Шепіт крил метелика

Коли мені виповнилося 11 років, батьки виявили бажання провести зі мною важливу дорослу розмову. Вони сиділи навпроти, рідні, але такі чужі й далекі водночас. Правда вдарила мені в обличчя несподівано, жорстоко й боляче. Я виявився вбивцею. Вночі я вирвався із темниці, в яку мене турботливо всунули батьки і розтерзав сусіда. Набожні батьки пішли наперекір Господу та не видали мене священнику, як того жадав закон божий.

Мене було відправлено до сусіднього міста, ми разом з мамою жили на краю села. Батько працював на феодала та приїздив до нас декілька разів на місяць.

На жаль, безтурботне життя не чекало мене за порогом. Чим доросліше я ставав, тим жахливіше проходили дні моїх перетворень на монстра. Безпам'ятство змінилося свідомістю, я відчував жахливий біль та огиду до своєї зовнішності. Мій гнів ставав неконтрольованим. Я був ображений на весь світ, я ненавидів кожного. Бо чому саме мені була дана така участь? Ми відвідали сотні знахарів, але ніхто не міг сказати причину мого недугу, тим більше ніхто не зміг мені допомогти.

Двадцять п'ятий рік мого земного життя виявився останнім. Сусіди звернули увагу на мій хворобливий стан, щомісячні зникнення на декілька днів та дивні звуки, що лунали з підвалу будинку. 26 квітня прибув святий отець і виніс мені смертельний вирок. Я не зміг втекти.

Ввечері моє тіло охопило полум'я. Жахливий біль пронизував кожний мій м'яз. Мої батьки, за свою неосяжну любов до рідного чада, були повішені. Матеріали засекречені та сховані навіки в глибинних печерах собору

Тут, в цьому дивному місці, я втратив відчуття плину часу. Мені не відомий спокій. Сам факт жорстокості, як існуючого почуття не дає мені можливості відчути себе вільним та безтурботним.

Пергамент закінчувався незавершеною думкою, але продовження Анна не знайшла. Холодний вітер почав проникати до будинку через старі, потерті відчаєм та страхом шибки. Дівчина повернула голову до вікна та помітила Михаїла. Його довге кудряве волосся розвівалося серед прохолоди, а великі та мужні скули не відчували заблуканої осені.

До того моменту, коли він відчинить двері, залишалося не більше п'яти хвилин. Тож Анна вирішила не витрачати даремно ні одної секунди. Вона поспіхом почала перебирати листки паперу. Русалок вона вже знала, темних сфінксів вона зустріла в той день, коли її тато відлетів до небес. Далі з'явилися листки з фотом жінки, що мала зміїні очі та історія з зображення сіамських близнюків. Увагу ж Анни привернув портрет красеня-блондина. Його довге волосся спадало на чорний фрак, яке облягав струнке та ніжне тіло. Елегантні риси манили до себе, тонкі губи зачаровували та не відпускали розпусний погляд.

Лист 236

Вампір «Генрі Уокер»

Багато хто жалкує про своє життя, переймається кожною дрібницею, проклинає себе за те ким він є. Лише одиниці можуть прийняти себе таким, яким його створила природа. «Мені не подобається мій ніс! У мене застаріле плаття!» Та плювати, яке в тебе плаття, коли за вікном розкидаються ніжні Альпи, коли ти сидиш на кораблі та пливеш до незвіданих земель.

Я був повністю та навіть більше задоволений своїм життям. Дійсно, я був щасливим. Рай, блаженство. Найкращі моменти пов'язують мене з островом біля Індонезії. Маленький такий, з джунглями повними птах. Вони мене зачаровували. Я любив плавати в печерному озері, це було досить таки романтично.

Так, я вбивав людей. І не один чоловік прибув сюди з моєю допомогою. Та чому я маю про це турбуватися? Не я обирав ким стати! Мені не відома причина того, чому я маю бути «монстром» серед людей. Я не знаю, хто такий Бог, хоча ця тема досить таки цікава. Я вбивав заради їжі, заради щастя, нічого особистого. Бичувати самого себе, голодувати? Я не мав такого наміру, моя сутність теж заслуговує жити. Вищої раси, яку всі будуть слухатися та наслідувати, не може існувати.

