Шепіт крил метелика

Раїса сиділа на табуретці. Її думки роїлися, бігали одне від одного в переляку й смутку. Раптом почулися кроки: це колишня іменинниця Катерина разом із подругою Розою спускалися на сніданок. Нова дівчинка зацікавила бабусю. В рисах Рози виднілася циганська кров, темні очі були окутані густими чорними віями й дивилися прямо на примару.

– Ти будеш чай чи каву? Щось солодке, чи солоне до напою? – тупенька Катерина відразу викликала огиду у Раїси. Вона не могла не порівнювати її з Анною, що була загадковою, ніжною, доброю. Катя ж була бракованою копією, далекою від оригіналу підробкою.

– Я буду каву з сендвічем. Я на хвилинку до вбиральні. – й вона побігла веселим скачем, непомітно для Катерини поманивши за собою Раїсу.

Коли вони опинилися віч на віч циганочка мовила з дивною посмішкою на устах.

– Я з колиски бачу таких як ви. Ви заважаєте іншим, не маючи власного прихистку. Знайдіть своє місце й не будьте тягарем.

– Мій тягар живе тут. – вимовила Раїса й вийшла на подвір'я.

Днями вона ходила містом, милувалася квітами, допомагала безпритульним тваринам, але серце неодмінно повертало її до будинку. Раїса не могла змиритися з долею власної дитини. Ненависть, сум та злість переповнювали її душу. Цілі її снування не було, розум не хотів діяти, усі важелі були передані почуттям.

Глава 11

Каяття

Коли Ірині виповнилося 72 роки, в її сон навідалося дивне, давно забуте створіння. Вона прожила довге й щасливе життя. Ірина мала чотирьох онуків, кожного з яких вона обожнювала до нестями. Привид давно минулих днів досі мандрував її кімнатами, але не хвилював її.

І ось зараз, немов ком теплої води, сновидіння вилило на неї те, що досі вона не могла збагнути. Завжди існує щось, що неможливо пояснити, стіна, яка нікому не показує свій склад.

Ранок минув звичайним розкладом: сніданок, візит Катерини, теплі обійми її чоловіка, веселі глоси дітлахів.

Та коли робочий режим знищив голоси, а чоловік знову замкнувся в кабінеті, поринувши в уявний світ книг, серце Ірини защеміло від туги. Вона хотіла пригадати щось, але роки ховали це за величезною димкою часу. Спостерігаючи це Раїса зрозуміла, що прийшов її час. Вона викинула на підлогу маленьку лялечку, в жовтому плащі й з гудзиками замість очей.

Знаки, немов розшифровані шифри, стали зрозумілі й надто прості для Ірини. Спогади чи жалість, або навіть туга не лежали на ній вінком. Цікавість поверх усього керувала її діями.

Програма пошуку, яка все життя допомагала Ірині в кримінальній службі, за лічені секунди дала потрібні координати.

***

Стоячи над могилами було так дивно розуміти швидкоплинність життя. Усі турботи в такі миті відступають на задній план. Тисячі слів були не сказані, мільйони емоцій загинули даремно. Скільки б подій відбулося інакше, якби мертві були живими? Скільки шляхів було пройдено краще, якби пам'ять не згасала в голові близьких?

Ірина повернула на могилу донечки іграшку, окропила сльозами могилу матері. Злість – почуття глухе. Воно лише віднімає, не повертаючи нічого.

Раїса відчула, що допомогла дитині повернути забуте. Вона була вільною, готовою до будь чого нового. Тінь теж відчула це і простягнула Раїсі свою теплу, впевнену руку. Вони летітимуть до нового обрію, в новий світ.

Глава 12

Бал

Місяць освічував величезний маєток, що знаходився на окраїні середньовічного міста. Перед його дверима розкинувся лабіринт, створений із живих рослин. Закохані ховалися у його кутках від допитливих очей, стурбовані хмілем очі знаходили там місце для ночівлі.

Біля лабіринту знаходилося темне озеро. В його водах плавали білосніжні лебеді, що своєю красою затуманювали небесне світило.

Величезна темна хмара окутала місяць, немов старий дідусь взяв до рук тростину, останню втіху та надію в марному житті.

Біля дубових дверей, покритих кривавою фарбою розсілися дві горгулі. Їх старечі, зморшкуваті обличчя сумно дивилися в слід чарівного янгола. Він стояв на сходах, вишукано та граційно простягнувши руку дівчині. Вона йшла повільно, її чорна мереживна сукня шелестіла від доторків теплої землі. Її намисто елегантно обіймало білосніжну шкіру, а ніжний трояндовий подих зривався й летів до зірок, маленьких грудочок дитячого сміху.

Янгол зупинився перед дверима, сумно обвів поглядом помістя й відпустив руку красуні.

– Лише ніч зриває маски й показує усе в правдивому світлі. – вимовив він.

