Шепіт крил метелика

– Тедді! – крик захвату відбився від стурбованих стін. Цей хвилюючий крик може зрозуміти не кожен. Його можна порівняти хіба що с тим випадком, коли дитина давно чекала і благала батьків подарувати цуценя. І ось, через довгі чотири роки, вони дозволяють їй взяти чорну не породисту собачку, що помирала від голоду на сусідній вулиці, бо колишній господар помер, залишивши її на долю випадку. Дитина любить чотирилапого, годує його, але зайшовши до магазина купити хліба, через декілька хвилин бачить зникнення собаки. Біль, розпач, зневіра, усім знайомі почуття. Минає декілька тижнів і собака знаходить свого друга. Дитина падає в обійми і кричить голосом пронизаним любов'ю. Саме ці емоції наразі наповнювали серце Анни.

Анна загубила Тедді ще в 6 років. Улюблений, скільки сліз вона вилила через нього. Анна, обійнявши його, з ніжною усмішкою, поклала назад, щоб взяти коробку, що стояла під чорною, але останньої вже не було, Тедді зник теж.

Анна потягнулася до білої коробки, що стояла в правому кутку сараю. В ній знаходилися сережки: срібні, з білими камінцями. Це був останній подарунок бабусі. Вони сяяли запахом м'ятного чаю та медового печива.

Минали години, але Анна не відчувала плину часу. Вона відкривала коробки, що несли усвідомлення, нове усвідомлення давно знаних речей. Після усвідомлення цього нового серце Анни наповнювалося обуренням, після обурення приходила жалість до самої себе, за жалістю стояла ненависть, за ненавистю – примирення, а після останньої прийшла любов. Шлях не скоротити прямою стежкою. Ніколи. Це людська суть, яку досить важко здолати.

Анна взяла до рук пурпурну коробку. Вона була середнього розміру та пахла полуницею. Цей аромат був пам'яткою літа, спогадом мрій та загадок. Остання коробка! Анна відкрила її і до рук висипалися золоті буси. Її перший в житті виріб. Вона зробила їх на день народження мами. Аня місяць заощаджувала кошти аби купити бісер. Дві гривні п'ятдесят копійок – так дешево, але як цінно. Три дні дівчинка ховалася по закутках будинку аби влаштувати сюрприз. І ось ранок 14 серпня: зроблений букет із квітів, вирваних із клумби на задньому подвір'ї, тремтячі від щастя та тривоги ручки, повітря наповнене святом. А потім вечір: мама домиває посуд, незвична тиша після зниклих гостей, Аня йде спати і раптом… Буси у смітнику, перший та не останній біль, що почав рубцем омертвляти дитяче серце.

За декілька секунд Анна сиділа у пустій кімнаті. Стіни кричали, говорячи про скору загибель. Витерши сльози й сховавши біль, вона вийшла із сараю. Сонце височіло високо над обрієм, сховане чорними грозовими хмарами. Ангел сидів на тому ж місці, не зводячи погляду із блискавок, що пронизували повітря у бажанні дістатися землі. Анна в останнє поглянула позад себе, але від сараю залишилася лише купа тліючих дощок.

Коли Анна сіла поряд, Ангел простягнув каву в темній напівпрозорій чашці.

Чорне, довге волосся розвівалося за вітром. Яскраво виділені скули і чорний пронизливий погляд. Білосніжна шкіра, що захоплювала своєю красою – таким залишився Янгол у спогадах Анни.

Він чарував своєю красою, але краса ця була добра, ніжна. Вона не мала холодних кольорів. Цю красу хотілося обійняти й сховати від небажаних очей.

– І?

– Я ненавиджу людей. Кожен різний, але всі завжди зливаються в одну масу болю. Приниження іншого – це неначе тест на те «людина ти чи ні». Примітивні, бридкі створіння!

– Нарешті почався прогрес у розвитку?

– Так, прогрес.

З віранди помахав Ріхард, запрошуючи Анну до будинку. Янгол шанобливо зник, аби не заважати стурбованій душі.