Удачі, любий друже, нехай щастя нарешті знайде тебе.

Анна відірвала погляд від портфоліо. Дві зовсім різні історії зворушили її серце. Вона згадала як у дитинстві порівнювала свою історія життя із долею подруг, сусідів, кумирів. Анна пригадала, як хотіла померти, як ненавиділа матір через її деспотичний характер. В уяві відразу винирнули спогади, де мати порівнює її з татом, де переносить образу з колишнього чоловіка на неї. А де вона зараз? Де бабуся? Як вона змогла забути про них? А чому власне Анна мала про них пам'ятати?

Знайома здавна ненависть до самої себе повернулася та окутала дівчину з новою силою. Сльози відчаю та розгубленості вщент зруйнували затишний світ, що так довго та ретельно будував Михаїл.

Кроки з'явилися нізвідки та щохвилини ставали ближчими. Це янгол з'явився з далекого небуття. Крізь його плащ почали виднітися чорні крила. Вони були гігантського розміру, вишукані, величезні, граційні. Білосніжні скули манили погляд Анни, але вона не давала своєму серцю волю. Почуття любові було заблоковане й викликало не щастя, а сором та сумні спогади про незнайомця з потяга.

– Чому ти сумуєш? – голос Михаїла відлетів луною від стін, що потьмяніли від зустрічі з ним. Будинок розумів – настала тяжка хвилина розлуки. І ось через мить він знову залишиться лише самотньою купою цеглин серед безкрайнього, богом забутого степу.

– Ну ось дивись. – Анна піджала до грудей ноги, немов захищаючись в уявному панцирі. – Сонце сходить та заходить. А що відбувається в перерві між цим? Життя? Яке? Ні, це не життя! Я самотня. Завжди та всюди. У всіх свої турботи й ніхто не повернеться назад, щоб поглянути на те, що стало зі мною. За маскою ніхто не бачить, що мене вже немає, що я зникла до останньої краплини. Однак, це нікому не потрібно… І мені самій не потрібно, щоб хтось піклувався про мене. Я звикла жити недо: недощирою, недоніжною, недорозумною, недолюбленою! Я стомилася. Я стомилася від усього! Я нічого не можу. Я – ніхто! Я не хочу всього цього. Я нічого не можу зрозуміти! Кожний день, немов каторга, а я немов привид, я гірше, ніж мертва.

Янгол присів поряд, але нічого не промовив. Він бачив її наскрізь і розумів, що відчай, який охопив Анну не має способу для втіхи. Усі люди рано чи пізно приходять до самопізнання. Самокопання – це не приємний відпочинок у тихому літньому саду. Ні, це бруд, тяжкий та бридкий, що лізе назовні з усіх щілин. Це складний етап, але необхідний.

Глава 9

Народження

На озері підіймалася буря. Тепле осіннє сонечко окуталося хмарами й ледь просвічувалося через ніжну перепону. Темна гладь покривалася маленькими хвильками, що посилювалися та зростали щохвилини. Дерева стурбовано погойдувалися, ховаючи в своєму лоні темну постать.

Чоловік стомлено сів на краю берега.

– Життя чарівне, але жахливе. Уся краса лише в нашому розумі. Ілюзія допомагає сховатися від жаху, що відбувається навколо. – мовив він.

– А я б хотіла, щоб сни стали реальністю. – солодким, ніжним голосом вимовила дівчинка поряд. Їй було років десять. Крильця дівчинки ледь торкалися води, пір'їнки ніжно колихалися та тріпотіли, немов остання росинка в спекотній літній день. – Твоя проблема в тому, що ти досі не навчився мріяти. Подивись навколо, усе життя це лише один цілий сон. Насправді, ми нічого справжнього не бачимо.

Чоловік понуро опустив голову.

– Але якщо це все в нашій голові: усі турботи, всі події. То що тоді за межами нашого розуму? Який він «справжній світ»?

