Посол Царя Царів

Розділ ІІ
Китайськi перевертнi

Хата в горах з’явилася надвечір. Десь так метрів зо п’ятдесят від струмка. Ден відправився на розвідку і довго не повертався, я вже почав хвилюватися, хоча розумів, що – коли він нарвався на такого профі, що й не скрикнув, то такий би вже з’явився по наші душі. Коли ж він повернувся, то я з третього разу зрозумів лише те, що він нічого не запримітив.

– Я гадав, що тут жив даос!

На перший погляд, дерев’яний будиночок міг бути житлом відлюдника, проте… Ден підійшов до великої шафи. Майже така, як наша сучасна.

– Це дуже дорога річ. Дуже. Тепер подивися сюди.

У протилежній стіні стирчала арбалетна стріла.

– Це я спробував відкрити.

З цими словами Ден відчинив двері. Крім невеликого арбалету там було кілька комплектів чоловічого одягу різної ціни – щоправда, самого дорогого не було – бідний та середньої вартості, як китайський так і національних меншин. Але головне – на дверцятах, з внутрішньої сторони, на гачку, без піхов, висів, почеплений за прорізь у цубо, кинджал, схожий на малий самурайський меч. Тільки й різниці, що руків’я для однієї руки.

Вочевидь, арбалет – на період відсутності господаря, а кинджал – якщо доведеться розмовляти з не дуже приємним гостем. Власне кажучи, у появі його тут немає нічого дивного. Закон, який забороняє японцям покидати Японію, був прийнятий років три тому – а до того японці частенько вербувалися і в найманці, і в пірати. Зброю можна зніти з гачка за секунду, а форма клинку (довжина більше фута) дозволяє колоти й рубати.

– Тепер сюди, – китаєць вказав на темну пляму на земляний долівці. – Це кров. Пролита день або два назад. Людина, з якої витекло стільки крові, залишитися жива не могла. Тобто або господаря вбили і прибрали тіло, чи то він сам когось вбив, але такого, що кинувся втікати, навіть не забравши свою запасну зброю.

– Важко сказати.

– Чужого брати не будемо.

– Аякже.

* * *

На цей раз першим на варту став я. Точніше – сів, бо переконався, що коли я сиджу за кущем, то мені через його гілки все видно, а от з-ззовні за кущем нічого не розібрати. Поряд поклав арбалет та увіткнув у землю шаблю та шпагу. А між пальцями ноги приладив ренчонг. Це такий суматранський ніж для ноги, серед малайських найманців були й суматранці. Він виглядає як літера L, нижня паличка – рукоять, затиснута пальцями. Ходити з ренчонгом, як справжні суматранці, я майже не можу, а от так…

Не пройшло й години, як з двері хатинки висковзнула Анхеліка та…

– Tu as compris-moi?

Тобто – «ти мене розумієш?».

– Погано – відповів я нею ж.

Власне – моя дисертація була з французької, але з тієї пори я десять років не чув французького слова. Так що…

– Мабуть, в мене якесь слово проскочило…

– Не вбивай мене…

Я онімів. Відверто кажучи, і не думав.

– Я – єдиний свідок. Барони, вважай, вже мертві. Я була поряд, коли вітер підхопив Філіпу. Це були чари – мене ж не підхопив. І приніс її до тебе. Якщо ви повернетеся до християн і про це дізнаються, то спалять вас обох.

А це правда.

– Якщо ти про це ще не думав, то додумаєшся або вона підкаже. Не вбивай! Я нікому, нічого! Навіть на сповіді. Ніколи! Не вбивай! Я…

Вона не сказала, що ладна заплатити будь-яку ціну, але це було видно неозброєним оком. Вона боялася. А з баронами не пішла, бо… Бо це дійсно вірна смерть.

Всіх нас мало не згубила моя дурість – я порушив правило «Вартовому не можна розмовляти».

Для пояснення, а не у виправдання – скажу, що в XVII столітті це правило ще не винайшли. Вартові розмовляли, палили – та й не тільки це. Але ж я його вже знав!

