Посол Царя Царів

© О. Cандомирський, 2020

© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2020

* * *

… Нарешті в мене з’явилася можливість надіслати листа додому… Додому… Листа… Щоправда, людина, яка надала мені таку можливість, так і не пояснила, як я тут з’явився… Помилка чи задум? Мабуть, я ніколи про це не дізнаюся…

…Спершу хотів почати розповідь з подій, які трапилися дев’ятнадцять років тому, якраз коли з’явилися російські танки. Дев’ятнадцять, чи все-таки дев’ять? Так, почну з того, що трапилося дев’ять років тому.

1637 рік від Різдва Христового.

Частина І
Дракони і заколотники

Розділ І
Шабля за спиною

…Після виходу з форту мені чомусь стало тривожно, і я мимоволі поклав руку на ефес своєї золінгенської шпаги. Ні, здається, ніхто й нічого не запідозрив, хоча пастор Пітер все-таки затримав мене.

Однією з підстав, на якій мене (а може, тільки моє тіло?) віддали на виховання Клаусу фон Ранке, було те, щоб я володів латиною не гірше за Цицерона. Навіть більше: разом зі мною передано аж п’ятдесят латинських книг. Ну, відверто кажучи, до Марка Тулія я не дотяг, та і не дотягну, проте, наприклад, сьогодні пастор наказав мені зімпровізувати латиною промову «Порівняння Олександра Македонського з Юлієм Цезарем», і за цілу годину я припустився лиш декількох помилок, дієслова не в тій формі вжив. Але якби я розмовляв з кимось із освічених європейців, то співрозмовник точно зрозумів би мене.

Лівицею я дістав із-за поясу невелику абордажну сокирку, спарену з пістолем. Про всяк випадок. Тут не люблять пістолів, оскільки вони б’ють на відстані всього кількох кроків і часто не влучають у ціль, але я, раптом що, можу після пострілу додати цим «томагавком».

Пастор живе у китайській частині міста, в оточенні маєтків багатих купців. Тому напад китайця, який з диким криком та шаблею в руці стрибнув на мене, став повною несподіванкою. Якби не пістоль в руці, то мені б настав кінець. Я вистрілив, і випущений із трьох кроків постріл штовхнув тіло, але нога нападника все-таки врізалася в мене, хоч і слабіше, ніж могла би. Встоявши на ногах, я вихопив шпагу, і, перш ніж китаєць впав замертво, мені вдалося парирувати удар шаблі.

Так, це була саме шабля, а не кривий меч типу дао-крао чи шоу-даю, вона не була схожою на місцеву зброю, про яку часто читав у літературі ХХІ століття, тому побачити її в Китаї у ХVII столітті було справді дивно. Так само, як не мав уявлення про монастир Шаолінь чи про ушу та кунфу. Досі не чув, хоча побачене щойно якраз скидалося на те. Мета нападника була чіткою – збити мене на землю і заколоти. Я відзначив, що шабля мала середню довжину як для зброї такого типу і була слабо вигнута. Замість перехрестя в ній була пластина типу японської цубо. Точніше, гадаю, що японці саме запозичили такі пластини з Китаю.

Добре! – з провулку вийшов мій вихователь. У руках він тримав пращу^[1], але оскільки відстань не була великою, він кинув свинцеву кулю рукою, і влучив в голову.

Клаусова похвала коштує дорого. Він прийняв бойове хрещення на початку Тридцятирічної війни (зараз ще ніхто не знає, що вона триватиме саме тридцять років). Служив у знаменитому загоні графа фон Мансфельда, який прийшов на допомогу повсталим проти австрійського ярма чехам, а після поразки повстанців відмовився здатися і, пробиваючись через ворожі війська, яких за кількістю було значно більше, пройшов у боях усю Німеччину – з Чехії до Голландії. Потім Клаус подався до колоній і став найманцем в Азії, точніше, у розділеному на три частини В’єтнамі, що нерідко робили європейці. Кілька років він бився то з іншими в’єтнамцями, то з камбоджійцями, то з сіамцями. Але в якийсь момент його розшукали і запропонували за велику винагороду взяти мене (або моє тіло) на виховання, проте лише за умови, що він вступить на службу до Голландської Ост-Індійської кампанії на острові Формоза. Якщо я не помиляюся, це Тайвань.