– Гей, подивись навколо! Щойно ти сидів на березі озера, а ось вже перед тобою цілий океан. Невже тебе це не дивує? Це ж чудо, це чарівно! – веселий вогник в очах дівчинки не хотів гаснути.

– Люди досліджують небо, космос. А що там? В глибинах? Який жах схований в темній гладі океану? Що живе поряд з нами?

– Так досліди це! – вигукнуло янголя.

– Не можу! – очі чоловіка випромінювали страх. – Ось тобі приклад. Ти задумувалась про розміри кита? Він гігантський. Ми ніщо, порівняно з ним. Як страшно розуміти, що є щось величніше ніж ти.

– Ти ще не розумієш, що страху не існує, бо не існує ніколи причин для нього. Нас оточує дивний світ й усе в ньому по-своєму красиве, усе несе певну суть. Люди втратили відчуття романтизму. Вони думають, що букет троянд це кордон прояву кохання. Та чи не краще розмовляти про зірки в грозову ніч?

– В ночі люди сплять. Вони зайняті. Але чому сплять не вдень? Що поганого зробила ніч? Вона не винна в своєму існуванні. Так чому ж про неї всі забувають?

– Бо ніч щира з нами. Її не люблять, від неї тікають, її бояться, а вона лише розмовляє з нами, намагається донести правду. Ти завжди страждаєш через стіну, а вона лише ж цегляна!

– Що мені робити? Я стомився. – сльози спадали з обличчя чоловіка.

– Ти наситився досвідом, але не дозрів. Спробуй хоч трішки, але пожити з задоволенням. Позбався від втоми, зрозумій – щастя єдине, що існує навколо нас. Дай мені руку.

Олег, простягнув руку янголу. Він почав зникати, перетворюватися в срібну димку й ставати частиною чоловіка.

***

Година змінювалася годиною, перейми виявилися затяжними. Ніч змінилася ранком і лише коли остання зоря покинула холодне, ще хмарне небо – на світ з'явилося маля. Перші промінчики надали його очам блакитного кольору, а помираючий місяць – ніжне біляве волосся.

Мама зі сльозами на очах приклала до грудей такого довгоочікуваного синочка. Тато стояв поряд й погладжував спинку дитини, що нагадувала м'яку подушку, свіжу, немов гірські луги. Він доторкнувся до, здавалося, нездійсненної мрії та дякував Бога за диво, хоча воно було створене руками звичайних, смертних людей.

І лише немовля збентежено й злісно бігало очима по кімнаті. Воно кричало не від болю розкритих легень, а від ненависті до всього оточуючого. Його погляд щохвилини тьмянішав, а спогади, немов величезні кораблі, покидали бухту.

Минуло дві години й дитина майже не пам'ятала темні печери й ліси Чистилища. Вона забула про каньйон, на якому вони з янголом запускали повітряних зміїв та океан, де вони плавали на маленькому плоту. Хлопчик забував як пиячив під дверима «Будинку волонтерів» у минулому земному житті. Посмішка його рідного сина стерлася на довгі роки.

Йому дали нову книгу, книгу Життя. В його руках було рішення: написати подібний до минулого блокнот, чи створити нову, повну яскравих барв енциклопедію.

Коли прийде час і нога немовляти ступить на стару, вже знайому землю, душа згадає й попереднє життя. А допоки нам залишається лише сподіватися, що його маленьке сердечко зможе відчути таке просте й одночасно складне, рідкісне, але чарівне почуття – відчуття радості та любові.

Глава 10

Недалека пастка

Ніч виявилася прохолодною, морозною, але водночас не вистачало повітря. Піч в будинку занадто сильно намагалася зігріти володарку, створюючи духоту, а не тепло. Однак, літня жіночка цього не помічала. Холод пробирав ноги, окутував живіт, оковував руки.

– Олег? – та Олега вже не було на цьому світі. – Ірино? – в останнє її нога переступала цей поріг близько п'яти років тому. – Анно? – її маленька кровинка лежала в землі, вкрита ніжним туманом.