Несподівано Анхеліка здригнулася та подивилася за мою спину. Як же я вдячний Клаусові, який не просто вчив мене володіти зброєю, але й ганяв за сценарієм «Несподіваний напад». Я вирвав з землі шаблю – і ледве встиг підставити голомень під рубячий удар довгого кривого кинджалу. Брязнуло – куди тому дзвону. Одночасно почувся інший тріск – я спробував вистрелити зі спареного пістоля, проте – вічне прокляття колісних замків – лопнула пружина. Я вдарив ногою, точніше ренчонгом, і зворотний удар перетворив мене на м’яч (від переломів знову порятував колет) і ляснула тятива – Анхеліка зуміла вистрелити з арбалету. Нападник заволав диким, нелюдським голосом.

Оскільки відстань була нікчемною, то стріла пройшла наскрізь. Він міг би встигнути вбити іспанку, а, можливо, і мене – проте, як часто буває з жорстокими людьми, погано переносив біль. І кричав. Я, підскочивши, зробив випад шаблею. В горлянку. Анхеліка тряслася, її зуби стукали. Вона вбивала лише дичину на полюванні.

– Нічого, Анхеліка, все добре. Головне, що ми живі.

Філіпа, що вибігла з будинку, обпекла нас поглядом – вона що, ревнує? Тільки хай не каже, що закохалася з першого погляду. А от що дивиться на молодого, як на свою власність – то це так.

– А це таки даос. Точніше, той, хто жив тут під видом даоса, я його раз бачив.

Це Ден вніс ясність.

– Тепер, гадаю, ми можемо взяти деякі з його речей. Перевдягнути їх – дійсно, сукні жінок в жахливому стані – і там я знайшов аж сто лян срібла.

– Так, китайці розплачуються, головним чином, сріблом на вагу. Лян – це більше, як тридцять грамів срібла.

…Коли Ден замінив мне, а я ліг рядом з Філіппою (даос спав на циновках), та щось пробурчала про «твою віконтесу», але, коли я просунув плече під її голову та почав гладити волосся, заспокоїлася. А мені знову наснився той самий сон.

Наш взвод снідає, хлопці кепкують з мене, бо вночі я стріляв на шум, а там нікого не виявилося, лейтенант мляво захищав мене, мовляв, краще підняти зайву тривогу, аніж всім загинути.

І раптом ми почули шум танків. З півночі. Займаємо оборону! І виходить колона танків… Всі під триколорами. Це останнє, що я пам’ятаю…

* * *

Вранці Ден вже був готовий до походу, причому кінь був осідланий, за поясом в нього була сокира – стара, щербата та заіржавлена, лжедаос дрова нею рубав, а в руці – шматок бамбуку, один кінець зрізаний навкоси.

– Я поїду, куплю коней, –  ага, все правильно, – у ці смутні часи людина, яка взяла з собою сокиру та бамбуковий посох, яким, до речі, й колоти можна – вона не викличе великих підозр. На відміну від чоловіка зі справжньою зброєю.

– Залишайся тут. Рудій наложниці дай маленький арбалет, повинна стріляти влучно.

– Руда не моя, – слово «наложниця» я вимовити не зміг.

– Якщо ти схочеш, нікуди не подінеться.

Коли він поскакав, я розбудив жінок.

– Швидше збирайтеся! Перевдягайтеся в ось це!

Сам, все-таки вийшов, бо, якщо Анхеліка не буде мене проганяти, то Філіпа приревнує. Обійшовши будинок, підійшов до того місця, куди Ден відтягнув труп господаря. Сам не знаю, що я бажав знайти, але не знайшов нічого, крім… Корпус та шия мерця були вкриті жахливими рубцями, не схожими на сліди зброї. Ще вчора я б сказав, що після таких ран людина не виживе.

– Ну, може, його магією підлікували.

Чим він точно не був, так це зомбі – мене заділи краплини крові, і вона була тепла. Повернувся і зайшов до хижі.

– Ні, чесно не подумав.

Не такий багатий мій досвід був щодо жінок, я просто не подумав, що за десять хвилин вони не встигнуть…

– Ні, галасу не було.

Анхель посміхнулася, Філіпа обпекла поглядом, головним чином тому, що та посміхнулася – на цьому все й закінчилося. Довелося просто рявкнути:

– Швидше!

– Ти йому не довіряєш? – несподівано спитала віконтеса.

Віконтеса!

Не звертай уваги, що їй не більше двадцяти двох.

Вона брала участь у придворних інтригах.

