сокиркою.

– Першу даму!

– А дама зможе битися? Тримайте, поки що, рушницю.

Другий, років сімнадцять-вісімнадцять, виявився Альфонсом… Ну далі я й запам’ятовувати не став, молодшим бароном… Тобто не дуже-то вони знатні, якщо в батька лише один титул, а не так, як, наприклад, син герцога Йоркського – граф де Марч. Дама трохи, але таки старша за Філіпу. Анхеліка-Ізабель-Флора-Бьянка, віконтеса Арло. І що в іспанців за потяг до чотирьох імен? Обов’язково до чотирьох? Хоча ніхто не принизився до питання «З ким маємо честь?», звільнівши даму, я представився:

– Мартин…

Щось мене смикнуло – не називай, мовляв, свого прізвища, точніше – титулу, і раніше, аніж я встиг усвідомити, в мене вирвалося:

– Мартин ван Ван Гелсинґ.

І я мало не скрикнув від несподіванки – у татуювання на моєму плечі неначе хтось увіткнув багато голок впритул одна до одної, але лише по фігурі дракону, а не по зображенню геральдичного щита. І це продовжувалося добрих секунд тридцять. І що б це значило?

Я простяг дамі руку.

– Сідайте.

– На чоловіче сідло? – дуже приємним голосом поцікавилася вона.

Але сіла. Ден вже відтягнув подалі від шляху трупи, та зібрав докупи усю трофейну зброю. Він озброївся арбалетом (приклад його мушкету був розбитий), за пояс – одну з булав, та замінив голландську абордажну шаблю на цянь.

– Це таки дійсно зрадник, – він вказав на того, хто супроводжував троглодитів. – У прапорних військах підкладка – він вжив незнайоме мені слово, але я здогадався: «підкладка обладунка» – того ж кольору, що й прапор. Вони, мабуть, думали, що ніхто не побачить.

Він показав мені шолом. До нього була приклепана жовта тканина, до тканини ззовні – металеві пластинки, які захищали шию. Так, що жовтого й не видно.

– А може, співпадіння?

– Ти не розумієш! Право носити хоч щось жовте може пожалувати лише Син Неба! У них жовтий прапор – найкращій з кращих!

Я підняв з землі й простяг іспанцям шаблі – абордажну, яку прихопив Ден з каравели, та китайську, якою був озброєний один з китайців. Клинки майже прямі, тобто, якщо навіть вони билися раніше лише шпагами, то впораються.

– Накажіть вашому дикуну віддати мені меч.

– Дикуну?! А ви хоч одне китайське місто бачили, що таке кажете?

– Зразу видно – єретик! Захищає язичників, бо сам такий, – вліз молодший барон, який, схоже приревнував мене до Анхеліки – І як вона, – кивок на галісійку, – тут опинилася? Магія! Я знизав плечима, бо дійсно не знав, що можна сказати у відповідь на таке. Несподівано мені майже що в черево увіткнувся дуло власної рушниці.

– Віддавай набої та шпагу!

Я, навіть не дуже-то й поспішаючи, витяг з-за поясу сокирку-пістоль і клацнув запобіжником. Замок колісний, відповідно, є запобіжник. Водночас ляснув запобіжник арбалету. Трофейний арбалет був схожим на європейські, мав стремено, в яке вставляють ногу при натягуванні – і він точно не дасть осічки.

Дорослий барон не втручався – хоча він не міг не побачити, що шмаркач, який звик мати справу з кременівками, не запалив ґніт. Невже припускав, що я дам узяти себе на такий дешевий понт?

– Віддай рушницю.

Я ще не знав, що робитиму далі, проте няочун повинен був повернутися до господаря.

– А на чесний двобій тебе… – далі я не зрозумів, бо шмаркач замінив латину іспанською. Втім, здогадатися неважко.

– Пане бароне…

Дорослий стрепенувся.

– Пояснить мені, як нам після цього брати вас з собою.

– Обійдемось без вас! – це знову молодий.

І знову дорослий промовчав.

Так я в перше зіткнувся з ситуацією, яка… не знаю навіть, як і сказати. В тих книгах, які я читав, персонажі діяли більш-менш логічно. Зараз з боку барона було б логічним поставити синка на місце – і він міг би це зробити, навіть якби забув про авторитет батька, він був явно сильнішим. Але сліпа любов до сина, презирство іспанського аристократа до тих, кого він вважав нижчими себе, презирство до єретиків та язичників – все це гальмувало його.

Шмаркач повернувся й пішов собі.

– Донна Анхеліка… – почав старий.

Донна вагалася. Тих вона знала, а нас ні.

– Жінка залишиться з нами, бо я не хочу, аби вона загинула!

Я з деяким подивом почув свій голос.

– Шляхетні пані, сідайте вдвох на одного коня, не такі ви вже й важкі.

– Почепи на коня ще й лук з колчаном.