Стежка швидко привела Анну до маєтку, не давши можливості промокнути. Двері відчинилися і дві статуї англійських леді й джентльмена, що стояли обабіч них, зістрибнули з постаментів і віддали низький уклін, пританцьовуючи легенький па. Величезний хол простягнув Анні зелений килим, годинник же, що суворо висів над сходами до другого поверху, вказав на те, що прийшла конкретна, важлива година.

Навпроти дверей, у стіні, був зроблений жертовник: Маленькі світильники, картини засніжених гір і скальп незнайомої тварини.

Ріхард, Елла і Емма стояли біля нього і усміхнено дивилися на доньку. Біля них літали маленькі золоті сніжинки. Анна підбігла до них і обійняла кожного. Вона ще не розуміла того, що відбувається, але відчувала, що це їхня остання зустріч.

Янгол обійняв Анну за плечі й ніжною рукою витер сльозу: «Ходімо, це їх особиста година».

Глава 6

Кладовище туману

Життя вміє розділитися на до та після. Однак, зів'яле листя ніколи не позеленіє знову. Примус гною створить нове життя: темною трояндою народивши червів.

Чому всі вважають, що самогубство це гріх, а людина, що його вчинила, потрапляє в пекло? Чому люди настільки сильно бояться щось вирішувати, а тих хто не йшов за стадним інстинктом зневажати?

Олег сидів перед дзеркалом: чорний костюм елегантно сів на пружні м'язи, чорне волосся зав'язалося в пучок на потилиці, вигідно підкреслюючи виголені скроні. Годинник показав четверту вечора, гостинно запрошуючи до дверей.

Він йшов покинутими вулицями. Будинки поросли бур'яном, приблудні собаки гризли один одному горло за знайдену кимось трухлу кістку. Повернувши направо і вийшовши на головну трасу Олег зрозумів, що забув зачинити орендований будинок. Повертатися назад часу не було. Та і кому він потрібен? Місцевим п'яницям?

За десять хвилин стало видно кладовище. Сіре небо почало накрапати, підіймався вітер. Пожовклий листочок, відірвавшись від дерева, легенько ліг на чорну плиту. Металевий хрест, немов колиска для немовляти, обережно відчинив свій склеп, прийнявши в своє холодне пристанище бідний дерев'яний гроб.

Провести Анну в її останню путь прийшла лише її бабуся. Вона сиділа на лавочці, понуро опустивши голову. Чорна хустинка відтіняла безнадійну пустоту в її очах. Зморщені руки лежали на полатаній спідниці. Під новим поривом вітру маленька фігурка стиснулася в грудочку, але не зрушила з місця.

Олег підійшов до бабусі та сів поряд. Він обвів поглядом кожну місцину довкола: чорні пам'ятники, останні слова, сказані ніким в нікуди, сірі металеві огорожі, яким нічого стерегти, величезні дерева, що видніються серед степу мертвих снів. Колишній лікар боявся порушити мовчанку. Минула година, а можливо і більше. В місці, де не існує життя, не існує часу. Почав підійматися туман, пробирати до кісток тих, хто не встиг піти з забороненої зони. Старенька скоцюрбилася ще більше, але покинути внучку в таку важку годину вона не могла. Олег зняв із себе теплий піджак і одягнув його на плечі бабусі, намагаючись хоча б таким теплом розтопити її горе.

Хвилини змінювали хвилину і коли вдалині засвітилося полум'я ліхтарів, старенька підняла погляд.

– Майже чотири місяці вони мучили тіло моєї квітоньки. Нікому не потрібні ці експертизи. Ви не знаєте, що трапилося з тим хлопчиком бідненьким?

– Артуром? Його визнали винним, але ж ви бачили його, він розум втратив. Зараз в психлікарні на примусовому лікуванні.

– Бідна дитинка! Не вірю я, що він вбивця. Їм аби лише душі губить.

– Раїсо Іванівно, ходімо додому. Я вас проведу.