Чи довіряю я Дену? У його розповіді в одному випадку кінці не зійшлися з кінцями, мабуть, він теж вважав мене молодим. Що правда, те правда – кілька років тому здавалося, що повстання придушене. Одні загони були розбиті, їх рештки ховалися у горах. Інші здалися на тих умовах, про які сказав Ден. Проте й року не пройшло, як недобитки спустилися з гір і кістки швидко обросли м’ясом, а загони, що, начебто, здалися, повстали знову. Але… Ким міг бути у повстанський армії чоловік, який пройшов курс підготовки на офіцера, і воював кілька років? Командир, причому скоріше за все – не сотник, а підіймай вище. І такий найнявся слугою до капітана корабля? Що він може почистити і одяг і зброю – вірю. Що він переконав капітана, що в бою прикриє спину – вірю тим більше. А навіщо йому це? Та будь-який багатий китаєць такого охоронця засипле золотом…

Сто проти одного – Ден агент, направлений на Тайвань, аби з’ясувати, з чим їдять європейців та чого від них чекати? До речі, він міг з самого початку бути у повстанців лазутчиком. Бо служба кінним кур’єром вимагає великої спостережливості. І розбійники можуть напасти, особливо в голодний рік, і хижаки, і допитливі до того, що там в рапорті до Пекіну? – знайдуться охочі перехопити гінця. Щоправда, зараз я його майже що не підозрював. Якщо в нього завдання – бути агентом на Тайвані, то йому вигідно повернутися з нами. Але ось ця хата дуже схожа на явку якоїсь спецслужби, і один Бог знає, хто сюди може завітати.

Я заправив за пояс японський кинджал – замість своєї сокирки, яка з поломкою пістолю втратила сенс. А довгим власне китайським кинджалом заволоділа Анхель. Ми відійшли метрів на двісті, і піднялися на скелю, на яку можна було піднятися лише з одного боку.

– Залишайтеся, поки що, тут – а сам повернувся, почав знищувати наші сліди. Зокрема, скатав їхні сукні у кулю, в центр помістивши невеликий камінь. Треба буде втопити.

– Я не міг зрозуміти, що саме мені не подобалося, коли…

Я виміряв пальцями зовнішню стіну шафи, потім внутрішню. Ні, відстань однакова. Але щось мені не давало спокою. Щось десь не те. Несподівано я – де й сили взялися – здвинув з місця шафу. Так і є! Під нею – яма! Навіть без кришки. У ямі – рушниця. Короткий карабін японського типу, який роблять не лише в Японії, але й на китайському узбережжі. Ці карабіни – «вочун» – популярні, бо легкі, зручні та відносно дешеві. Тут же – боєприпаси, хоча порох не в порохівниці, а в лантушку, порохова мірка у вигляді ложки – примітивно. Поряд – скринька. Я намагався бути обережним, але жодних таємних голок не вилетіло. Ден казав про сто лянів срібла? А лянів п’ятнадцять золота він не бажає? Десь приблизно так з півкіло золота.

* * *

…Жінки сиділи, і явно щойно полаялися. Добре, хоч не повбивали одна одну. Ясна річ, не через мою, досить сумнівну, красу. Просто союз зі мною дає трохи більше шансів вижити.

Або…

– Вона здогадалася, що я можу згубити вас.

– Не смій говорити мовою, яку я не розумію!

– Філіпа, нікуди вона не донесе. Бо я верну вас іспанцям, і жоден інквізитор не повірить, що вона подорожувала разом з чаклунами і сама ні в чому не винна.

Галісійка втямила не всі слова, проте сенс дійшов до її чарівної голівки. Потім я повторив французькою. До віконтеси дійшло також. Мабуть, щодо інквізиції в неї ілюзій не було.

Я підпалив трут та зайняв дівчат розмовою, аби відволікти від неприємних думок – запропонував їм допомогти мені вдосконалитися у португальсько-галісійському суржикові, та й у французькій теж.

Спочатку я казав щось португальською. Якщо Філіпа розуміла, вона правильно повторювала галісійською, а Анхеліка – французькою. Не розуміла – вже я переходив на французьку. Заняття часто супроводжувалося приглушеним сміхом – коли до них доходило, що насправді я бажав сказати, а що воно в мене вийшло.