Я очікував чогось подібного, тому лишився тут. Найкраще місце, аби перейняти тебе. Я згадав, як він заткнув мені за пояс цю зброю.

– Ти чогось боявся?

– Мені не сподобався цей… Мюллер.

Місяць тому з Яви прибув корабель. Він привіз Йоганна Мюллера, який офіційно супроводжував посланця намісника, а неофіційно назвав пароль, і влаштував мені іспит з латини і володіння зброєю.

Місяць тому

Пан Мюллер – середній на зріст блондин з вусами та борідкою, великими кошлатими бровами та ще й в перуці – без тіні посмішки, якимось безбарвним голосом сказав:

– Атакуй мене! Ось так, як є.

Я атакував. Кінний – пішого. В останню мить він відстрибнув – я вважав, що був готовий до такого прийому, тому швидко розвернув коня, водночас перевертаючись в сідлі та майже лягаючи – але він встиг увіткнути свою палицю в мій бік.

– Якби це був справжній бій, то твоя рана була б смертельною, а моя – легкою.

Я й сам зрозумів, що ледь дістав його рублячим ударом, причому навіть не центром удару^[2], а отже хіба що подряпав. Про те, що тут часто й помирають навіть від подряпин, я змовчав. У будь-якому разі якби це був справжній бій, я б цього вже не побачив.

– Я з великою прикрістю – жодної прикрості не відчувалося в його голосі – повідомляю, що пан, який опікувався цим хлопцем, помер. Він заповідав… точніше, нагадав, щоб пан фон Хальм ніколи не знімав його подарунок. – Він вказав на каблучку з сапфіром, яку Клаусу передали тоді, коли я прибув на навчання. Зараз вона була на моєму пальці…. – бо це – продовжив він – талісман.

В моїй голові закружляли різні гіпотези на кшталт «магічний маячок», бо у мене вже не перший раз виникла певна підозра, адже сам факт моєї появи у цьому світі є прямим доказом того, що магія існує – хай я поки й не бачив її проявів.

…Тож спершу він влаштував мені іспит з латини і володіння зброєю, а потім сказав, що за кілька місяців я поїду до Європи, для чого винайму корабель, який спершу зробить гак до Формози… Те саме, що з Києва до Чернігова через Варшаву… Клаус поліз у рукава китайця (відомо, що вони там тримають все що завгодно, навіть гроші).

Нічого собі! Мій вихователь тримав в руках мій портрет, причому виконаний у європейському, а не китайському стилі. Його малювали свинцевим олівцем, тобто просто шматочком м’якого свинцю.

– Так… Недаремно він мені не сподобався… Яке перше правило будь-якої боротьби? – навіть тут не забуває про навчання!

– Намагайся зробити те, чого ніхто не чекає!

– На каравелу, швидко! З капітаном я домовлюся. Вона виходить завтра, вербувати батраків. Мюллер до Китаю (він мав на увазі континентальний Китай) не заїжджав, отже, найняти там нікого не міг. А я поки тут роз- беруся.

…Я стояв на палубі каравели. Не певен, що це була каравела в повному розумінні цього слова, але її побудували тут, у Макао, і називають саме так.

Інша каравела мала назву «Сан-Паулу», оскільки була захоплена нами у війні з Португалією та Іспанією. (Тривалий час Португалія перебувала в унії з Іспанією, тобто Його Високість Філіп ІV, король Іспанії, за сумісництвом був королем Португалії. Іспанські королі – високості, а не величності…)

Ще один двощогловий корабель з косими вітрилами (здається, такі називають латинськими) носив назву «Люме де Ла Марк»^[3]. На верхній палубі він мав вісім невеликих вертлюжних гармат. На вигляд вони являють собою вісім дерев’яних тумб, прикручених болтами до палуби, в які вставлено залізні двозубі вила, і саме на них закріплено невеличкі гармати. На другий палубі – чотири більші гармати, і ще чотири – у кормовій надбудові. Щоправда, одночасно стріляти з них не можна, тільки по черзі, – людей мало. Екіпаж складався з двадцяти п’яти чоловік, з них майже три чверті становили метиси або китайці. Я був двадцять шостим. Офіційно я вважався чистокровним білим, сином німця та голландки, але в це мало хто вірив, хоча важка рука мого названого батька змушувала змовчати.