Вони йшли півтори години, не промовивши ні слова, пліч о пліч, розділяючи порівну біду. Темні вулиці оковували їх молочним туманом, вітер струшував з гілок болісні крапельки води. Нарешті дерев'яні ворота заскрипіли. Ліжко похитнулося під знесиленим тілом господарки, а Олег заходився боротися із жовтнем, що потрапив до будинку. Він розтопив піч, приготував чай з малинових гілок і змусив бабусю випити його разом із маковими булочками. Нарешті вона заснула, а Олег діставши пальто, що забув тут вчора, знову відправився до туманної вулиці, що палала під місячним сяйвом.

Він не відчував жалю, він не відчував болю, він відчував холод металевої огорожі містка, він бачив незабутній краєвид повного місяця над туманним лісом, він відчував щасливий політ до безкінечного спокою.

Глава 7

Чорна книга

Серед пожовклого поля маячів старий, потертий дім. Сіре небо випустило гуляти пронизуючий холодний вітер. Де не де пробігало якесь маленьке, зморене голодом створіння. Висока трава шепотіла давні дрімучі мелодії. Хмари повзли по небу, кидали тіні на змучений будинок. З кожною хвилиною вони набирали чорноту, погрожуючи знищити все життєдайне на своєму шляху.

Був полудень, коли до будинку наблизилися дві постаті. Анна помітила його випадково, через декілька місяців відлюдного життя в лісі. Вона знайшла там маленьке озеро, на березі якого, за допомогою Михаїла, вона створила примітивне житло. Повне єднання з природою, ніяких думок, окрім милування листям і темною гладдю озера вночі. За цей час Анна не зустріла ні одного створіння, напевно через це її поеми були настільки чистими і ніжними.

Прокинувшись одного ранку, Анна побачила місяць, що не встиг сховатися від сонця, в цей момент вони досить ворогуюче дивилися одне на одного. Вона пригадала, як любила бачити таке явище вдома, сидячи на підвіконні і п'ючи каву. Тоді неймовірний сум пронизав її серце. Там вона бачила лінію життя, там була історія людства, яке йшло в перед і розвивалося. А що було тут? Тут все було схоже, але кардинально інше. Чим більше Анна намагалася зрозуміти, тим більше з'являлося запитань і тим менше відповідей.

Через шість хвилин роздумів Анна вирішила покінчити з цими думками раз і назавжди. Вона покликала Михаїла, аби той пояснив усі незрозумілі речі. Однак, янгол лише знизав плечима.

– Я даю підказки, а не відповіді. Це твій шлях, а не мій. – відповів він.

Здавалося б, ця відповідь повинна була показати їй підтримку та дати нові сили та виникло нове запитання: хто такі янголи і чому вони поруч?

І ось запилені двері відчинилися заблуканою душею, за якою до будинку влетіли сумніви та жага знань.

В будинку було два поверхи. На першому була кухня і маленька комірчина, що слугувала робочим кабінетом. На другому була спальня і ванна кімната. В дальньому кінці коридору стояла драбинка. Вона вела до горища, що був закиданий блакитними подушками, коричневими й червоними пледами, а на підлозі красувалися чорні матраци.

Щойно два мандрівники переступили поріг, по будинку пролетів малесенький шепіт, немовби всі предмети загомоніли від радісного хвилювання. Через секунду після його зникнення піднявся вітерець. Він пролетів від вхідних дверей до найдальшої шпаринки на чорному даху. Вітерець зірвав павутиння, розставив по місцях знахабнілий посуд, запалив багаття у маленькому каміні та турботливо поклав подушки біля ніг великого, м'якого крісла.

– Хто тут жив чи живе? – звернулася Анна до янгола.

– Час від часу різні заблукані душі приходять сюди. – Михаїл стояв незворушно, з суворим поглядом, не збираючись відходити від дверей.

– Чому тобі тут не подобається?

– Бо це неправильне, божевільне місце, але потрібне. Ми в середині душі, яка вважає, що її місія бути будинком. Тисячі років він стоїть тут і не може знайти спокою.

Розчарований гул вітру простягнувся по кімнаті.

– Вибачте, люб'язний. – Анна вийшла на середину кімнати. – Ви знаєте чому я мандрую?

Люстра над головою погоджуючись нахилилась.

– Ви трішки мені с цим допоможете чи ні?