Раптом мені щось не сподобалося і я підняв руку – мовчіть, мовляв. Щось не так, але що саме? Птахи змовкли – першою втямила Анхель. І тут…

Моє татуювання раптом запульсувало. Я подув на трут, запалив ґноти і… Через кілька хвилин, що здалися мені вічністю, на галявину вийшов звір. Спочатку я подумав, що це пантера, тобто леопард чорного кольору, проте кішка була настільки великою, що якось само собою прийшло розуміння – це чорний тигр.

Науковий редактор. В китайських джерелах є чисельні згадки про чорних та білих тигрів, що якось пов’язані з магією. Білі тигри – реальність, вони бували навіть у зоопарках. Повідомлення про чорних тигрів час від часу надходять з Індії.

Дівчати зблідли, Філіпа затисла рота руками і я подякував долі, що зі мною – дворянки XVII століття, які бували на полюваннях – жодна не загорлала, хоча злякалися… Тигр рушив було до відкритих дверей (!!!), потім зупинився, почав обнюхувати землю, дійшов до місця вбивства, по сліду пройшов за хижу, де лежав труп, повернувся та почав зовсім по людські роздивлятися увсебіч.

Несподівано вийшов ще один тигр, білий. До речі, більший за розмірами. На хвильку з’явилася надія, що вони подеруться, може, навіть, білий тигр – посланець світлих сил? Дідька лисого! Хижаки обнюхали одне одного, явно вітаючись, та рушили до нашої скелі.

Формально в мене були три постріли на двох звірів, три, бо маленький арбалет за потужністю приблизно дорівнювався пістолю, тобто проти тигра нічого не вартий… Але з великого арбалету та з японського карабіну я ніколи не стріляв. Тобто бити з них – з кількох кроків. Майнуло в голові читане у дитинстві – тигра, мовляв, можна вбити лише тоді, коли ти влучиш між очі. Ну це, гадаю, спереду. Під ліву лопатку теж має спрацювати. Але й стріляти, не переконавшись у їх намірах, не можна. Звірі йшли по наших слідах.

Чорна Смерть і Біла Смерть. Я повернувся до покатого боку скелі. А от увіткнути шпагу – підставку для рушниці – нікуди, суцільне каміння. Несподівано Анхеліка пройшла вперед, сіла, та, взявши рукою дуло моєї рушниці, поклала собі на плече. А великий арбалет поклала на друге, тримаючи руками за стремено. Тепер я можу зробити два постріли за кілька секунд. Тигр з’явився один – чорний. І зупинився, б’ючи себе хвостом по боках. Він знав, що таке рушниця! Несподівано він розвернувся вправо, підставивши мені лівий бік. Далекувато…

Несподівано дико, страшно закричала Філіпа і пролунав постріл з карабіну. На щастя, Клаус ганяв мене й на таке. Якщо попереду – ворог, а позаду щось неясне. Тому я вистрелив, побачив, як здригнулося тигрове тіло від удару кулі, схопив арбалет і лише тоді обернувся. Філіпа, з перекошеним від жаху обличчям, дивилася на край скелі, але там не було нікого та нічого. Тепер крикнула віконтеса, я знову розвернувся – Чорна Смерть була менше, ніж в десяти кроках. Постріл! Ногою відкинути вбік іспанку, руками підняти арбалет над головою.

(«Не витрачай часу на те, щоб перехопити рушницю й бити прикладом. Якщо ворог далеко –  діставай холодну зброю. Якщо впритул – бий стволом, як палицею!»)

На моє щастя, тигр отримав дві смертельні рани. Кулею було пробито аорту, а стріла до самого кінця увійшла туди, де шия з’єднується з тулубом. Тому бити арбалетом по голові не довелося.

– А-а! – це знову Філіпа.

Над краєм скелі біла тигряча голова з кривавою раною на лобі. І дві лапи тримаються за край, підіймають тіло.

– Застрибнув, сука! Біс, там же усі десять метрів!

Коли він стрибнув вперше, іспанка влучила, але через форму черепа слабка куля з не дуже потужного карабіну пішла на рикошет. Приголомшена тварина впала униз… і стрибнула знову. Я схопив із землі списа. Один з предметів навчання у Клауса – відбивати кінцем шматка бамбуку кулю, сплетену з ротангу – кінцем, зрізом відбивати. І коли Біла Смерть стрибнула, я встиг підставити спис. Інше питання, що він зламався.