За кораблями йшли три джонки, призначені для перевезення законтрактованих. Життя й робота батраків на плантаціях Формози були нелегкими, проте від охочих працювати не було відбою – в Китаї один за другим ішли голодні роки, більше того – центральні та південні провінції були охоплені жахливою селянською війною. На півдні було більш-менш спокійно. Більш-менш…

Ще вночі я зрозумів, чому паління тютюну так швидко розповсюдилося саме серед моряків, тому і собі засмоктав люльку. Сказати, що каравела смерділа, – все одно, що назвати чуму грипом. Відомо, що дерев’яні кораблі смолили. Проте не всі знають, що під загальним терміном «смола» малася на увазі не чиста речовина, а суміш з різноманітними домішками: могли додавати дьоготь, сірку, топлене сало та ще багато чого – компоненти підбиралися залежно від призначення для різних частин корабля. І все тхне! Хоча на кораблі і був гальюн^[4], із нього навіть було виведено бамбукову трубу за борт, але європейці часто-густо відливали просто на палубі, тож усе протікало у трюм. До речі, якщо ви колись замилуєтеся закоханими, які стоятимуть на носі корабля, пригадайте, що з обох боків бугшприту^[5] якраз і будували гальюни, що на вигляд були дуже схожими на звичайні сільські…

– Інь! – несподівано заволав хтось із китайців.

Я не знав значення цього слова, а той «інь», який пара до «янь», тут явно був доречним, оскільки навіть вимовлявся інакше, хоча місцевою китайською говіркою я так-сяк володів. Китайці один за одним почали падати на коліна, вказуючи руками кудись вперед:

– Інь!

– Ні, лун!

– Літає – значить інь!

– Лун теж літає!

– Доннерветер! – вилаявся лейтенант Оле Лунстрем (різноплемінні найманці кампанії розмовляють нижненімецькою мовою). – Це таки дракон! А я не вірив!

– Може, просто великий птах?

– До тієї скелі, над якою він кружляє, рівно дві милі. Уявляєш, якого він розміру, якщо ми його побачили?

Дракон (птеродактиль?) покружляв і полетів у протилежному від нас напрямку. А я замислився: чи була випадковою ця поява тварини? Знову і знову лізуть у голову непрості питання… Найперше з них: кого передала Клаусові та невідома людина? Мартіна фон Хальм (припустимо, ім’я справжнє) чи тіло, куди збиралися вмістити попаданця^[6]?

Два роки тому

Клаусе, я хочу дещо спитати в тебе… З першого дня хотів, але з уст малюка це питання прозвучало б доволі дивно.

– Та людина, яка платить тобі за мене – вона ж повинна тебе знати, так?

– Ще й як добре знати! Гадаєш, я про це не думав? Та майже щодня! І взагалі про твою історію… Найімовірніше, що ти – бастард. Тим більше, в обличчі твоєму, вибач, є щось азійське. Але бастардів ніхто не соромиться, а надто тут, у колоніях. Він обвів поглядом двір, де гралися його бастарди, народжені від китаянок.

– До того ж дуже дивно… Мені з тобою дали… – він клацнув пальцями, бо не міг підібрати влучних слів, які б описали поняття «шкільна програма», – список, чому тебе треба навчити, і він виглядає доволі дивно! Ну, латина – це ясно. Німецька – також. Закон Божий та етикет – беззаперечно… Арифметика – куди ж без неї? Малюванню всіх дворян вчать, та і мене самого в дитинстві вчили. Верховій їзді та володінню зброєю – очевидно. Навіть акцент на володінні шаблею – цілком логічно. Якщо ти житимеш тут, в Азії – то все-таки краще шабля, ніж шпага. Але це все!

– Пробач, але…

– Так, я вчу тебе тактиці та португальський мові – в Азії більшість європейських найманців – португальці, у В’єтнамі він сам був у португальському загоні, тож це може знадобитися. Але це я сам, про всяк випадок. Іноді думаю: чи не шпигуна готують з тебе? Проте де шпигувати? В Азії ти занадто схожий на білого, а Європи ти не знаєш…

– А якщо на це й розраховують? З’явився такий собі прибулець з Азії, розповідає усякі дива…

– Не віриться… – відповів він мені розгублено. Мені, відверто кажучи, теж не віриться…

Це було перше питання, яке так часто мене непокоїло, і на яке я ніяк не міг знайти відповідь. Друге було ще цікавішим – скільки мені лишилося жити?