Старенька кликала найрідніших серцю, відключивши від болю розум та забувши, що вона самотня. Вона прийшла в цей світ сама й піде з нього теж сама. Серце кололо все сильніше, тіло паралізувало й не слухалося володарку. Життя почало крутити потьмянілу плівку перед очима: дитбудинок, депресія, одруження, народження дітей, праця на хлібозаводі. А ось вона повертається через міст додому. Темінь, сніг потрапляє до дешевих калош та заморожує юні ніжки. Тоді вовки вилізли нізвідки й її врятувало лише випадкове авто, що їхало з запізненням до начальника заводу, товариша Краснова.

В очах потьмяніло й біль різко зник. Кімната наповнилася білою димкою, а біля дверей промайнула величезна тінь.

– Це сон? – запитала Раїса.

– Ні, це твоя нова реальність. Ти померла, люба. – у тіні був грубий, хрипучий голос, але він мав нотки впевненості та спокою.

– А де тоді пекло та рай? Чому я досі вдома?

– Бо ти рабиня свого розуму.

– Я завжди вірила в свій розум. Тобто, я завжди вірила в те, що я права, а мої думки та теорії це щось велике. Наразі, ви все руйнуєте й хочете сказати, що я божевільна?

– Ти вигадувала уявний світ та жила в ньому. Озирнись! Реальність інша, навчись приймати її.

– Добре, і що ми зараз зробимо? Відправимося на небеса?

– Як я відведу тебе на небеса, коли ти настільки прикипіла серцем до землі, що легше підняти валун, аніж твої очі?

– Де я прикипіла? Ніде я не прикипіла! Як люди живуть, так і я живу. Нічого особливого, як всі усе роблю.

– В тому й справа. Ти не всі, ти – особистість. А ти все життя сунула свій ніс в чужі справи. Ти боялася бути собою й лише наслідувала інших.

– Добре, я усвідомила це.

– Ні, ти нічого не усвідомила. Твоє серце досі пусте й загублене. Чому ти досі тут? Бо ти хочеш всім серцем до своєї доньки, ти хочеш навчити її як жити. Подивитися ж хочеш, що вона робить? Я бачу тебе наскрізь.

– А що в цьому поганого? Я її мати, вона – моя донька. Я повинна думати про неї.

– Про ту, яка забула тебе? А ти колись цікавилась її справжнім життям? Цікавилась її думками щодо тої чи іншої справи? Дай вгадаю! Ні! Бо, навіщо? Ти одягала її, кормила. Та це ж не головне. Є речі набагато важливіші за це. І тепер, будучи тут, приреченою на блукання серед світів, доросла дитина Раїса не розуміє, що є інше життя, окрім стереотипів.

– І що мені робити?

– Подорослішати на старості літ. Це твій шлях, ти сама все вирішуєш.

Темінь повільно відступаючи зникла десь на горизонті подвір'я. Раїса залишилася сама в будинку. Вона підійшла до трюмо й нічого там не помітила. Лише кімната світилася дивним синім сяйвом. Раїса повернулася й помітила на ліжку себе. Слід болю залишився на покритому зморшками обличчі, рука в судомі вічно буде лежати на зупиненому серці.

Від самої думки про залишення будинку душу Раїси розривали болісні спазми. Однак, бажання зустріти доньку виявилося сильнішим.

Перше й найважливіше відкриття зустріло її біля веранди. Раїса ступаючи по сходах випадково зачепила занавіски й ті відповіли їй ледь помітним коливанням. Тіло жінки залишилося на ліжку, але вона не була неіснуючим створінням. Раїса мала свої параметри, які, на жаль, не були відомі людям, бо зайняті тільки тілом, останні забули думати про душу.

Другим відкриттям стало те, що при бажанні вона могла проникати через різні фізичні бар'єри. Але це вміння вимагало докладати досить великих зусиль.

Третє відкриття чекало Раїсу на розі сусідньої вулиці. Чоловіки витягали з ріки набрякле тіло Олега. Поліція разом із швидкою допомогою заповнювали протокол. Зіваки приповзли з різних боків аби полюбуватися ніколи не обридливим шоу. Раїса підійшла й з невидимими сльозами поцілувала чоло померлого.