– Але ніч така порочна! – кігті роздирали душу дівчини, здавлювали горло, забирали дихання. – Вона занадто коротка для задоволення та занадто довга для думок.

Двері зі скрипом від'їхали в бік. Різкий запах диму вдарив в обличчя, просочене опіумом божевілля почало вириватися й благати про допомогу. Серед темряви, що йшла за туманом, з'явилася дівчина. Вона носила коротеньке чорне плаття, порвані сітчасті колготки. Її коротке кучеряве волосся злиплося від поту та пролитих сліз. Кроляче обличчя світилося дивним поєднанням муки та насолоди. Вона підняла одне вухо, прислухаючись до невідомого шереху, вусики здригнулися й капелька сльози скотилася по білосніжній шерсті до брудної, але вже людської шкіри.

– Зустрічайте, наш новий гість, Анна! – голос незнайомки громоподібною луною полетів до кожної шпарини, кожного ложа, кожної кривої посмішки.

Дві дівчини зникли в мороку будівлі, а янгол продовжував стояти на порозі. Стурбований, розгублений, але гордий. Вони були двома частинами одного океана турбот. Він був так далеко, але завжди поруч. Він був нею, її справжнім загубленим серцем, яке довго ховалося в найглибших закутках болючого тіла.

Темні, просмалені стіни, спускали донизу, немов сотні чортових рук, обривки шпалер. Їх підпирали облізлі дивани, гнилі стільці, сонні тіла. Сотні людей кищіли в будинку, немов черви в металевій баночці. Ніхто не помічав Анну, бо ніхто не помічав самого себе. Ці створіння забули про те, хто вони. Душі прийшли сюди заради насолоди, але в погоні за нею, люди втратили її відчуття. Марихуана та круасан, хмільна вода та карамельний чізкейк – усе втратило смак, речі були тьмяними, одноманітними, нічим не відрізнялися. Поступово з'являлося відчуття невдоволення, що з'їдало, знищувало людей. Вони не бачили власної руки, їх розум заполонив їдкий туман, а серця вирвалися з грудей та чекали володарів ззовні, за широкими гранітними мурами.

На чорний столик, через маленьке віконце, падало місячне сяйво. Воно освічувало криваві подряпини на дереві, облізле крісло, що з ніжністю чекало нового володаря. Анна йшла до нього, переступаючи через несвідомі тіла, потопаючи в димі цигарок.

Невіглас підбіг до Анни. Його обличчя світилося втомою та зневагою до самого себе, але воно ще не втратило привабливості. Легенька щетина покривала обличчя чоловіка, чорне волосся спадало до очей, сіре пальто пропахло глумом, йому було не більше 24 років.

Незнайомець оглянув Анну та солодко припав до її губ. Полум'яне, п'янке дихання вдарило в її обличчя. Прилив задоволення занурив її руки в його волосся. Чоловік відсторонився, чарівна посмішка осяяла його обличчя.

– Ваша порція опіуму, леді.

Глава 13

Остання глава

Коли Анна з'явилася на порозі, легенька сивина пробила чоло Михаїла. Він сидів на краю озера, опустивши ноги в темну гладь. В їх низу не виднілося ступні та пальців, чорні, величезні копита стомлено бажали відпочинку.

Янгол посміхнувся: щира, дитяча посмішка прорізала його обличчя. Він простягнув руки для обіймів і Анна закуталася в них, немов малесеньке сонячне сяйво в промінчиках темної ріки. Нарешті він дивився на неї, як на рівну собі.

Михаїл доторкнувся до руки Анни й ось вони вже стоять біля величезного поля усіяного квітами та пахучою некошеною травою. Янгол став позаду, відкриваючи зору дівчини маленьку сіру грудочку в найдальшому кінці, біля широких, привітних берез.

Старенька жіночка ледь трималася за тростину. Її очі злякано блукали, шукаючи допомоги та рятунку. Волосся незнайомки втратило свій колір від літ, спина зігнулася поближче до землі. Руки боляче тремтіли в знівеченому тілі.

– Для неї це лише сон. – вимовив Михаїл. – Але вона зрозуміє, що це була реальність.

Незнайомка підвела очі на Анну.

– Матусю…– тихий шепіт зник, віднесений вітром.

Життя завжди ставить все на свої місця. Усі образи знаходять своє покарання та перетворюються у любов. Недомовленість та невіра стали на заваді двох найкращих стосунків у світі. Можливо тут шлях Анни й закінчився, але вона відчувала, що в майбутньому, їх вже ніхто не змусить розлучитися. Тих хто не встиг полюбити при житті, тепер завжди будуть разом.

Маленький золотавий пил почав окутувати ноги Анни. Матуся зникла аби скоро прийти до неї й залишитися назавжди. Михаїл обійняв її, замкнувши крила біля її змучених очей. Вони розщеплювалися на тисячі атомів й летіли до зірок, будучи нічим та всім одночасно.