* * *

Біль. Чорний та червоний океани болю. Спалах та біль. В якихось перервах ввижаються дві жінки в сльозах. Коли ж очуняв, то мені знадобилося біля хвилини, аби втямити, що я лежу на циновках у будинку лже-даоса. Рот і горлянка пересохли, аж плівкою вкрилися. Ніч. Світиться якійсь каганець. Я сів. І обидві заверещали. Радісно. Дві пари рук обійняли мене. Я заволав від болю і впав на спину. Обійми трохи послабли, але дві пари губ сковзали по моєму тілу і лише зараз я зрозумів, що я – в костюмі Адама. За винятком двох пов’язок – однієї вузької, що охоплювала голову – нижче очей, але вище рота та другої навколо тулуба.

Так що попри пекельний біль в голові та полум’я, що пульсувало на боці та в носі, я від їх поцілунків ясно що відчув, це стало помітно, і раптом Анхеліка задула каганець, і через кілька секунд на мене лягло тепле тіло.

– Якби ти знав, як ми боялися!

Таким був лейтмотив їхніх речей, коли до мене повернулася здатність тверезо мислити, а вогонь запалили знову, і я остаточно переконався, що це, все ж таки, була Філіпа, яка прилаштувалась збоку, так нічого і не одягнувши. Я спробував прикинути. Раз ми живі, то тигри мертві. Хтось так страшно вив! А оце серйозно!

– Рушниці! Де рушниці та інша зброя?

– Он, під стіною. Рушниці я набила. А от натягти великий арбалет сили не вистачило.

– Боюся, в мене зараз її також не вистачить.

– Вона така смілива – Філіпа має на увазі Анхеліну – вона відтягла тебе від тигра, коли той ще не зовсім помер, а коли ми тебе затягли сюди, вона тричі ходила за зброєю! І твої рани вогнем припалила!

– А от з цього місця…

Я подивився на валенсійку (вже довідався, що родом з Валенсії). Та знітилася, але почала розповідати.

– Ти вдарив його з такою силою, що спис увійшов в груди та дійшов до хребта. Тобто це тигр стрибнув так, що нанизався. Але казати це я не стану. Так що його задні лапи не діяли. Він якось вхитрився вдарити тебе обома лапами, що залишилися. На боку – дрібниця, хоча твій колет жоден кравець не починить.

Як це – дрібниця, коли болить? Мабуть, все ж ребра зламані.

– А от другою він тебе лише задів.

Так, а от вирази їх облич мені не подобаються. І знову перша наважилася Анхель.

– Носа в тебе, вибач, більше не буде…

До мене не зразу дійшло. Потім я сів, намацав позаду вузол. Розв’язав. Серед моїх речей є люстерко, бо я щодня голю не лише пародію на бороду, але й голову. Проти вошей. А знамениту перуку не ношу – чхав я на моду. Так. Схоже на дірку у хворому зубі. – З припалювала палаючою паличкою. Порохом побоялася, бо ти міг вдихнути.

– Відтепер я потворний урод…

– Тобі Філіпа вже довела, що…

Раптом Анхель рішуче махнула рукою, щось сказала іспанською, і дмухнула на каганець, а я знову відчув губи Філіпи на своєму тілі.

* * *

– Ти не спиш.

Анхель не питала, стверджувала. А Філіпа посапувала під боком.

– Лягай спати, – відповів я. – Постою. Вистрелити зможу. Тільки, заради бога, мовчи, бо минулого разу ми мало не загинули через розмови.

Я піднявся, запалив каганець, знайшов у шафі більш-менш підхожі штани – деталь одягу якоїсь національної меншини, короткі, схожі на бриджі, запалив люльку – для ґноту – та став біля дверей, які вели в «передбанник». Я пробув на варті до ранку, після чого все-таки забувся коротким сном. Коли прокинувся, Ден ще не повернувся, і це почало мене турбувати. Другою проблемою виявилося, що, хоча вдови… до мене тільки зараз по-справжньому дійшло, що обидві – вдови – знайшли рис, але не змогли його зварити. Звикли до служниць.

Довелося мені чаклувати. Потім виникла смішна проблема, бо ложка була одна (моя), а їсти паличками ніхто не вмів (і я також). Нічого, попоїли по черзі.

Під час пошуків солі я знайшов шампунь, яким китайці користуються тільки бог знає скільки століть, то ж помив у струмку ті частини тіла, які не були перев’язані.