Люстра знову ніжно колихнулась.

– І що я маю робити?

На плиті засвистів розпечений чайник.

Анна повернулась до янгола.

– А він дуже милий. – показала вона очима.

– Щойно закінчиться дощ, ми підемо звідси! Добре?

– Обіцяю! – засміялася Анна і пішла наливати каву.

Дні змінялися днями. Дощ не закінчувався і будинок був безмежно радий забавам із новим другом. Вони готували разом їжу, грали в карти, читали казки забутого племені Мурсі.

Коли ж дощ почав вщухати, Анна зрозуміла, що новий друг не збирається їй допомагати. Він захопився грою, вона ж стала іграшкою. Тоді Анна нагадала йому про його зобов'язання. Як відповідь будинок викинув із шухляди маленький синій буклет. Надпис на ньому проголошував: «Задоволення – суть життя. Чому потрібно відпускати те, що подобається? Мене не хвилюють чужі потреби».

– Знаєш, що я тобі на це відповім? – вигукнула Анна. – Ти маєш рацію. Я пропоную тобі нову гру. Ти повинен надати мені те, що я дуже сильно хочу. Якщо я встигну розібратися із цими речами до того, як стемніє, то наступна гра моя, якщо ні, то вигадуєш ти. Однак, за умови, якщо ти не зрозумієш, що я хочу, ти відпустиш мене.

Будинок сколихнувся від хвилювання. З димаря вилетіла купа сірого повітря, солодко заграла пластинка на кухні. Протяжний відгук задоволення пролетів над кімнатами та над каміном в бік від'їхало дві сіро-блакитні плити. За ними знаходилося два виступи. З першого на підлогу вилетіла велика, товста, чорна книга, з іншого – срібний медальйон.

На дворі почало лише накрапати.

Анна взяла чорну книгу й пішла на горище. Зручно вмостившись біля вікна, вона відкрила залишки ще одної душі.

Щоденник

День 1

Я помер не звичайною смертю. Боюсь, що моє майбутнє теж не виявиться банальним. Я не розумію де знаходжусь, тому вирішив, що краще вести щоденника, аби не зійти з розуму. Чистий щоденник я знайшов біля старого пня, що гнив біля річки. До речі, вода тут зовсім інша, ніж та, в яку я пірнув. Ця занадто важка.

День 2

Я поступово віддаляюся від річки. Хочу знайти поселення, чи хоч якусь живу душу. Всю ніч я провів на березі і лише під ранок зміг заснути. За цей час зі мною відбулося чимало дивних речей. Коли я зголоднів – біля мене з'явилася їжа, коли мої очі почала задурманювати дрімота – з'явилося ліжко із привабливим візерунком. Однак, ці речі не виникали із повітря. Я завжди помічав якусь тінь, що турботливо створювала все це для мене. Я не боюся її. Та вона не йде на контакт. Тінь уникає мене, ховається.

День 3

Близько полудня я забрів у старе село. Старе не в плані того, що всі його мешканці – це люди похилого віку. Ні! Це село належало людям, що живуть в 17 столітті. Якщо я не помиляюся з епохою. Вони займаються своїми справами та майже не помічають мене. Лише під вечір, на краю села, я знайшов дідуся, якого моя допитливість зацікавила. Він дозволив мені залишитися заночувати у нього. Дідусь виявився мудрецем і мав добру силу гумору. Наша розмова була довгою та складною, але я знайшов основну істину.

Істина проголошувала: я дійсно нарешті помер. Однак, потойбічний світ виявився зовсім не таким, яким його уявляли видатні мислителі на Землі. Найголовніше – пекла не існує. Цей новий світ поділяється на два виміри: так звані Чистилище та Рай.

До Чистилища потрапляють абсолютно всі душі після закінчення земного життя. Це місце, де людина повинна духовно дорости до іншого щаблю – Раю. Люди не втрачали своїх основних потреб: вони так само хотіли їсти, кохати, спати. З часом ці бажання змінюються, але я ще не розумію як. Дехто усвідомлював сенс життя за декілька секунд, для інших потрібні були століття людського життя.