Моєму тілу років п’ятнадцять-шістнадцять, точно невідомо. Але я виглядаю на всі дев’ятнадцять-двадцять. Чому так? Наслідок щоденних багатогодинних вправ зі зброєю? Можливо, адже я як ніхто розумію, як важко тут вижити, тому не шкодую власних сил.

Чи, може, моє тіло старить душа двадцятишестирічного філолога, і тому двадцять шість років у мене вже в мінусі? Скільки мені залишилося? Скільки? Більше питань, аніж відповідей…

Намагаючись відволіктися, я звернувся до китайця на ім’я Ден.

– Одні казали, що то був лунь, інші – що інь. А яка різниця?

Він спочатку заговорив незрозумілою мовою, але потім обірвав себе, втямивши, що я нічого не розумію, і продовжив місцевою говіркою:

– Якби можна було намалювати…

– Я витяг з-за поясу шкіряний футляр, а з нього – дві навощені дощечки, з’єднані смужкою шкіри, і гостру паличку. Саме таке приладдя тут використовують замість блокнотів. Дивно, щось подібне я бачив у якійсь книзі про стародавній Рим.

Науковий редактор. Хоча такі таблички найперше асоціюються з Античністю, проте насправді їх використовували до початку ХІХ ст.

Ден доволі швидко намалював двох драконів. Один мав дві лапи і широко розкинуті крила, а у іншого лап було аж чотири, проте крил не видно.

– Лун! – він вказав на чотирилапого. – Інь! – стилос впився в крилатого. – Лун живе в ріках. Хтось каже, що він літає, хтось що – ні. Але інь літає точно.

В уяві я домалював до обох драконів язики полум’я, що начебто вириваються з пащеки.

– Полум’ям дихати вміють?

Ден зрозумів мене не зразу, тому мені довелося повторювати у різних формах.

– Про лун ніхто з освічених мужів такого не каже. Про інь кажуть, що він має полум’я, але не з рота. Як – не знаю.

– Пірати! – вигукнув хтось з китайців, проте ніхто не злякався.

Річ у тім, що китайський уряд заборонив морську торгівлю. Проте тут, на півдні, потреба в такий комерції настільки велика, а Пекін так далеко, що законів не дотримуються. Купців-контрабандистів офіційно оголосили піратами, що аж ніяк не заважає їм відкрито базуватися у портах. Більшість із них організувалися у такі собі мафії, причому голова мафії нерідко може обіймати значну державну посаду, займаючись… боротьбою з піратством, ну як же інакше? Ясна річ, випадки піратства все-таки бувають… Практично немає купця будь-якої нації, який би не грішив цим хоча б інколи. Але щоб нападати на європейський корабель – треба бути просто божевільними. На джонках зазвичай немає гармат, але навіть азійські кораблі з гарматами мають нижчі за європейські палуби, тому, якщо дійде до бою, то ми зустрінемо їх картеччю, і вони не зможуть ані стріляти, ані піти на абордаж, ані керувати кораблем. Так, пройшли повз. Хтось навіть пальнув у небо з мушкету – щось таки чули про європейську звичку салютувати.

Вечоріло. Каравелу хитало, часом хвилі перекочувалися через палубу. Я піднявся на корму. Здається, ця надбудова називається ютом^[7]. І саме це порятувало моє життя.

Несподівано у вічі вдарило блакитне світло, і я побачив у метрах тридцяти від судна дракона, з рогів якого в каравелу (прямо в фок-щоглу!) била блискавка.

Я відчув поштовхи знизу та попереду, і майже зразу вибухнув один із фальконетів на носі корабля. Я впав, і це порятувало мене вдруге.

Клятий інь пролетів, і тепер звідусіль лунали зойки та звуки падіння тіл у воду. Я лежав і ніяк не міг зрозуміти, що відбувається. Оскільки моя рушниця лишилася внизу, я прожогом кинувся до фальконету, чимдуж вирвав зі ствола заглушку, навіть не усвідомивши, що це було майже неможливо, адже вона була вбита з силою, з запального отвору – корк.

