Шепіт крил метелика

– Ти у Чистилищі. – промовив він. – Звичайно, це не те місце про яке ти читала у шкільному підручнику і кожен називає це місце по-своєму. Тлумачення цього слова не може пояснити всього, що тут відбувається, але тобі поки що воно підійде. Це світ, де душі, народжені на Землі, стають дорослими, а подорослішавши відлітають до справжнього, живого світу.

– Але я народилася, їла, жила, розмовляла, купувала речі, я тримала їх у руках!

– Звичайно, а ще ти була сліпа, не мала справжніх почуттів і не вміла розмовляти. Зараз же ти отримаєш зір та розум. Дивись, перед нами маячить печера. Я буду чекати тебе з іншого боку.

– Ви покинете мене?

– Я лише можу допомогти тобі, а здобувати себе ти маєш сама. Кожне створіння унікальне, немає еталону. Вибач, що залишив тебе.

Створіння зникло, рука Анни погойднулася донизу. Вона обвела поглядом довкола і за призмою осик помітила скелю. Її чорне око манило Анну, дихаючи на неї болотною свіжістю. Несміливий крок, ще один і ось її рука доторкнулася до мокрого каменю. Його уступи були різкими, подекуди гострі кінці впивалися у свого попередника.

Анна зайшла до середини. Чорнота навкруги проковтнула її, до мозку лізли жахи із темної кімнати, в якій вона лежала перед сном. Краще було нічого не бачити ніж це. Анна закрила очі, та раптом почула спів: тихий, ніжний, жіночий голос. Він іскрився, відбивався від стін, летів м'якенькою пір'їнкою.

Сміх, немов чистий крик прозорої криниці, летів високо вгору і з плеском падав до вируючої води. Руки хлюпотіли, кружляючи неземним, лісовим вітерцем. Тихий шелест звучав звідусіль, немов сотні легеньких крилець підіймаються та кружляють над річковими німфами.

Анна підняла укриті крапельками повіки. Її легені неслухняно хапали повітря, серце, пробуджене після раптового живого сну, палахкотіло незвичним трепетом. Вона стояла тримаючись рукою за вогку стіну. Крапельки стікали на руки, а пальці погрузли в моху. Він було неначе тепле, м'яке бабусине крісло біля побіленої пічки. Анна підняла другу руку і теж погрузила її в вогку траву. Ледь насолодившись приємною миттю вона вирушила назустріч темряві. Контури печери з кожною хвилиною вимальовувались все чіткіше. Звиклі очі, побачили величезні кам'яні сосульки над головою і два проходи поперед неї. В лівому виднілося далеке, мутне, зеленаве сяйво; в правому лунали плескіт, сміх і тиха загадкова пісня. Вихід манив спокоєм, а спів надривав у душі нові, досі невідомі струни, які тягнули до себе та терпеливо чекали.

Вибір виявився легким, вона більше не мала чого втрачати, тому складнощі тепер були лише черговою пригодою. Анна зібрала всю силу, яку мало її маленьке тіло та пішла до покритого мороком шляху. Печера звужувалася, в деяких місцях дівчина була змушена перелазити через гори каміння, іноді проповзати під низькою стелею. Повернувши на черговому колі лабіринту, в очі Анні вдарило світло. Ніжно-блакитне сяйво сотень маленьких світлячків освітлювало темну гладь озера. Хвилі коливалися від протилежного боку печери, прихованого тінню до піщаного берега, в який впивалися кам'яні брили, що слугували сходами до іншого життя

На берегу сиділи юні красуні. Вони мали білосніжну шкіру, елегантні риси обличчя. Полум'яне, світле, немов перший сніг, темне, немов остання зимова ніч волосся русалок спадало до поясу, після якого починався хвіст, покритий срібною лускою. Вони бавилися водою, плескали долонями по гладкій поверхні озера та слідкували за величезними хвилями. Русалки сиділи на скелястих виступах, що маячіли, немов перші діти збіднілої жінки.

– Ти будеш гратися з нами? – поцікавилася дівчинка з каштановим волоссям та фіолетовими пасмами, не повертаючи обличчя до Анни.