– Знав би ти, – почулося позаду – які вона обітниці давала. Мовляв, якщо виживеш, то ніколи не зрадить. Поки ти з нею, то буде лише з тобою. Ревнувати не буде. А коли ви розстанетеся – релігії все ж різні – то вийде заміж і ні-ні-ні!

– А які ти давала? – поцікавився я, не вилазячи з води – яка доходила мені до поясу, адже я сидів.

– В усьому тебе слухатися, – засміялася валенсійка.

Жартує?

– Так, ловлю на слові. Тягни сюди Філіпу і помиєтеся. Не заперечуй, обітниці треба виконувати. А їй скажи, що інакше розсерджуся.

Від них обох, м’яко кажучи, не парфумами пахло.

* * *

Ще трохи поспавши вдень (голова продовжувала боліти, мабуть, в ній таки є, чому струшуватися) я почав готувати набої для японського карабіну. Оскільки, крім рису, я знайшов якусь муку – навряд чи пшеничну – то, ще варячи рис, заварив клейстер. Тут практикуються патрони двох типів. В одному – порох та куля, в іншому – лише порох, куля окремо. Для своєї рушниці я користувався другим типом патронів, бо… Бо тут не так вже й рідко кулю замотують в пластир. А я додумався. Можливо, що у першому житті я щось таке бачив або читав. Коли ти відливаєш кулю у кулелійці, то залишається ливарний хвостик – дійсно, дуже схожий на хвіст. Його інколи обрізають, інколи пхають кулю в ствол разом з ним. Я прорізав по центру кожного пластирю маленький отвір, просунув у нього хвостики, і міцно прив’язав. При пострілі пластир перетворювався на стабілізатор. Стрільба по мішенях показала, що таким чином точність трохи підвищилася. Незначно. Але це «незначно» може порятувати життя. Скоріше за все, й порятувало, адже влучив я чорному тигрові близько до серця.

Проте кулі до японського вочун вже без хвоста, кулелійки я не знайшов (якщо доживемо до зустрічі з ковалем, то треба буде замовити), то я розрізав на шматки папір, про який Ден сказав, що це – якісь даоські тексти (сподіваюся, дао не образиться) і зробив дюжину патронів. Мій патронташ – це спеціальні гнізда на моєму шкіряному поясі. Десять гнізд: вісім я використовую для рушничних набоїв, два – для пістольних.

Тепер я поклав у гнізда сім патронів для старої рушниці, як більш знайомої, та три до карабіна, та наготовив патронів і для того, і для іншого – скільки було куль. Треба буде дамам замовити якусь торбинку, аби скласти запасні. Біс, а, може, вони й шити не вміють? Оскільки ж робота роботою, а голова, хоч і хвора, та думає, я роздумував про причини поведінки Анхель, яка стала вдовою лише позавчора. Ну, я здогадуюсь, що великого кохання там не було… Проте. Не міг також сказати, що вона домагається мене… Власне, в чомусь вона була кращою за Філіпу. І зовнішністю, і хоробрістю, і розумом. Ось тільки не хочу я Філіпу кидати. Так, ми розстанемося, я не зможу жити в Іспанії, вона не кине свою дитину – а коли кинула б, я б на неї і не глянув би. Рештки носу під пов’язкою боліли та чесалися. Через те, що я дихав ротом, він, мабуть, вже скам’янів – таке було враження. А попереду ще одна – мінімум одна! – ніч у хаті, яка мені чомусь дуже не подобається.

Анхель стала перед моїми очима.

Добре, що вона не розуміє французької. Відверто кажучи, була певна, що ти скористаєшся. У відповідь я почав переказувати байку дідуся Крилова «Троєжонець», де цар зобов’язав його жити з усіма трьома, а головний герой натомість удавився. Валенсійка зареготала, нарешті промовила:

– Ну, якби треба було…

– Якби я запросив таку ціну за захист, то сплатила би. Не мені тебе судити.

– Якби ти знав, як я зненавиділа чоловіка за час цієї подорожі. Ти плавав колись так, щоб довго?

– Малий був, не пам’ятаю.