Дракон повертався, дивно маневруючи. Напевне, він був збентежений – усі кораблі, які він отак атакував, миттю перетворювалися на вогнище, але «Сан-Паулу» колись побудували з тикового дерева, а воно горить дуже погано. Щоправда, за моєю спиною все-таки щось розгоралося, і разом із цим, я, нарешті, почув якійсь голоси, але вони стрімко переривалися стрибками за борт. Я побачив, що ці люди поплили до шлюпки, що рухалася за кораблем на буксирі.

Ідіоти! А може й не зовсім… У будь-якому разі, ці люди, ким би вони не були, цим вчинком скоріш за все згубили себе, проте, можливо, порятували мене.

Дракон не став витрачати на них постріли блискавки, а просто спустився й почав наносити удари головою, лапами, крилами, хоча зубами не рвав.

Поки в голові роїлася купа думок, я майже автоматично навів на нього фальконет. На жаль, саме на цьому не було кременевого запалу (хоча на фальконетах бувають). Якщо вистрелити в запальний отвір – частина шроту може зрикошетити від краю, і влучити просто в мене!

Тому я вихопив з патронташу готовий паперовий набій з порохом, вставив в запальний отвір гармати і вистрелив в набій з пістолету. Фальконет не підвів. Але…

Не знаю, скільки картечних куль влучили у дракона, проте жодна з них не вбила його. Він видав страшенний звук, який не був схожий ані на крик птахів, ані на рев ссавців, ані на шипіння рептилій, і я інтуїтивно відчув, що зараз він відповість блискавкою, проте десь зліва бабахнув рушничний постріл, і блискавка влучила саме туди. Удар був доволі слабким, можливо, поранення давалося взнаки.

Несподівано хтось тицьнув у мене мушкетом. Біс, він же ґнотовий! Проте наступної миті ті ж самі руки простягли палаючу тріску.

Я підпалив ґніт та випалив у драконову голову, молячись про те, щоб він був набитий кулями, а не шротом. Таки куля! І у відповідь від дракона – ще один постріл, позаду!

Раптом мені здалося, що з голови, яка, до речі, за розміром була приблизно така, як в носорога, полетіли якійсь друзки, а мене обдало водою. Дракон упав. Не знаю, чи то подіяли кулі, чи то картечні рани виявилися смертельними, але він, нарешті, сконав.

Я не пам’ятаю, про що тоді думав, але головне стало зрозумілим одразу – клятий інь таки метав блискавки. Пригадую лише, що зопалу назвав його «електричний птеродактиль».

Я роззирнувся. Мушкет мені подав китаєць Ден.

Потроху оговтуючись, я побачив, що вся палуба була мокрою і порожньою. На батарейній палубі вибухнуло дві гармати і один фальконет, і саме з нього на палубу лилася цівка води. Решта не вибухнула, бо гармати стояли на дерев’яних блоках. Мабуть, усі загинули за секунду… А ми з Деном лишилися живими, бо стояли на юті, а він був сухим.

Несподівано ми відчули сильний поштовх – корпус корабля зі скреготом пройшов по піску і зупинився, а друга щогла, не витримавши сильні пориви вітру, зламалася з жахливим тріском.

– Є хто живий? – викрикнув я нижньонімецькою. Ден вторував мені китайською. Ані звуку.

«От тобі й на: електрична палуба замість електричного стільця!» Корма потроху розгоралася. Димом тягло й знизу, з батарейної палуби.

– Ден! Знайди кулі до цієї рушниці або ж кулелійку.

– Але ж можна…

Він почав та осікся. Так, мушкет можна зарядити, замість однієї великої кулі, кількома меншими, і навіть розтопленим свинцем, гвіздками, камінням. Проте це діятиме лише проти людей, для дракона ж – як слону голка.

– І ще порохівницю! Знайди собі зброю, якою вмієш користуватися, а мені візьми спис та халат з шапочкою. Зустрінемося на березі! – останню фразу я повторив двома мовами, а сам побіг вниз.

Мій гамак був прив’язаний на гарматній палубі, і саме там, у ньому, лишилися мої речі: рушниця, клунок та шабля, які привіз вихователь.

Клаус вчив мене не лише бою на шпагах але й володінню шаблею. Дай йому волю, вчив би лише шпазі, але в «програмі» було чітко сказано – упор на шаблю, до речі, саме ця зброя в Західній Європі була більш поширеною, аніж я собі уявляв після перегляду історичних фільмів.