– Я б хотіла порозмовляти з вами.

– Це набридає, постійно одне й теж! – вередливо промовила русалка.– Лише три питання для будь-якої із нас. Ти трішки псуєш цю красу, хоча трішки і привносиш певного колориту.

Анна обережно спустилася кам'яними брилами і сіла поодаль, оглядаючи темну гладь підземного царства.

– Чому ви тут?

– Правильніше було б запитати, чому тут знаходишся ти? – русалка, з палаючим волоссям, повернулася до Анни та ласкаво посміхнулася.– Ми ніколи не зустрічаємося випадково, ми частини одне одного, взаємодіємо, навчаємо одне одного. Ми одне велике створіння, яке розпалося на тисячі маленьких атомів. Тут не існує часу, мапи, списку осіб запрошених на чай у твій затишний будинок. Ти живеш лише одним моментом, моментом справжнього. Моментом, коли не існує приписів, правил та сумнівів. Моментом де із серця спадають залізні лещата. Ти поринаєш у дух пригод, ти стаєш вільною. Друге запитання?

– Навіщо Бог вигадав усі ці виміри? Це ж безглуздя.

Із озера винирнула стара русалка. Її довге сиве волосся було покрите тисячами маленьких бусинок, Ніжні золоті мушлі лагідно покривали неслухняні пасма.

– Вислухай мене, дитинко! – її голос нагадував скрип тисячі дверей, що відкривались перед немовлям, коли він відправлявся до країни снів. – Дівчинко, не існує понять добра і зла. Ми лише частинки одного організму. Усі пов'язані, але ніхто не знає навіщо. І ніхто не знає, що нас чекає далі та тим паче ніхто не знає нащо нам було потрібне минуле. Говорять, що ми дізнаємося коли потрапимо до Раю.

– Останнє питання! – запищала найменша русалка.

– Ви справжні? Чи мені лише це мариться?

– Простори цього місця вичислити неможливо. Ніхто ще не обійшов його повністю. Тут залишилися тисячі згадок про минулих мешканців. Тут живуть мільярди створінь, і хто знає з ким зустрінешся саме ти. В Чистилищі не існує часу. Усе належить лише твоїм рукам.

– Навіщо? Що робити мені?

– Лише три запитання! – заверещала русалонька. – Ти будеш гратися зі мною?

– Ні. – Анна повільно відступала до скелі. Дійшовши до її основи вона швидко полізла по гострих східцях до темного отвору, відчуваючи за спиною десятки поглядів направлених в її бік.

Декілька світлячків підлетіли до неї, тихенько промовивши: «Доброго вечора». Вони почали освітлювати Анні шлях. Світлячки махали прозорими крильцями та нагадували 2-місячних дітей. Анна вже не відчувала подиву. Її свідомість відкрилась для пізнання.

Темне каміння звужувалося, а позаду знову доносився дзвінкий, чистий спів:

«Ти йдеш туди, де тисячі

Проходили свої шляхи.

Вони, пізнали бруд та сморід,

Чарівних квітів аромат,

Де кожний потяг був як спогад

Твоїх привабливих страждань.

Ти йдеш туди, де тисячі

Проходили свої шляхи!»

– Звідки ви знаєте про потяг? – ледь повернувшись, Анна побігла до русалок. Винирнувши з печери вона побачила лише море, освічене місяцем, що починало ховатися за грозовими хмарами. Світлячки зникли теж.

За минулих обставин її б охопила істерика, невпинний жах, але з водяними німфами зникла і минула дитинка, що дала змогу народитися старому підлітку, який потребував знань.

Анна ринулась до темної печери. Долаючи задуху, вона дісталася роздоріжжя та побігла іншим тунелем. Біля виходу стояв силует Михаїла, він простягнув Анні свою білосніжну руку. Місяць кинув свої суворі обійми на його постать і Анна зуміла розгледіти легеньку посмішку на вустах.

Тоненькі вуста сяяли любов'ю батька.