– Погана вода, просто з пліснявою якоюсь. Сухарі, в яких стільки хробаків, що я їла їх, заплющивши очі. Солонина… – вона вилаялася по-матроському. – Постійно качає, так, що й від доброї їжі нудило б. І все це – безкінечно довго. Та я вже розумію, що нічого романтичного в подорожах на вітрильниках немає. А він ще й вимагає, все йому мало. Міг же й не їхати, або хоч мене полишити. Якщо вдасться одружити на собі когось тут, в колоніях, то ніколи не повернуся назад. Взяла б тебе, бо на тебе можна покластися, якби не різниця у релігії – але мені перейти в гугенотську віру… Тобто в протестантизм. Утратити спадок по батькові та чоловікові. А тебе навернути до католицтва – жити та тремтіти, аби якійсь інквізитор не вирішив поживитися. Так що спи з Філіпою.

* * *

На цей раз я простояв усю ніч. Мені було страшно. Ні, ніяких підозрілих звуків я не чув – навіть виття десь не дуже далеко скоріше за все видавав здичавілий пес. Але темрява душила мене. І жах – якщо Ден загинув? Якщо він видав нас під тортурами – і зараз з’явиться місцева поліція? Якщо прибудуть ще якійсь тигри, леви, агенти маньчжурської розвідки?

До речі, якщо хтось не зрозумів, чому вони намагалися прибрати заарештованих іспанців – то все просто. До їх втручання в офіційній місцевий влади був вибір – або стратити іспанців та… «який іспанський корабель? Ми нічого не бачили та не чули». Або навпаки – заявити протест іспанцям, які на Формозі досить слабкі і можуть піти на поступки, аби китайці не прийшли на допомогу голландцям.

Якби ж маньчжурський план вдався, то влада, побачивши трупи та сліди цих… неандертальців? – чи як їх? Заспокоїлась би влада, а маньчжури послали б на Тайвань закривавлені іспанські речі та кількох китайців-лжесвідків – «підступний, нічим не спровокований напад на мирний іспанський корабель.» І тоді дідька лисого іспанці продадуть китайцям європейські гармати.

Вранці, коли жінки прокинулися, я зробив кілька кругів довкола хати, переконався, що тигри не ожили, і їх трупи нікуди не поділися і несподівано для себе знайшов цілу колонію білих грибів. Спочатку я не повірив своїм очам, проте це точно були білі – тож проблема їжі на сьогодні була вирішена.

Дівчата трохи крутили носами, але полювати я ще не можу, та й не факт, що, не знаючи місцевості, когось вполюю – і залишати їх одних також не можна, отже грибний шашлик був приготовлений та з’їдений. Проте виспатися вдень мені так і не вдалося. Бо Ден все-таки прибув. На чотирьох віслюках типу «ішак». Я був вдячний йому за те, що, подивившись на залишки мого носу, китаєць нічого не сказав. Вислухавши мою розповідь, він подивився на тигрів, і повернувся зі словами:

– Мабуть-таки, перевертні.

Мені доводилося читати якусь збірку середньовічних китайських повістей, то я знав, що китайське вчення про перевертнів принципово відрізняється від європейського. За уявленнями мешканців Серединної держави, перевертні – не люди, які обертаються звірами, а, навпаки, звірі, що можуть обертатися людьми.

Він кинув у землю уламок спису з наконечником, який витяг з тіла Білої Смерті, пішов з сокирою до лісу, повернувся з двома довгими шматками бамбуку та почав пристосовувати наконечник до одного з них.

– Списи потрібні.

А після певної мовчанки, продовжив:

– Загибель кораблів та все таке інше викликало великий шум. Я підозрював, що так і буде, тому хотів йти в Гуанчжоу, хоча це й далеко. Але головне, що Гуанчжоу в інший провінції. А після скасування нашої служби кожна провінція живе своїм життям. Проте…

Йому не вистачило слів. Мабуть, він хотів сказати, що шум побив усі рекорди.

– Гуандун від Фуцзяні відділений горами, а туди послали гінців перекрити проходи.

– Може, є таємні стежки?

– Є. Але я їх не знаю, і не знаю, хто б знав. Тому я продав коня та купив човна. Справа в тому, що річка, в яку впадає – кивок у бік струмка, яка – як і всі річки Фуцзя- ні… – йому знову не вистачило слів, і він руками зобразив, як щось пливе.

– Судохідна, – підказав я німецькою.

– Лише в нижній частині. Але я найняв людину, яка знає протоку, якою човен може пройти в гори. В безлюдні місця. В цих горах мало людей. Пересидимо там два-три місяці, а потім…

Він поклав убік спис, витяг з торбини наконечник, від бічної грані якого відходив міцний гак, і почав припасовувати його.