Я вибіг на верхню палубу, перестрибуючи через палаючі місця – корабель горів все сильніше. Після стрімкого стрибку за борт і м’якого падіння на пісок, я швидко підвівся і пробіг зо сотню кроків. Під ногами вже була земля, і я знесилено впав.

Розплющивши очі, я побачив, як у повітрі, ретельно шукаючи ціль, кружляв другий інь. На щастя, дракон не шукав людей і просто метнув блискавку у корму каравели, довівши, що він або нерозумна істота, або просто дурень.

Спочатку вибухнули гармати всередині юта й на палубі, а оскільки корма була щедро полита водою, то крюйт-камера вибухнула секундою пізніше. Спалах був настільки яскравим, що я заплющив очі, втрачаючи шанс простежити, куди подівся дракон. Якби він кудись полетів, то це все-таки було би видно, тому мені з Деном лишалося сподіватися, що дракон таки загинув.

Ми піднялися на невелику сопку, і зупинилися. Нести стільки зброї було важко, а кинути – шкода.

– Ех, коня б! – вирвалося.

– Мені б також. – несподівано вставив Ден ламаною німецькою.

Тобто він знає не лише морські команди.

– Я вмію!

Було видно, що Денові бракувало слів, тому він перейшов на китайську:

– Я був… – він сказав кілька слів, яких я не зрозумів. Втямивши це, він просто промовив: «Я вмію їздити верхи». Ну, вмієш так вмієш…

– До речі, як тебе повністю звати?

– Можна Ден Другий, – можна так можна…

– Дай мені китайський одяг… Може, хоч здалеку приймуть за китайця… Ден, куди нам іти?

Трохи помовчавши, він заговорив:

– Біда в тім, що я сам сумніваюся. Порт, до якого ви йшли… Там заборонено торгувати іноземцям. Заборонено повсюди, окрім Макао та Гуанчжоу.

– Ми воюємо з португальцями. Тому до Макао не можна. Одна справа, коли приходить бойовий корабель, та ще й з грошима, а зовсім інша – коли двоє чужинців, яких можна безкарно вбити і ніхто про це не дізнається. До Гуанчжоу йти далеко. Але все-таки нам треба саме туди.

Він уміхнувся.

– Всі знають, що Цзигао любив лунів, але хіба справжніх? – Ден неначе розмовляв сам із собою, проте підтекст був очевидним.

– І де це ти бачив мене без одягу?

На моєму правому плечі було витатуйовано герб, за яким моя німецька рідня має розпізнати мене. Це був геральдичний щит з малюнком дракона. Ясна річ, на гербі було зображено не луня і не іня, а європейського дракона… Ще вчора я б сказав – «дракона з європейських міфів», проте… А раптом вони таки існують у Європі? У цій реальності?

– Я не бачив. Бачили інші. Вони кажуть, цей звір схожий на чжаофен. Чжаофен перемагає різну нечисть. Цзигао був ученим і збирав зображення лунів, інів та чжаофенів. Але коли до нього завітав справжній, то дуже злякався!

Науковий редактор. Терміном «дракон» при перекладі на європейські мови замінюють чи не десяток китайських термінів. Не зайвим буде додати, що ієрогліф, яким у китайській мові позначають «лун», тобто доброго та мудрого дракона – явна піктограма, а історія писемності не знає випадків, коли б піктограмами позначали б вигадану тварину. Зауважимо, що 12-річний китайський календар виглядає так: рік миші, бика, барса, зайця, дракона, змії, коня, барана, мавпи, курки, собаки і свині. Тобто, усі тварини реальні – крім дракона(?). Марко Поло звернув увагу, що на стінах та воротах імператорського палацу намальовані лише реальні тварини – але серед них був і дракон. Зокрема, великий китайський лікар Лі Шічжень (1515–1593 роках) у своєму творі «Книга про коріння і трави» оприлюднив малюнки костей і муміфікованої лапи дракона. Якщо кістки можуть бути скам’янілостями, то муміфікація, навіть природна, свідчить про те, що вік цієї лапи – не більше кількох тисяч років.

– Ми взяли багато зброї, нести важко буде, – продовжив китаєць.

– А кидати шкода.

Ми мали дві рушниці й дві шаблі на двох, зокрема в мене була також шпага як запасна зброя, сокирка-пістолет та спис. Я не хотів його кидати, бо пам’ятав Клаусові слова, що у випадку нападу великого хижака виручити може лише спис. Ще був клунок, в якому була праща та кілька метальних куль для неї.