Глава 5

Замок Гнилля

Вони йшли поруч. Місяць лагідно присвічував шлях. Де не де починали падати великі, лапаті сніжинки, але Анна не відчувала холоду.

– Коли я була на Землі, у мене були досить таки погані відносини з мамою. Через неї я втратила улюблених дідуся та тата, хоча не була ні в чому винна. Я можу їх ще колись зустріти, будь ласка?

– Я не бачу долі дідуся. Він обрав шлях Раю. А ось тата ти ще можеш зустріти. Він ще тут.

Михаїл вийшов на галявину, яку оточували ялинки та величезні папоротники. Він оглянувся, немовби даючи комусь сигнал і посміхнувся, відпустив долоню Анни та зник за хвойними стовбурами.

Слухаючи Rammstein, Scorpions та інших виконавців у своїй маленькій, але затишній кімнатці, ковтаючи сльози, Анна не раз уявляла, як зустрівши батька прокляне його за те, що він подарував їй життя, показав, що таке батьківська турбота, а потім покинув. Вона любила його пісні на гітарі, любила літати до небес та повертитися в його міцні руки. Однак, все частіше, татів ніжний голос будив її серед ночі злими криками й глухими ударами предметів. Сцени ревнощів, материнські безглузді істеричні слова, що воланням виганяли його з будинку, заганяли Анну під синю теплу ковдру. Вона розуміла, чому тато не хотів повертатися до дружини, але забуту доньку, крізь любов, вважала зрадою. Але зараз, стоячи перед ним і ледь вгадуючи його, Анна не відчувала зовсім ніякої злоби.

Сама того не розуміючи, Анна кинулась на його могутні груди і заплакала. Мріяти про зустріч, де на неї поглянуть добрими та винними очима, вона могла раніше лише у сні.

– Ти думала, що я не згадував про тебе? – вимовив тато. – Так? Ні! Я завжди слідкував за тобою, стежив за найменшим твоїм кроком, але зв'язатися з тобою я так і не наважився.

– А я не хотіла тебе зустріти Тут. Ми могли б стільки ще зробити, будучи хоч трішки жив.. – тато обірвав її на півслові.

– Ти з глузду з'їхала? Подивись! Смерті не існує, ти не помітила її. Ти ходиш зараз, розмовляєш. Анно, ти тільки почала по-справжньому жити. Повір, тут краще ніж на Землі.

Обійнявши доньку за плечі, вони пішли тоненькою стежкою до виходу із лісу. Краєм вуха Анна почула тріск гілки, кроки, що доганяли їх. Вона повернулася, але нікого не помітила, лише відчула слабенький, ледь помітний аромат сигарет. Це ангел йшов поряд, не заважаючи, але оберігаючи свого друга.

***

Ліс швидко закінчився, його дерева із сумом проводжали поглядом своїх невірних дітей. Біля бору пролягало широке нове шосе, що проклало тунель сучасності серед старої природи. На ньому стояло срібне авто, модель якої Анна бачила вперше в житті.

Минуло 10 років від часу останньої їхньої зустрічі, а батько й досі з острахом сидів за кермом. Вони їхали повільно, зупиняючись перед кожною нерівністю на дорозі та надзвичайно обережно об’їжджаючи повороти.

Після темного лісу, їхнє авто ще їхало близько десяти хвилин, ховаючись під тінню земляного насипу. Перша вулиця, яка зустріла Анну, здавалося, зараз же розсиплеться від часу і тої кількості людей, що сновигали, маячіли і просто сиділи на стежці, вдихаючи в легені останні аромати майже розвалених будівель. Жінки носили одяг темних тонів. То були довгі сукні, з тисячами латок, буси, втративші колір і форму. Чоловіки сиділи в брудних сорочках, плащах одягнених на голе тіло. Взуття майже ніхто не носив, а ті хто й одягали щось подібне, майже відразу сідали на сиру землю та гралися з напівживими собаками, не в змозі більше ходити.

Деякі люди бігли з кошиком в руках, хтось переносив нечисленні пожитки у фартухах. За їх спинами простиралася ріка нечистот, в якій порпались діти, але всім було до цього байдуже.