– Списи потрібні. Човен підійде завтра-позавтра. Мені тут дуже не подобається, проте ночувати просто неба ще небезпечніше.

У мене майнула думка, що таким списом легко вбити людину, проте в тіло тигра чи лева він увійде не досить глибоко – гак не дасть. Проте стягнути вершника з сідла таким гаком можна.

* * *

Прокидатися не було бажання. Філіпа так затишно лежала на моєму плечі, що… це було дуже добре. І, соромно зізнатися, але гріх втаїти – Анхель, яка примостилася зліва, також неприємних відчуттів не викликала. Ден встиг приготувати сніданок з грибів, причому використав не лише боровички, але й ті, що ростуть на деревах. Причому він їх не просто підсмажив, а якось там протушкував. Дівчата, попри їх упередження проти грибів, пальчики облизали. Я знову їв останнім (бо ложка ж одна), зробив ще один обшук в шафі, розрізав якусь шовкову річ, та пов’язав на обличчя хустку – як розбійник в кіно. Власне кажучи, це нас і порятувало. Бо просто хустка мені не сподобалася. Її нижній край весь час підіймав вітрець. І, коли Ден зі своїм луком вирушив на полювання, я заборонив дівчатам виходити з хатки. То я сів там, де мене, на ганьбу мою, мало не захопив зненацька даос, і почав пришивати до хустки поворозки, аби закріпити, як протигрипозну маску. І раптом…

Раптом змовкли птахи. Їх голоси просто урвалися, неначе хтось вимкнув звук у телевізорі. І знову ожило, пішло пульсувати моє тату. Я запалив ґноти рушниць від своєї люльки, та заліг за кущами. Вони вийшли не поспішаючи. Скоріше за все вони вважали, що ми нічого не зрозуміємо. Ні, вони рухалися так, аби їх завчасу не помітили, якби не птахи, і якщо я був всередині хати (особливо, якби заснув удень). Чоловік і жінка. Жінка без головного убору, з якоюсь некитайською високою зачіскою, волосся чорніше за крило крука. Чоловік, з-під шапочки якого вибивається біле волосся. Я не зразу втямив, що воно не біляве, не сиве, а біле – ніколи не бачив аль- біносів.

Я не міг повірити. Це неможливо. А дракони – можливі?

На щастя, вітрець дув на мене. І на ще більше щастя, в тигрів поганий нюх. Навіть в людській подобі. Зі своєї позиції я бачив підходи до будинку. І ось… Цього треба було чекати, але від того не легше.

Лжедаос. Також воскрес. І рухався до хати. Я з жахом приготувався померти, бо пострілів у мене всього два… Перед очима майнула жахлива картина – тигри пожирають дівчат живцем. Я зобов’язаний хоча б їх вбити. Раптом пролунало жахливе ревіння і жовта тінь вистрибнула з-за рогу, збила даоса з ніг.

Лев. Такий самий, як у видінні, або той самий. Видовжена морда, коротка грива. Даос корчився в його лапах. Тигри кинулися в атаку. Вже в своєму справжньому вигляді. Ніякого перетворення, ніякого переходу, не корчилися тіла, не розпливалися. Просто були люді, а стали тигри.

Я прицілився і вистрелив в білого. Влучив! Це важко, але я влучив! В серце.

Тигриця глянула на мене багатообіцяючим поглядом – і разом з цим мене пройняв жах. А вона ніби завмерла перед левом.

Стріляти з вочун – японської аркебузи – на такий відстані складно, бо я до неї не звик. Я пішов до них. Пішов, тримаючи в руках рушницю з запаленим гнітом. Тигриця покосилась на мене, на лева – і кинулася втікати.

Лев загарчав, а з хати донісся якийсь писк. Я завмер. Лев подивився мені у вічі. А кажуть, що звірі такого не роблять… Я здригнувся, бо до мене дійшло. З запізненням. В очах лева світився розум!

Не думаючи, я обережно поклав рушницю на землю і простяг левові руки. Ми не вороги! Ми не вороги! Страшно було… Секунди спливали повільно й здавалися безкінечними. Зрештою, лев повернувся, зробив кілька кроків, різко обернувся через плече – яке щастя, що я не підняв рушниці. Він явно перевіряв, чи не готуюсь я бити в спину. Не готуюсь, я взагалі був в ступорі.