– Я вам раджу шаблю – останнє слово він вимовив німецькою – помістити за спину, а цянь – так він назвав шпагу – до поясу.

Що ж, у цьому був сенс – по справжньому довгий клинок з-за спини важко витягти. Мушкет Дена на відміну від мого, не мав ременя (більшість рушниць були такими) тому хлопець поклав її собі на плечі як коромисло. Я колись спостерігав, що китайці носять на коромислі важкі вантажі – і ми було рушили, аж раптом китаєць штовхнув мене й притиснув до землі – «піратська» джонка підходила до берега.

Так, цікаво… І гармати на ній все-таки були, хоча й старі, невеликого калібру, але ними можна було дати непогану відсіч. Ніхто з джонки не зійшов на берег, проте складалося враження, ніби хтось звідти уважно роздивлявся уламки каравели.

Аж раптом… Ден знову зметикував швидше, тож ще раз притиснув мене до землі. До берега, ніби привид, спокійно рухався ще один корабель. Європейський. Детальніше вночі не можна було розгледіти. Несподівано цей корабель розвернувся й відкрив вогонь, щойно котрась із гармат опинялася на одній лінії з джонкою, лунав постріл. Мабуть, у них також канонірів^[8] було менше, аніж стволів, бо моряки постійно перебігали від однієї гармати до іншої.

– Що не так? Чому відкрили вогонь?

Відстань була великуватою, метрів зо двісті, але я побачив два вибухи на палубі джонки. Корабель стріляв гранатами. Проти дерев’яних кораблів розривні снаряди – гранати – страшна річ, бо порох дуже легко підпалює дерево, однак в морському бою їх використовують дуже рідко, бо єдиним висаджувачем є ґніт. Тобто фугасного детонатору немає, лише дистанційний. Проте пробити товстий борт корабля не ядром, а гранатою нереально – маси не вистачає, та й більшість гранат просто відскакують, не завдаючи жодної шкоди, тому, відповідно, їх використовують нечасто, хоча й возять із собою – на випадок бою з береговими батареями. Оскільки корабель-нападник був вищим, тож гранати кидали просто на палубу джонки. Було видно, як хтось намагався боротися з вогнем…

– Але чому вони почали стріляти?

Коли корабель пішов на великий розворот, Ден спробував щось пояснити мені на вухо, проте я не так щось розчув, як здогадався. У китайців були вогнемети, а оскільки на «європейцеві» щось спалахнуло, а потім відбувся вибух, стало ясно, що джонка підпалила корабель із вогнемету. Мабуть тому джонка й атакувала з дальніх дистанцій – там боялися вогнеметів.

Розвернувшись, «європеєць» привітав джонку вогнем з гармат лівого борту, але цього разу підійшов значно ближче, скоріш за все помилково, і… джонка вибухнула. Мабуть, одна з бомб влучила в порох. Проте, або пороху було багато, або там дійсно були вогнемети з великим запасом нафти, бо вибух був фантастичний, а в європейський корабель влучило всього кілька палаючих уламків, до того ж, він був просмолений. І це був іспанський корабель.

Реконструкція. Про пружини подій, які звалилися на мою голову, я дізнався значно пізніше, причому лише в загальних рисах. Тому я спробую зробити їх реконструкцію. Десь в Німеччині. Двоє. Один верхи, схожий на не надто заможного дворянина. Другий пішки, озброєний не просто до зубів, а по самісінькі вуха. Своїм виглядом чимось нагадує мародера однієї з цих банд, які захопили Німеччину. Щоправда, деякий подив викликає та обставина, що на місце зустрічі кожен прибув поодинці – у спустошеній війною країні це небезпечно. Їх могли не просто пограбувати та вбити, якби хтось помітив, а навіть з’їсти! Такий був голод! Якби побачили… А все-таки побачити таку двійку було нелегко.

– Гадаю, що він живий, – почав «мародер».

Дворянин кинув здивований погляд.

– Пірат повідомив, що він не міг залишитися в живих, але…

Дворянин кивнув. Він не гірше за свого співбесідника знав, що у чаклунському зв’язку передаються не слова, а зміст. Але, оскільки представники різних народів не лише говорять, але й думають по-різному, то важко бути певним, що його помічник та китайський пірат вірно зрозуміли одне одного.