На новому повороті авто обігнав чоловік з білим, забрудненим, худим, старим конем у дерев'яній упряжці. Він не помічав машину, що завдавала перешкод на дорозі, а просто лупив нещасну тварину, дивлячись затуманеними очима вперед, у щось відоме лише йому. Непривітні обличчя людей шипіли їм в слід. Багато чоловіків хрестилося, коли вони проїжджали повз них, деякі падали та билися в сльозовій агонії.

Нарешті, знову поринувши у земляний тунель, Анна виїхала на наступну вулицю. Вона нагадувала передмістя голлівудських акторів, що перенесли кіно-картинне амплуа в життя.

Через п'ять маєтків, саме маєтків, а не будинків, мотор заспокоївся. Ворота, більше двох метрів у висоту, гротескного стилю, з легеньким скрипом відчинилися.

Анна вийшла з авто й озирнулася. Маєток складався з трьох поверхів, обрамлених темно-червоною цеглою та великих вікон, що на першому поверсі сягали майже трьох метрів. Обабіч стояли дві вежі, що своїми вершинами сягали небес, а позад них галявина з невеликим темним озером. Перед будинком з лівого боку знаходився сарайчик. Він був маленьким, а його дерев'яні стіни починали гнити. Він ніяк не вписувався в оточуючий пейзаж, але в той же час гармонійно поєднувався з ним. Поряд з першим знаходилися ще два сарайчики. Той, що знаходився справа не був, на відміну від першого, завішений на замок. У його середині виднілися декілька коробок, пачок, безліч документів. Інший був майже пустий, в його найдальшому кутку стояв ящик. Щур вибіг з нього та зник у темноті.

З дверей помістя вийшла жінка. Їй було не більше тридцяти років, на руках вона тримала дівчинку. Дитина ще була у тому віці, коли всі речення та розмови зводяться до золотої мови, яку розуміють лише декілька висвячених святою рукою людей.

– Ти залишив мене з мамою аби стати частиною їхньої сім'ї, так тату?

– Я хотів забрати тебе, але не встиг. Вибач. – його голос надірвався. – Але потрібно жити далі. Правда ж? Знаєш, я не хочу аби ти відчувала в цьому будинку правила «батьки-діти». Я хочу бути частиною твого життя, а батьківство викидає з життя дитини майже всі елементи спілкування між поколіннями. Плід, який був народжений з кохання, стає тягарем, батьки – ворогами, від яких не можливо втекти. Обидві сторони люблять одне одного через ненависть. І тоді ці відносини стають жахливим випробуванням, стражданням і болем. Я хочу бути твоїм другом. Не потрібно чекати від мене чогось надзвичайного. Я думаю, що друзями ми все ж можемо бути. Тому, не називай мене татом!

– А як мені називати тебе? Дмитрій? Діма? – в голосі Анни відчувалася злість, яка була заборонена в цьому місці.

– Ми змінили наші імена. Тепер ми носимо ті, які подобаються нам, а не ті, які нав'язали нам, по суті, чужі люди. Адже ніяка кров не врятує, коли не існує духовної спорідненості. Це мої дружина та донечка. – він навмисно уникав сварки й вказав пальцем на жінку в чорній сукні, пишній та довгій, увінчаній коштовним камінням, яка йшла назустріч їм, тримаючи на руках дівчинку в білому платті, вишитому золотими квітами. – Її звати Елла, хоча вона була охрещена Аллою, але англійська версія імені їй подобається чомусь більше. З моменту нашого переїзду сюди, я називаю себе лише Ріхардом. Це ім'я було поряд зі мною з 16 років, коли я почав грати в гурті та взяв псевдонім. Але життя встановило свої правила і погубило мою волю. А нашу донечку звуть Емма, таке ніжне ім'я, неначе створене саме для такої крихітки. Зараз я вас познайомлю і ми підемо покуримо.

– Я не курю.

– Ти дійсно образилась на мене чи починаєш нашу дружбу з брехні?