Раїса присіла на навпочіпки й провела рукою по чолу Олега. Волосся заколихалося й покірно лягло туди, куди направила його жінка. Її сусід, старий п'яниця, помітив дивний рух і побожно перехрестився, за що інші підняли його насміх.

Люди проходили крізь неї, не помічаючи. Її дух змушував лише легенько коливатися комірці на їх тілах. Та люди приймали примару за вітер, що заблукав і випадково натрапив на скорбну картину.

Дощ накрапав повільними крапельками, блискавка терзала небеса. Найбільше це помічало цуценя, яке було викинуте на безнадійну дорогу. Воно не їло декілька днів, лапи не хотіли слухатися і покірно опустилися на вологий грунт.

Раїса помітила його, коли покидала тіло Олега. До автобуса, що мав відвезти її до доньки залишалося близько 20 хвилин, але донька могла чекати ще довгі роки, в ось звук серденька цієї крихітки вже летів до заходу.

Біля тіла Олега досі сидів старий п'яниця. Його погляд був самотнім і вимагав хоч капельку зілля, щоб забути про це. Через декілька хвилин Раїса колихнула брудний рукав чоловіка і відразу доторкнулася до зігнутої гілки. Хоч серце чоловіка і намагалося вилетіти з грудей та він все рівно вирішив слідувати дивним знакам.

На дорозі, біля старого колеса, дідусь помітив крихітку. Брудне, майже мертве цуценя лежало посеред калюжі. Сльози виступили на обличчі старого. Він підійшов та взяв на руки маля.

– Обіцяю, більше пити я не буду. Заради тебе не буду. Бо ти це я. Таке ж нікому не потрібне, таке ж скалічене долею. – звичайно, це була брехня під хвилею емоцій, але після цієї клятви серце чоловіка, навіть у найскрутнішу хвилину належало вірному другу. – Ходімо додому, дім у мене немов величезний смітник, брухт, але краще ніж так…

Його кроки, тяжкі, шаркаючі зникли на повороті. Раїса ж, сповнена нового, теплого відчуття, відправилася на зупинку.

Коли під'їхав автобус, то з'явилася нова проблема. Раїса ніколи не їздила без квитка. Тому зараз, будучи не в змозі його купити, бабусю охопив сором. Вона ладна була плакати та кричати від розпуки. Лише бажання швидше побачити доньку змусило її ступити на поріг автобуса. Люди в тісняві проходили крізь неї, непомічені, немов комахи серед космосу.

Потрапити до квартири доньки Раїсі довго не вдавалося. Стіна не піддавалася її натиску й чемно продовжувала оберігати володарку. Лише спокій, що випадково виник під спогляданням заходу сонця на помаранчевому небі, дозволив Раїсі просунути руку, а за нею й тіло в середину.

Ірина сиділа з пивом в руці й насолоджувалася новим ток-шоу. Праву ногу вона закинула на незнайомця. Сонце освічувало її посмішку, а будинок вже забув про існування маленької загадкової дівчинки.

– Та як ти смієш?! – вигукнула Раїса. – Я не так тебе виховувала. Ти не провела її в останню путь. Тобі насолода дорожча, а я ж там навіть непохована лежу.

***

Минали роки. Ірина одружилася, народила доньку, що була прямою протилежністю Анни й з радістю виховувала її. Нова сім'я була ідеальною, навіть зразковою. Спогади минулого не тягнули Ірину назад. Велика берлінська стіна огороджувала усе гірке й прикре від нового приємного.

Лише Раїса не знала спокою. Вона блукала містом, ходила з кімнати в кімнату й вила від туги.

Бабуся ламала меблі, лякала немовля, змушувала шипіти кота, чим зводила з розуму маленьку дитину. Сім'я викликала священника, але його жіночий голос лише потішив стареньку.

***

Після 14-ліття доньки будинок перебував у повному гармидері. Тепле жовтневе сонечко, ще проглядало в суворе вікно. Воно сходило із-за обрію та дарувало жителям міста новий день. На стіні будинку висів надпис «З Днем народження», шари заповнювали собою всю підлогу вітальні, на столі стояв недоїдений та забутий торт.