– Вибухнув порох. Вибух був такої сили, що вбив навіть дракона, а уламки корабля розкидало навсібіч на велику відстань. Ніхто на борту не міг лишитися живим. Але… Мюллер стверджує, що не відчув його смерті. Хоча й не бачить його в камені. Там темрява.

– Мюллер міг і помилитися.

Несподівано у вухах обох загуділо, хоча стороння людина абсолютно нічого не почула б. Раптом той, що скидався на дворянина, підняв руку (це означало «Я сам») і вийшов на зв’язок.

Десь протягом хвилини він стояв, ніби закам’янівши, а потім раптом заговорив:

– Мюллер повідомляє, що він побачив у камені жіночі груди. Тобто хлопець повісив дорогу каблучку на шию, під сорочкою.

«Мародер» кашлянув.

– Ексцеленц, насмілюся запитати… А чи недаремно ми злякалися? Що ми знаємо? Що він невразливий…

Малося на увазі – невразливий для магічних атак. І невидимий для більшості засобів магічного пошуку.

– Ну так, невразливих – по тридцять-тридцять п’ять чоловік з кожної сотні, не дивина. Далі, ми знаємо, що небіжчик оплатив його навчання, з упором на володінні зброєю. Але якщо він – син покійного (а схоже на те, що так і є) – то все сходиться, навіть те, що наукам його по-справжньому не вчили. Купив би йому небіжчик маєток – ну й навіщо науки? Вистачить арифметики для розрахунків з орендарями, латини для спілкування та вміння за себе постояти.

Дворянин промовчав, але помовчав так, що в підлеглого й думки не виникло щось сказати.

– Можливо. – Нарешті вимовив він. – Можливо. Але… Вбитий…

Вони чомусь обидва боялися називати його на ймення. Ходили вперті чутки, що привид потужного чаклуна може з’явитися там, де назвали його ім’я. Ніхто точно не знав, чи це так, але охочих перевіряти не знаходилося.

– Він робив над цим хлопчиком якійсь чари. Я нічого не зрозумів, а він ще й посміявся над мною. Мені не подобається існування чоловіка, над яким було зроблено незрозумілі мені обряди. Передайте Мюллерові: якщо можна вбити, нічим не ризикуючи, то вбити. Якщо шмаркач почне проявляти якусь обізнаність з нашими справами, або спробує повернутися до Європи – знищити за будь-яку ціну. Якщо ж ні те, ні інше – то хай живе.

Повертаємося до мого щоденника.

З морського берега ми змоталися, запідозривши, що іспанці можуть висадитися, бо Нідерланди з Іспанією воюють, та не просто воюють, а й досі упереджено голландців вважають заколотниками. Тож, як сказано в одному непоганому фільмі для підлітків «На Аллаха надійся, а верблюда прив’язуй».

Отже, ми втекли з берега. Проте пригоди цієї ночі на цьому не закінчилися. Не пройшли ми й двох кілометрів, як піднявся вітер. Мені кілька разів здавалося, що мене відірве від землі і раптом… Я побачив людську фігуру, яка летіла на висоті п’ятдесят-шістдесят метрів. Жінка! І летіла вона, як лялька – руки-ноги бовтаються, а голова звішується на груди.

Науковий редактор. У китайських джерелах з посиланням на очевидців зафіксовані сотні випадків, коли вітер переносив людину на велику відстань. Так, наприклад, у 1740-их роках великий китайський поет, видатний прозаїк та історик Юань Мень, який тоді був начальником повіту, розслідував дві справи про перенесення людей вітром. Один раз вихор переніс дівчину на 90 лі (в той час лі складав 490–500 метрів). Він прийшов до висновку, що такий випадок скидається на реальність.

Мене всього пронизало бажання, аби вона приземлилася… Вона дійсно увійшла в пологе піке… Нічого собі! Ніколи не було такого, як фігурально, так і буквально, аби дівчата падали у мої обійми. Я не встояв на ногах. Дівчина виявилася доволі привабливою. Брюнетка, років 20. Мініатюрна. З карими очима. Коли вона прийшла до тями – хвилин зо п’ять, то перші слова були іспанськими, я спробував відповісти португальською, але раптом мені відповіли мовою, яка була чимось схожою на португальську (лише потім втямив, що це – галісійська):