– І те і інше одночасно.

– Щодо куріння, я ніколи тебе осуджувати не буду. Із своєї плоті ми створили тіло для особистості, але ніхто нам не дав права ламати і ліпити із цієї особистості іграшку для свого смаку. Або люби таким, яким він є, або не псуй життя!

Потерпаючи від приниження на протязі усього свого життя з боку матері, Анна була шокована, почувши подібні слова від батька. Однак, відповісти що-небудь вона не встигла. Елла уже підійшла до них, і віддавши донечку батьку, почала душити Анну в обіймах. В її очах світилися сум та дивний сором перед дівчиною. Елла хотіла щось сказати, але знову швидко стулила темно-червоні вуста. Вона кинула Ріхарду погляд благаючий допомоги.

– Зачекайте нас в будинку. – швидко вимовив він.

За хвилину вони стояли, дивлячись на сіре небо, яке, починаючи пробуджуватися від сну, залишалося похмурим та непривітним. Не жевріли теплі ранкові промені, їх не пропускали важкі темні хмари. З хвилини на хвилину мав піти дощ. Перші краплинки вже починали падати й непомітно розбивалися об землю, але вони були ще маленькими, самотніми. Діти води боялися торкатися речей без дорослих, вони ховалися, лякаючись оточення.

Батько й донька сиділи на дерев'яній лавочці перед сарайчиками. Вони курили, втягуючи терпкий дим сигарет, наповнюючи легені спокоєм та відвагою, але ця хоробрість була примарною, адже в повітрі вже довгий час висіла тиша, яку боялися порушити обидва опоненти. Вони нагадували двох привидів, що стоять на ринзі: кожний маневрував, завдавав удару влучним запитанням, відправляв у нокаут дотепною відповіддю, але все це було лише в голові. Біля сарайчиків два силуети лише мовчали, під світлом похмурого ранкового сонця.

– Перш за все я хотів би віддати тобі це. – Ріхард витягнув із кишені маленький залізний ключ темно-сірого кольору. І не знайшовши слів для пояснення чи розмови, він підвівся та пішов до маєтку.

В око Анні впав сарайчик, який знаходився за її спиною. Біля нього стояв Михаїл, темний капюшон плаща ховав його обличчя. І Анна, як не намагалася, навіть при світлі сонця не могла розгледіти його рис. Він вказав рукою на замок і сів на лавочку.

Від легенького натиску двері піддалися і зі скрипом пустили Анну до свого нутра. В сарайчику було лише одне малесеньке віконце, що не могло повністю освітити всю широту приміщення. Білля дверей Анна знайшла вимикач. Брудна лампочка, покинута навіть плафоном, загорівшись ледь помітним сяйвом, мерехтнула декілька разів та погасла. Приміщення було заставлене коробочками: деякі були великі, інші – малі, одні – брудні, а котрісь починали гнити. Усі були різного кольору, різних відтінків, ніяка не схожа на попередню.

Анна повернула голову до Янгола, він сидів до неї спиною, захоплений спогляданням хмарин, і закрила двері на засов. Вона не могла пояснити свої дії, але відчувала, що все, що з нею буде діятися зараз, занадто особисте.

На протилежному боці сараю стояла чорна коробка середніх розмірів. Вона була новесенькою і тому яскраво виділялася на фоні інших речей.

Анна взяла коробку до рук. Від неї йшов терпкий аромат кави. Обережно відкривши її, Анна побачила в середині купу фото: тато свариться з мамою, тато плаче над своєю маленькою сплячою донечкою, тато показує фото дівчинки Еллі і здається вона навіть з захопленням розглядає пасербицю, жінка показує знімок УЗІ Ріхарду, вантажівка врізається в авто з подружньою парою. Тобто тато дійсно любив і не покидав її. Але якщо вони загинули відразу після весілля, коли Елла була приблизно на 6 місяці вагітності, то чому може навчитися тут немовля? Навіщо маленька Емма страждає в образі дитини цілі роки?

Анна схватила іншу коробку: жовта, майже струхла, вона стояла поряд з чорною.