Що ж, все логічно. Ден спочатку взяв арбалет на випадок дракона, тигра чи сильно броньованого противника, але він вміє стріляти з лука, то краще й лук взяти. То китаєць пішов уперед, іспанки їхали кроком, я йшов поряд, та вислухував розповідь, перепитуючи на кожному третьому слові.

Пожежу на кораблі не вдалося затушити, тому рятувалися на шлюпках. Матроси почали будувати пліт (бо шлюпки були перевантажені), але тут з’явилися китайці. Ну ще б пак… Така канонада. Чому і як – Анхеліка не розуміла, проте знатний дон капітан наказав стріляти. Китайці втекли, з чого дон дуже пишався, але за пару годин повернулися в значно більшій кількості. Капітан надумав відстрілюватися з мушкетів, і, коли після залпу рушниці були розряджені, китайці кинулися в атаку зі списами в руках. Моряки встигли перезарядити і навіть декого вбили, але на цей раз китайці не зупинилися. Тепер ясно, чому живцем взяли лише п’ятьох – при тутешньому стані медицини колоті рани в корпус чи шию у 99 % випадків смертельні.

– В мене досі болить все тіло! Варвари!

– Ви гадаєте, європейці з полоненими поводяться краще?

Мабуть, дама дещо чула про поводження європейських солдат, особливо, найманців, з полоненими жінками, бо зітхнула.

– До речі, діамантові сережки в її вухах європейці би з м’ясом вирвали.

Несподівано Ден зупинився і завмер, як статуя.

– Мовчіть! – прошепотів я жінкам, про всяк випадок стискуючи руками кінську морду.

Мені було не просто страшно, а дуже страшно, головним чином тому, що я не зрозумів, що налякало китайця. Нарешті, він поманив мене пальцем.

Коли я підійшов ближче, раптом попереду відкрився невеликий храм, якого раніше не було видно. Машинально я зробив крок назад. Храм щез, хоча я добре бачив те місце, де він начебто стояв. Крок назад – і знову попереду, метрах в двохстах, храм, перед ним, на кам’яній тумбі, кам’яний лев. Ден обережно взяв мене за плече і змусив зробити ще один крок.

На місці храму – купка руїн, на постаменті – не кам’яний лев, а живий. Машинально я подався назад. Храм у нормальному стані, але людей немає, і… враження, що храм покинутий. Ще крок назад – нічого немає. Крок уперед – храм і кам’яний лев. Ще уперед – живий лев перед руїнами. Так, а він трохи не схожий на африканських левів. Грива зовсім інша, коротка і… чимось схожа на голки їжака. А морда більш видається вперед, більш витягнута…

Науковий редактор. Вважається, що на Півдні Китаю леви (печерні леви, можливо, самостійний підвид) вимерли ще до появи людей сучасного типу. Проте… лев був у Китаї, а також у деяких народів Індокитаю (тих, що мігрували з китайського півдня) свяченою твариною – культ тварин мав місце у всіх народів Землі, але це завжди культ добре відомої тварини. Середньовічні китайські джерела виділяють два різновиди лева – «шіцзи» – класичний лев (їх привозили з Ірану), та «суаньї» – зображення якого дуже схожі на палеолітичні зображення печерного лева. Мартин описує суаньї досить точно.

Лев відкрив пащеку – стій! Він явно гарчить, але я не чую! – зістрибнув з постаменту – я відсахнувся, кілька секунд не міг опанувати себе, а потім – скільки не переступав, нічого не бачив, окрім звичайного китайського пейзажу.

– Що ви там бачили? – запитала мене Філіпа.

Я зам’явся та сказав напівправду:

– Мені бракує слів.

Їх і дійсно не вистачало, але мені й не хотілося їй пояснювати.

* * *

Реконструкція. Десь в Німеччині.

Знайомий вже нам дворянин зупинився в готелі. Він просто змушений був перечекати в місті, бо один з полководців розпустив більшу частину свого війська на грабунок. Місто ж було мародерам не по зубах. З цієї ж причини дворянин зміг зняти лише комірчину під самим дахом. Несподівано він прокинувся… Якби він знав, що таке електрика, то сказав би, що його тіло неначе пронизав електричний струм. Сумнівів не могло бути. Десь було активізоване закляття Старого. Закляття, при нанесенні якого він був присутній. Активацію закляття відчувають не тоді, коли вона відбувається близько, а коли ти був близько в той момент, коли воно накладалося. Всі закляття Старого, про які він знав, були активовані давно. Всі, крім одного. Того закляття, яке Старий наклав на малюка, наносячи на його плече татуювання у вигляді свого герба – звідкіля і пішла поголоска, начебто малюк є його сином. Він – як і тоді – не міг зрозуміти сенс такого закляття, але тепер чітко відчув, що воно наділило хлопця якостями, небезпечними для нього самого. Він дістав кинджал:

– Мюллер, вбий Мартина!