Я залишився спати у вітальні разом із великим чорним вовкодавом. На ранок я намагатимусь встановити контакт ще з ким-небудь.

День 14

11 днів для мене виявилися досить складними. Я почув цікаву теорію про час у цьому місці та намагався її собі довести. Так, мені це вдалося.

В цьому бажанні мені допомогла жінка, яка жила під великою засніженою горою. Її обличчя покривав чималий шрам, її манери були грубими, я б навіть сказав чоловічими. Та щось в ній зачіпало, якась ніжність туманною димкою все ж пропливала по її тендітній блідій шкірі.

Довгі дні це дивне створіння провело пояснюючи мені правила часу. Години підлаштовуються під душу. Час відносний. Пори року, місцевість надаються такі, які подобаються душі, відповідно до настрою. Старіння не існує, тому що кожний сам обирає найкомфортніший для себе вік і стан. Час прикріплений до одної особи. Наприклад, для мене можуть проминути 20 років, а для моєї знайомої – 10 хвилин. Однак, якщо люди об'єднуються в групи, сім'ї, товариства і живуть «одним життям», то час для них буде майже подібним.

День 15

Я прокинувся від нестерпного холоду. Коли я озирнувся, то зрозумів, що власниця кам'яної будівлі зникла разом із усіма речами, які свідчили про наявність життя тут. Мені здається, що їй стало соромно переді мною. Майже всю ніч ми сиділи перед багаттям і розмовляли. Це була перша сповідь у її житті. Белатриса, саме так звали колишню господарку, залишила в моєму серці якусь дивну ниточку суму. На жаль, як і безліч інших речей, я не можу її пояснити.

Тінь швидким порухом створила для мене комфортні та бажані умови, але на контакт не вийшла.

Ввечері ж я вирушив у дорогу. Я маю велику місію: знайти всіх «нечистих», тобто всіх «не людей».

День 812

Я нарешті закінчив збирати портфоліо. Я знайшов та описав кожну душу. Та я не врахував той фактор, що душі зникають та з'являються щохвилини. Тож уся моя праця виявилася марною. Я не відчуваю радості.

День 1373

Я стомився… Існування, життя не має для мене більше ніякого сенсу. Я не можу бути щасливим. На фізичному рівні, просто не можу. Я втратив будь-який інтерес. Писати все це мене змусила тінь. Вона вперше проявила материнську турботу про мене.

Я повертаюся до Землі. Рай ще зачекає мене.

Книгу залишаю на збереження другу для себе майбутнього, аби пригадати весь пройдений шлях, коли повернуся сюди.

Глава 8

Інтерв'ю

Дощ майже закінчився й ангел міг з'явитися з хвилини на хвилину. Анна сиділа біля вікна: стурбована, закутана в теплий плед, із кавою в руках. Зліва від неї, несподівано, в бік відповзла ковдра і під краєм матраца стало видно коричневе, кожане портфоліо. Чому будинок в останню мить показав його? Можливо, причиною було збентежене сумління, чи велика любов до нового друга. Деяка поведінка ніколи не стане розшифрованою та зрозумілою.

Анна взяла до рук портфоліо. В ньому знаходилася дюжина старих листів пергаменту. Вони були брудні, мали сотні виправлень та понівечень життям. На кожному пергаменті містився текст із прикріпленим портретом.

Лист 1

Перевертень «Лафрен Бланс»

Я народився в 1537 році й провів усе своє життя в темному лісі. Я переховувався, не мав можливості жити нормальним, справжнім життям. Я був твариною, що вміє мислити, як людина. Я хотів померти.

В дитинстві мене не можливо було відрізнити від інших дітей. Ми гралися разом, бігали теплими літніми ранками на березі Сени. Однак, з часом я почав розуміти, що деякі моменти, або ж навіть цілі дні я не пам'ятаю. Вони випадали з моєї голови, немов ліниві та нікому не потрібні джмелі з вулику. Іноді мої очі зустрічали ранок не в м'якому ліжку, а в темному та сирому підвалі. Питання ж про моє прибуття туди залишалося відкритим.